Розділ 14

Розділ 14

Володимир стояв під дверима з величезним букетом червоних троянд і ще більшим плюшевим ведмедем, відчуваючи себе водночас смішно і неймовірно щасливо. За обидва свої життя він не хвилювався так навіть перед речами, від яких залежала доля світу.

Він натиснув дзвінок — і час, здавалося, на мить зупинився.

Двері відчинилися, і на порозі з’явилася Марина.

Їхні погляди зустрілися — без слів, без поспіху. У його очах була ніжність людини, яка чекала цієї миті роками, пам’ятаючи її в кожній дрібниці, в кожному русі, навіть у тому, як вона трохи нахиляє голову, коли дивиться уважно.

І він одразу побачив: у її погляді не було байдужості. Була цікавість. Легке хвилювання. І щось тепле, майже несміливе, ніби вона теж відчувала — ця зустріч значить більше, ніж просто візит на день народження.

На кілька секунд вони просто дивилися одне на одного, ніби перевіряючи реальність цієї миті.

А потім Марина усміхнулася — трохи розгублено, щиро — і відступила вбік, запрошуючи його зайти.

У квартирі було тісно й по-домашньому шумно. Пахло свіжою випічкою, кавою й чимось святковим, що важко назвати одним словом — суміш очікування, радості й легкої метушні.

— Мамо, це Володимир, — сказала Марина трохи голосніше, ніж треба, ніби сама собі надавала впевненості.

Її мама, Надія Сергіївна, витерла руки об рушник і уважно подивилася на гостя. Погляд був не суворий — швидше оцінюючий, материнський, той самий, яким дивляться не на людину, а на її наміри.

— Дуже приємно, — сказала вона й тепло усміхнулася. — Проходь, не стій на порозі.

Поруч уже стояв дядько Марини — Олександр Петрович, кремезний, із вусами й постійно іронічним виразом обличчя. Він коротко кивнув Володимиру, потис руку міцно, але без показної сили.

— Це ще не всі, — додала Марина, тягнучи Володимира за рукав. — Тітка Людмила, а це їхні — Андрійко й Світлана.

Діти з цікавістю розглядали величезного ведмедя, і вже за хвилину той був наполовину “приватизований”, що викликало загальний сміх.

Подруги стояли трохи осторонь — Оля й Ірина, однокласниці, з якими Марина здружилася вже наприкінці навчання. Вони дивилися на Володимира відкрито й без сорому, швидко обмінялися поглядами між собою — тим самим, дівочим, що означає: цікаво.

— Це той самий? — напівпошепки кинула Оля, але так, що всі почули.

Марина знітилася, але не заперечила.

Володимир лише усміхнувся — спокійно, без самовпевненості, і саме це чомусь одразу зняло напругу.

Розмова потекла сама собою. Про школу, про плани на вступ. Марина час від часу ловила його погляд — коротко, ніби перевіряючи, чи він справді тут. І щоразу знаходила там не настирливу увагу, а спокійне, надійне тепло.

Стіл накрили швидко й без зайвої церемонії. Домашні салати, запечена курка, торт, який явно берегли “на потім”, склянки з компотом, ну й звісно вино — усе було просте, але смачне та споживне.

Розмова природно звернула в бік майбутнього.

— Ну, а ви куди надумали? — запитала тітка Людмила, звертаючись одразу до дівчат.

— Я в сільгосп, — першою відгукнулася Оля. — Хочу з рослинами працювати, селекція, все таке.

— А я в театральний, — усміхнулася Ірина й одразу зніяковіла. — Якщо візьмуть, звісно.

— Візьмуть, — хмикнув дядько Олександр. — З таким голосом гріх не взяти.

Усі подивилися на Марину.

— А я… на економіста, — сказала вона спокійно. — Така спеціальність… потрібна всюди.

Надія Сергіївна кивнула схвально, але без особливого захвату — радше з полегшенням.

— А ти, Володимир? — спитала вона, уважно дивлячись на нього. — Чим займаєшся?

— Навчаюся в медичному, у Дніпропетровську, — відповів він просто. — І працюю в кооперативній клініці.

На мить за столом стало тихіше.

Подруги Марини перезирнулися. Інтерес був уже не прихований.

— Ого, — протягнула Оля.

Володимир цього ніби й не помітив.

— Насправді, справа дуже цікава, — продовжив він. — Але… якби я обирав зараз, з нуля, то, мабуть, пішов би в іншу галузь.

— В іншу? — здивувалася Марина. — А яку?

Він ненадовго замислився, ніби підбирав слова, щоб не звучати диваком.

— Просто уявіть, — почав він спокійно. — Науку, яка дозволяє ще в утробі матері виправляти проблеми зі здоров’ям дитини. Яка може відтермінувати старість. Яка здатна зробити так, щоб на планеті більше не було голоду.

За столом знову запанувала тиша, але вже інша — зацікавлена.

— Це фантастика якась, — тихо сказала Ірина.

— Поки що, — кивнув Володимир. — Але саме зараз вона тільки починає розквітати. Генетика. Мабуть, найперспективніша, на сьогодні, з усіх наук.

Марина дивилася на нього інакше, ніж кілька хвилин тому. Не як на хлопця, який урятував її тієї ночі. І навіть не як на того, хто їй подобається.

Вона дивилася на людину, яка бачить світ ширше, ніж більшість.

Застілля тривало. Піднімали тости за Марину, за Надію Сергіївну, за господарів дому — дядька Олександра й тітку Людмилу. Сміялися, згадували школу, хтось уже почав обговорювати вступні іспити.

Коли тарілки спорожніли, Надія Сергіївна підвелася й глянула на Володимира.

— Допоможеш занести посуд? — сказала так, ніби між іншим.

На кухні було тісно й тепло. Вікно відчинене, з двору тягнуло вечірньою прохолодою. Вона мовчки ставила тарілки в мийку, він подавав їх одну за одною.

Пауза затягнулася.

— Коли я побачила порвану сукню Марини… — нарешті сказала вона, не обертаючись. — У мене серце впало. Вона все мені розповіла. Але я мушу спитати.

Надія Сергіївна повернулася до нього. В очах — тривога, яку вона тримала весь вечір.

— Володю… ці покидьки точно не встигли… нічого такого?

— Ні, — відповів він одразу, без жодної паузи. — Точно ні. Вона тільки злякатися встигла. Більше — нічого.

Вона видихнула. Повільно, ніби вперше за ці дні.