Розділ 10

Розділ 10

Володимир вів легенду.

Саме так він для себе це й називав — не автомобіль, не транспорт, а легенду, що котилася асфальтом важко й ґрунтовно, ніби знала собі ціну. ГАЗ-66, та сама «шишига», спецавтівка з кунгом. Частина угоди з Литвиненком — помітна, матеріальна, з запахом бензину, мастила й армійського заліза. Але головне лежало не в кузові.

Головне ж лежало в його сумці.

Папери. Товсті, з шорсткого картону, з печатками, підписами й формулюваннями, від яких у будь-якого перевіряльника мали самі собою зникати зайві запитання.

Січовий Володимир Олександрович і Войтенко Степан Васильович — дійсні члени наукової експедиції Академії наук СРСР.

Транспортний засіб — ось цей самий ГАЗ-66.

Окремим аркушем — додаток: категорична заборона відкриття вантажу, з огляду на можливе порушення протирадіаційного захисту.

Фраза була підібрана ідеально. Вона не лякала напряму — вона змушувала відступити. Після Чорнобиля, таке попереження відбивало бажання щось чіпати.

Шишига тим часом глухо гарчала мотором, ніби підтверджуючи серйозність намірів. Машина була легендарною не дарма. Прохідність — така, що їй байдуже, де закінчується дорога і починається просто напрямок. Кунг — перероблений саме під експедиції: дві довгі лави вздовж бортів, які без жодних зусиль ставали ліжками. Під ними — об’ємні рундуки з замками, придатні не лише для інструментів, а й для значно серйознішого вмісту. Під стелею — антресолі для легких речей: матраци, особисте, дріб’язок, без якого не живуть навіть у польових умовах.

Теплоізоляція і пічка влітку не цікавили зовсім. А от простір — так. Простір був правильний. Функціональний. Чесний.

На цьому переваги, якщо бути відвертим, майже закінчувалися.

Швидкість… більше шістдесяти — і двигун починав ревіти так, ніби збирався злетіти без дозволу диспетчера. Апетит — за тридцять літрів на сотню, при вантажопідйомності всього у дві тонни. Два баки, сумарно понад двісті літрів, давали п’ятсот, ну максимум шістсот кілометрів ходу. Не більше.

Щоправда, талони на спецобслуговування у Володимира були, і з паливом проблем не передбачалося.

А от радянська турбота про комфорт…

Крісла в кабіні виглядали так, ніби їх створювали не для водія, а для допитів. Після кількох годин за кермом вони цілком могли змусити людину зізнатися в чому завгодно — навіть у тому, чого вона ніколи не робила.

І ось на цій легенді їм зі Степаном доведеться подолати майже десять тисяч кілометрів.

Володимир ледь усміхнувся, дивлячись на дорогу попереду.

Так, це буде непросто. Незручно. Повільно. Шумно.

Але попри все — отримати цю машину тут і зараз було справжньою вдачею.

Вісімдесят дев’ятий був дивним роком.

Ще не свобода — але вже й не глуха стіна.

Якби це сталося років на десять раніше, про таке можна було б хіба що мріяти. А тепер — будь ласка: кооперативи, оренда, папери з печатками, які вже не виглядали вироком. Довелося, звісно, побігати коридорами, заповнити з десяток заяв, придумати статут і назву, що не різала б око жодному чиновникові. Але то були дрібниці.

Так з’явився кооператив «Спадок».

Офіційно — з надання послуг з нетрадиційної медицини.

Неофіційно — майбутній центр, база, опорна точка, без якої всі плани так і залишилися б планами.

Будівля стояла на «Сонячному» — двоповерхова прибудова до типової багатоповерхівки. Колись її починали зводити під станцію швидкої допомоги. Проєкт був навіть правильний: зручні під’їзди, окремі входи, просторий перший поверх, підвали, спроєктовані не абияк, а з головою.

Але потім у справу втрутився секретар райкому.

Будівля раптом стала «потрібною».

Для кого саме — ніхто вже не пам’ятав.

Минув час. Райкомівець помер. Папери загубилися. Про будівлю згадували лише під час інвентаризацій — як про щось, що висить на балансі й заважає цифрам сходитися. Вона стояла пусткою, чекаючи.

І дочекалася.

Володимир повільно обходив приміщення, вдихаючи запах сирого бетону й старої фарби. Тут не було затишно — але була правильна порожнеча. Така, яку легко наповнити змістом.

Особливо йому сподобалися підвали.

Глибокі, сухі, з товстими стінами. Там було тихо. Занадто тихо — саме так, як потрібно. В цих приміщеннях можна було працювати, медитувати, тренуватися, не боячись сторонніх вух і зайвих очей.

Гараж виявився приємним бонусом.

Місце під «шишигу» було наче створене спеціально для неї — широкий заїзд, міцні перекриття, можливість закрити все від сторонніх поглядів. Володимир навіть на мить уявив, як ГАЗ-66 стоятиме тут після повернення, важкий, мовчазний, з наповненими рундуками.

— Отже, тут, — тихо сказав він сам до себе.

Тут буде центр.

Тут буде база.

Тут вони перечекають бурі, які тільки-но починали збиратися над країною.

Підготовка до поїздки йшла паралельно з облаштуванням. Частина речей уже чекала в ящиках, частина — ще мала з’явитися після повернення. Але головне було зроблено: у них з’явилося місце. Своє. Не кімната в гуртожитку, не тимчасовий притулок, а точка, з якої можна починати довгі й складні маршрути.

Володимир ще раз окинув поглядом порожні стіни й ледь усміхнувся.

Спадок — це ж не тільки про минуле.

Іноді це про майбутнє, яке ти забираєш раніше, ніж воно встигає тебе наздогнати.

Підготовка до поїздки розділилася сама собою — без наказів і зайвих пояснень.

Володимир зайнявся тим, що вважав критично важливим.

«Шишига» мала не просто їхати — вона мала доїхати.

Він добре уявляв собі ці дороги. Омск, Петропавловск, Тюмень. Траси, де асфальт закінчується раптово, де сервіс — це дядько з молотком, а найближча допомога за сотні кілометрів. Поламатися там означало втратити не тільки час, а й контроль над ситуацією.

Тож наступний тиждень він майже не виходив з гаража.

Двигун, трансмісія, підвіска, рама, кардан — кожна деталь проходила через його руки. Він не змінював форму, не робив нічого показового. Лише трансмутація — тонка, глибока, на рівні структури матеріалу. Метал ставав чистішим, щільнішим, без мікротріщин і внутрішніх напружень. Там, де завод допускав «і так зійде», він робив як треба.