Розділ 12

Розділ 12

Вечір двадцять третього серпня повільно сповзав на місто. Асфальт ще тримав денне тепло, повітря пахло пилом і рікою. Володимир вів шишигу впевнено, але не до знайомої двоповерхової будівлі на Лівому березі. Там йому зараз не було чого робити: ремонт мали закінчити без нього, замки поміняти, двері поставити нові. Ключів у нього не було — і це було правильно. Деякі речі повинні чекати свого часу.

Тож вантажівка звернула до гуртожитків.

Він і сам не очікував нічого особливого. Кінець серпня — хто в селі, хто ще на практиці, хто десь загубився між вокзалами. Але коли шишига зупинилася, а Володимир піднявся знайомими сходами й постукав у двері 718-ї, за ними на мить запала тиша. А потім — шум, поспіх, чиїсь кроки.

Двері відчинилися — і все стало на свої місця.

— Та ну… — хтось видихнув.

— Вовка?!

— Степан!

— Живі!

Далі вже ніхто нічого не казав. Обійми були незграбні, щирі, такі, від яких тріщать ребра і зникає втома. Хтось сміявся, хтось плескав по плечах, хтось просто стояв поруч, не вірячи, що він справді тут.

— Ми ж думали, ти ще десь… — почав хтось.

— А ми всі вже тиждень як тут, — перебили його. — Ремонт закінчили. Тож чекали тільки на вас.

Володимир озирнувся. Усі — на місці. Вся їхня компанія. Ніби й не було цих тисяч кілометрів, нічних доріг, пилу, пострілів і напружених поглядів на блокпостах. Ніби він просто вийшов у магазин і повернувся.

— Ну що, — нарешті сказав він, — якщо всі в зборі… поїхали?

Це питання навіть не потребувало відповіді.

За кілька хвилин гуртожитський двір ожив. Хлопці тягли сумки, сміялися, перегукувалися. Кунг шишиги наповнився голосами, теплом, якимось особливим відчуттям дому. Хтось вмостився на лавках, хтось сперся на стінку, хтось одразу почав розпитувати — але Володимир лише посміхався й відмахувався.

— Потім. Все потім.

Двигун загурчав, важко, по-доброму. Машина рушила, і місто попливло назустріч фарам. Лівий берег чекав.

У цю мить Володимир упіймав себе на простій думці: заради таких вечорів, заради цього шуму в кунзі, заради цих людей — усе й мало сенс. І схованки, і дороги, і ризик.

Попереду був «Спадок». Але вперше за довгий час він не поспішав. Він просто їхав — разом із своїми.

Шишига зупинилася біля будівлі вже в сутінках. Ліхтарі на вулиці ще не встигли розгорітися на повну, але світла вистачало, щоб розгледіти нові вікна, свіжу штукатурку й акуратний фасад. Вікна прикриті художньми решітками. Будівля більше не виглядала покинутою — вона виглядала заселеною.

— Ну… — хтось протягнув у кунзі. — Ого.

Володимир першим відчинив двері й зістрибнув на асфальт. Він мовчки оглянув будівлю, ніби звіряв її з образом, що давно жив у голові. Збігалося. Навіть більше — вийшло краще, ніж він очікував.

— Розвантаження завтра, — одразу сказав він, ще до того, як хтось устиг поставити запитання. — Сьогодні дивимося, що тут наробили, і йдемо відзначати.

Це рішення зустріли схвальним гулом.

Усередині пахло новими меблями, деревом, фарбою й чимось ще — ледь вловимим, живим. Хтось із хлопців не втримався й провів долонею по стіні, ніби перевіряючи, чи це все справжнє.

— Отже, — заговорив Михайло, явно пишаючись, — почнемо зверху.

Сходи привели до житлової зони. Коридор — світлий, без зайвого, але затишний. Кілька кімнат уже обжиті: ліжка, столи, полиці з книгами, дрібні речі, які одразу видають, що тут живуть, а не тимчасово перебувають.

— Тут ми всі розмістилися, — пояснював хтось із дівчат. — А ці чотири кімнати поки що вільні.

Володимир кивнув. Саме так він і планував.

Душові були окремо — чисті, з нормальною плиткою, не радянською «вічною», а людською. Імпортна сантехніка, гаряча вода, нормальний напір.

— О так, — буркнув він собі під ніс. — Після дороги буде саме те.

Простора, світла кухня. Вбудовані меблі, закордонна техніка. Тут був чималенькій стіл, на всю компанію, тож одразу й столова.

Спустилися на перший поверх

Тут усе було інакше. Спокійніше. Тихіше.

Кабінети з масажними столами, зручні крісла, м’яке світло. Акваріуми з повільними рибами, живі рослини — не декоративні, а справжні, доглянуті. Повітря ніби само просило говорити тихіше.

— Ми спеціально так зробили, — сказав Міха. — Щоб люди одразу заспокоювалися. Ще до того, як до них доторкнешся.

Господарчі приміщення, комори, акуратно розкладене обладнання. Гараж — просторий, із ямою. Поруч майстерня, де вже стояли верстати й полиці з інструментом.

Володимир мовчки відмічав: добре, правильно, продумано.

З гаражу вели сходи вниз, до підвалу.

— А тепер… — Михайло трохи зам’явся й усміхнувся. — Тепер сюди.

Металеві двері, решітка, ще одні двері. Просторий підвал — чистий, сухий, усі труби сховані, нічого зайвого. Складські приміщення, окрема майстерня, місце для занять, два звичайні сейфи — відкрито, без секретів.

— Тут ти казав… — почав хтось.

— Так, — коротко відповів Володимир. — Саме тут.

І лише тоді він підійшов до шафи біля стіни. Побачити енергетичі контури механізму ніщо не аважало. Звичайна, добротна, нічим не примітна шафа. Відчинив нижню шухляду, відсунув фальшиву задню стінку й опустив важіль.

Ледь чутний клац.

Шафа плавно піднялася на колесиках і легко від’їхала вбік.

Кілька секунд стояла тиша. Потім — свист.

— Ти… — хтось проковтнув слину. — Ти жартуєш?

А от Михайло, що весь час контролював всі роботи, посміхався.

За шафою відкрилися масивні металеві двері. За ними — невелике приміщення. Але достатнє. З запасом. З великим запасом.

— Не всі про це знали, — спокійно сказав Володимир. — І не всі мають знати. На планах, цього не буде.

Хтось нервово засміявся, хтось просто мовчки дивився, переосмислюючи масштаби.

— Ладно, — нарешті сказав він, зачиняючи двері й повертаючи шафу на місце. — На сьогодні досить вражень.