Розділ 11

Розділ 11

Шишига важко перекочувалася розбитим асфальтом, глухо відгукуючись ресорами на кожну яму. Промзона Іркутська зустріла їх порожніми ангарами, облупленими цехами й іржавими трубами, що стирчали в небо, мов кістки давно померлого велетня. Тут не було людей — і це було добре.

Володимир зменшив швидкість і звернув з основної дороги на вузький проїзд, майже непомітний серед бур’янів і бетонних уламків.

— Тут, — коротко сказав він.

Степан мовчки кивнув, стискаючи ремінь безпеки. Йому не подобалося це місце. Занадто тихо. Занадто… правильно для чогось неправильного.

Будівля виглядала покинутою вже років з десять: вибиті вікна, осипана цегла, важкі металеві двері, перекошені й напіввідкриті. Колись тут, мабуть, був склад або допоміжний цех. Тепер — просто ще одна сіра пляма на околиці промзони.

Володимир загнав шишигу ближче до стіни, заглушив двигун. Тиша накотилася різко, дзвінко, аж у вухах залунало.

— Швидко і без паніки, — спокійно сказав він, беручи ліхтар. — Дивишся, але руками без дозволу не лізеш.

Степан знову кивнув.

Вхід до підвалу виявився непримітним — вузький пролом між бетонними плитами, прикритий іржавим листом. Усередині пахло вологістю, пилом і старим металом. Кілька сходинок униз — і коридор, що впирався в масивні сталеві двері.

Без написів. Без маркувань. Лише невелика панель кодового замка.

Володимир набрав комбінацію швидко, без пауз, наче робив це не вперше. Замок клацнув. Двері важко зсунулися вбік.

Світло ліхтаря ковзнуло по приміщенню — і Степан мимоволі завмер.

Ящики. Рівними рядами. Акуратно складені, промарковані, запечатані.

Володимир відкрив перший.

АКС-74У. Десять штук. Чисті, законсервовані, з мастилом ще заводського блиску. Поруч — два цинки набоїв.

Другий ящик — пістолети.

— АПС… — прошепотів Степан, сам не помітивши, як це вирвалося.

Десять автоматичних пістолетів. Серйозна, військова річ. Не для цивільних. Не для гри.

— Це вже не жарти, — тихо сказав він і відступив на крок. — Володю… це ж…

— Я знаю, що це, — рівно відповів Січовий.

Далі було золото.

Злитки — невеликі, але важкі, холодні навіть на вигляд. Поруч — мішечки з царськими монетами, акуратно пересипаними папером. Метал дзвенів глухо, наче не любив світла.

Окремі пакети з грошима: рублі, перев’язані мотузками, приблизно вісімдесят тисяч. І валюта — долари, марки, франки — ще тисяч двадцять у перерахунку.

Документи Володимир переглянув швидко, без особливого інтересу, і склав убік.

Степан стояв мовчки. Його захват давно змінився страхом. Це було не кіно і не теорія. Це була реальність — важка, холодна, з металевим присмаком.

— Тепер ти розумієш, — сказав Володимир, не дивлячись на нього, — чому потягом це возити не варіант.

Степан повільно видихнув.

— Я… я думав, що це буде… інакше.

Січовий нарешті підвів на нього погляд.

Ящики переносили мовчки.

Важкі рундуки шишиги ковтали вміст схованки без жодного коментаря: зброя лягала в один, золото й валюта — в інший, документи Володимир сховав окремо. Все фіксувалося, закривалося, замикалося. Рухи — чіткі, без поспіху, але й без вагань.

Степан допомагав механічно. Руки робили, а думки бігли попереду — швидко й хаотично.

Коли останній рундук клацнув замком, він різко випростався й озирнувся на темний прохід у підвал.

— Вони ж… — почав він і замовк, ковтнувши повітря. — Вони ж це знайдуть.

Володимир закинув у кабіну ліхтар і спокійно зачинив задні двері кунга.

— Хто — вони? — запитав рівно, заводячи двигун.

Мотор загуркотів, шишига повільно рушила з місця.

— Та всі! — Степан уже не стримував голос. — Ті, хто це тут залишив. Спецслужби, розвідка, хтось ще! Такі схованки не зникають просто так. Там же контроль, облік, люди! Нас знайдуть. По гарячих слідах. Камери, агенти, міліція, КДБ, хто завгодно!

Він говорив швидко, майже захлинаючись, раз у раз озираючись у дзеркало заднього виду, ніби чекав побачити погоню.

Володимир вивів машину на дорогу й лише тоді глянув на нього.

— Дихай, — спокійно сказав він.

І в ту ж мить м’яко торкнувся його аури — не різко, не силою, а наче пригладив розбурхану поверхню води. Пульсація страху трохи сповільнилася, рвані сплески вирівнялися.

— Степане, — продовжив він уже тихіше. — Це схованка ЦРУ.

Той різко повернув голову.

— Що?!

— Закладена ще на початку вісімдесятих. Під «сплячу» мережу, яка так і не була активована. За планом її мали підняти не раніше дев’яносто четвертого року. Якщо взагалі підняти.

— Але… — Степан провів рукою по волоссю. — А перевірки? Контроль?

— Такі схованки не перевіряють регулярно, — відповів Володимир. — Їх або використовують, або забувають. Будь-яка зайва активність — ризик. А тут ризику не було. І не буде ще п’ять років.

Він ненав’язливо додав ще трохи впливу, приглушуючи різкі спалахи тривоги, не забираючи страх повністю — лише роблячи його керованим.

— І навіть коли прийдуть, — спокійно продовжив він, — вони просто зафіксують втрату. Без імен. Без адрес. Без облич. Для них це буде ще одна невдала операція минулого.

Степан мовчав.

Шишига рівно котилася дорогою, залишаючи позаду промзону. Сонце відбивалося в лобовому склі, сліплячи очі.

— Ти… ти впевнений? — нарешті тихо запитав він.

— Абсолютно, — відповів Січовий.

І вже майже про себе додав:

— Якби за кожну таку схованку хтось когось знаходив, світ був би значно меншим.

Степан повільно видихнув. Плечі, досі напружені, трохи опустилися. Паніка не зникла повністю, але перестала душити.

Він подивився на дорогу попереду — довгу, рівну, без жодних ознак переслідування.

— Ти… — сказав він після паузи. — Ти ж розумієш, що після цього назад дороги вже нема?

Володимир ледь усміхнувся, не відводячи погляду від траси.