Розділ 13

Розділ 13

Напередодні важливої дати Володимир приїхав до батьків.

Вечір сімнадцятого червня тягнувся повільно й незграбно. У домі вже давно стихли голоси, а він усе ходив з кімнати в кімнату, не знаходячи собі місця.

О пів на другу він вийшов з дому й пішов у бік школи.

Ніч була прохолодна, але він цього майже не помічав. Стадіон тонув у темряві, лише школа жила — у вікнах спалахували й гасли силуети, з відчинених кватирок долинала музика. Спортзал знову перетворили на танцювальний майданчик.

Він зупинився біля огорожі й дивився на освітлені вікна. Думка, що хтось із тих тіней, що щойно пройшла повз, то вона — змусила його стиснути пальці.

Він знав це місце. Знав кущі за стадіоном. Знав, що тут станеться — але ще не зараз.

Лава була холодна. Він сів і поклав лікті на коліна.

Часу було забагато. Саме для думок, від яких зазвичай тікав.

Ольга завжди сміялася, коли нервувала. Тягнула час, вигадувала дурниці, аби не говорити про головне. Миколай мовчав — увесь у Марину, впертий і прямий.

Їх тут не було.

У цій реальності вони ніколи не народяться. Він знав це від першого кроку назад. Знав — і все одно пішов.

Він підвів очі на темні вікна стадіону.

Я міняю світ, — подумав він. — Але не можу повернути все.

Перед очима раптом постала Катя.

Не така, якою вона була в кінці — а зовсім маленька. Два з половиною роки. Величезні очі й серйозний вираз обличчя, коли вона вперше побачила хом’ячка. Вона сиділа просто на килимі, обережно тримаючи долоньки, ніби боялася злякати світ.

— Персик, — вимовила вона тоді з усією можливою важливістю.

Хом’ячок ворушив вусами, а Катя сміялася — тихо, щиро, так, як сміються тільки діти, що ще не знають, що таке страх і втрата.

Він пам’ятав той день до дрібниць. Січень, за вікном мороз, Марина на кухні, теплий чай на столі. І він сам — напружений, зосереджений, майже наляканий. Перший експеримент. Не на собі. Не на дорослій людині. На маленькому живому створінні.

Він тоді передав енергію обережно, крапля за краплею. Персик пожвавився, хутро стало блискучішим, рухи — швидшими. Нічого надприродного. Просто життя, якому трохи допомогли.

Катя цього не знала. Вона просто гладила хом’ячка одним пальчиком і сміялася.

Володимир повільно видихнув.

Цієї Каті більше не буде. Як не буде того дому, того чаю, того січня. Не буде й Діми, не буде Ганни, не буде тих людей, що виросли з них.

Будуть інші діти. Інші онуки. Він це знав.

Але цих — ні.

Він сидів у темряві й дозволив цьому болю бути. Без імен, без сліз, без слів. Просто пам’ять, що жила в ньому довше за будь-який світ.

Потім прийшла інша пам’ять. Тепліша на вигляд — і важча всередині.

Весілля Ольги та Андрія. Світлий зал, квіти, музика, що глушить розмови. Марина сиділа поруч, усміхалася, дивлячись на доньку. Володимир тоді вперше помітив Ірину.

Вона трималася трохи осторонь, але погляд раз у раз повертався до Миколая. Підходила, щось казала — він кивав, відповідав коротко. Коли вона відходила, Миколай зітхав і ніби зменшувався в плечах.

Володимир бачив це надто добре.

Коли Ірина відійшла до столу, він підсів до сина.

— Гарна дівчина, — сказав просто.

Миколай криво всміхнувся й відвів погляд. Його очі погано фокусувалися, він часто кліпав, ніби світ був для нього надто різким.

— Тату… Вона просто жаліє мене. Не треба.

— Дурень ти, — спокійно відповів Володимир.

Син сіпнувся, але промовчав.

— Жалість виглядає інакше, — продовжив він тихо. — Вона не чекає. Не намагається бути поруч. І не дивиться так, ніби ти — єдиний нормальний чоловік у цій залі.

Миколай повільно видихнув.

— Я не хочу бути для когось проблемою. Я… не такий, як раніше.

Володимир нахилився ближче, щоб син чув.

— Ти не гірший. Ти інший. І якщо ти сам поставиш на собі хрест — вона з цим нічого не зробить.

Миколай мовчав довго. Музика грала, гості сміялися, дзенькали келихи.

— Дай їй шанс, — сказав Володимир наприкінці. — Хоч один. Не заради неї. Заради себе.

Тоді він ще не вмів зцілювати інших. Не міг повернути зір чи слух. Міг лише сказати правильні слова — і сподіватися, що цього вистачить.

Потім, пам'ять підсунула найстрашніше. Раптом згадалося не те, як загинула Земля.

І навіть не спалах.

Згадалося, як Марина дивилася на нього з того боку напівпрозорої стіни. Спокійно. Без страху. Вона навіть усміхнулася — зовсім трохи, так, як завжди усміхалася, коли хотіла сказати: все добре, я з тобою.

Він не встиг нічого відповісти.

Наступної миті її вже не було. Як не було Ольги. Каті. Миколая. Усіх.

Не тіла зникли першими — зникли обличчя.

А порожнеча прийшла вже потім.

Володимир повільно вдихнув холодне нічне повітря.

Тут, у цій реальності, більшості з них ще не існувало.

І він знав — саме такими, якими пам’ятав, вони вже ніколи не з’являться.

Час не зупинявся.

Від школи долинали уривки нічного життя — приглушений сміх, музика, що час від часу вибивалася з ритму, десь неподалік хтось цілувався, десь — надто голосно й надто зло «виховував» іншого. Після випускного ніч завжди була такою.

Володимир майже не рухався, лише слухав і дивився.

І тоді між дерев, з боку школи, з’явилися троє.

Дівчина йшла трохи попереду, ніби не зовсім розуміла, куди саме її ведуть. Двоє хлопців по обидва боки щось говорили — надто жваво, надто близько. Вона раз у раз намагалася зупинитися, але вони м’яко, наполегливо підштовхували далі.

Володимир повільно підвівся з лавки.

Це вона, — подумав він.

І додав, уже як мантру: тільки не вбий.

Тріск тканини прозвучав різко й надто голосно для цієї години.

І майже одразу — приглушений крик, обірваний на півзвуку.

Володимир уже біг.

Кущі розступилися, і він побачив усе одразу: один із покидьків затискав дівчині рот, притискаючи до себе, інший, хихочучи тягнув свої руки до оголених грудей.