Розділ 9

Розділ 9

Наступні півтора року не виділилися чимось надзвичайним — принаймні на перший погляд. Інститут жив за своїм розкладом: лекції, практичні, сесії. 

Зі здібностями все було складніше. І водночас — простіше.

Як і раніше, найважчими залишалися ініціація та розвиток другого потоку свідомості. Саме вони ламали звичне сприйняття, змушували людину вперше по-справжньому зіткнутися із собою — без прикрас і виправдань. Дехто проходив цей етап швидше, дехто — болісно повільно, але Володимир не квапив. Час працював на них.

Компанія більше не складалася з дев’яти людей. Їх стало десятеро.

Він згадав, як до них приєдналася Вікторія — староста групи, дівчина уважна, з тією особливою впертістю, яку неможливо сплутати з банальною цікавістю.

Почалося все банально. Вона одного разу підійшла до них зранку й запитала, чи можна бігати разом із ними. Причин відмовляти не було — біг є біг. Вікторія трималася впевнено, не намагалась нічого доводити, просто мовчки вбудувалася в ритм.

А потім вона невчасно зайшла до їх кімнати.

Чутки про 718-й блок ходили різні. Те, що дівчата регулярно туди навідувалися, ще й тягнули із собою подушки, цікавило багатьох. Але більшість, зазирнувши раз чи два, швидко втрачала інтерес: нічого надприродного — сидять собі хлопці й дівчата на кроватях, обклалися подушками, мов у гніздах, мовчать або дихають у дивній тиші. Ну йога в них чи ще щось.

Вікторія не відступила. Й одного разу запитала.

— А що сталося з квіткою? — спитала вона, ніби між іншим.

У кімнаті стало тихо.

— Якою саме? — спокійно уточнив Січовий.

— Оцією, — Вікторія кивнула в бік горщика. — Я впевнена, що бачила її вчора, в кімнаті Наталії. І це точно та сама квітка. Навіть край горщика відбитий — я пам’ятаю. От тільки тоді вона була майже вдвічі меншою.

Нещодавно Олександр став першим, хто пройшов ініціацію. І якраз саме на цій квітці вони проводили його перші, обережні експерименти — під наглядом, з корекцією, з постійним контролем. Тоді він вирішив, що ризик мінімальний.

Тепер же стало зрозуміло: Вікторію вже не зупинити.

Він подивився на неї уважніше. Без посмішки. Без маски.

— Хочеш знати більше? — запитав просто.

Вона не вагалася.

Так їх стало десятеро.

А сьогодні вже було сімнадцяте травня вісімдесят дев’ятого.

Перша дата з тих, що він пам’ятав не з книжок і не з розмов — а з іншого життя. О шістнадцятій тридцять студент фізтеху державного університету Степан Войтенко мав накинути зашморг собі на шию у кімнаті гуртожитку на Казакова.

Історія Степана була банальною до нудоти.

Четвертий курс. Фізтех. Талановитий, впертий, не з тих, хто мовчить, коли бачить несправедливість. Курсова робота — не просто формальність, а справжній прорив: новий підхід, нове напрямлення, ще сире, але вже цікаве.

Науковий керівник побачив це одразу. І вирішив, що така робота більше личить людині з ім’ям, публікаціями й кабінетом, ніж якомусь студентові.

Все далі пішло за відпрацьованою схемою.

На кафедрі повірили професору. Вірять завжди тим, у кого регалії. Степана звинуватили в тому, що він, допомагаючи на практичних заняттях, «привласнив ідею керівника».

Комсомол — як формальність, але болюча.

Виключення — як вирок.

Для системи це була дрібниця.

Для хлопця — кінець світу.

Усередині гуртожитку пахло пилом, старим лінолеумом і вогкістю. Сходами він піднімався через одну сходинку. Хтось унизу сміявся, хтось слухав музику — життя тривало, як завжди, байдуже до того, що за кілька хвилин мало статися в одній окремій кімнаті.

Січовий зупинився перед потрібною кімнатою.

Подивився на годинник. Шістнадцять двадцять вісім.

— Встигаємо, — тихо сказав він сам собі.

Енергія всередині кімнати була важка, густа, мов застигле повітря перед грозою. Відчай не кричав — він тиснув. Повільно. Без надії.

Володимир чекав.

Він знав — усе має статися саме так.

Степанові потрібно було зазирнути в очі смерті. Не здалеку, не подумки — по-справжньому. Лише тоді його можна буде витягти. Лише тоді він сам захоче жити.

Як би це не звучало жорстоко, але навіть якщо трапиться непоправне — якщо Войтенко щось собі пошкодить, — саме Володимир зможе виправити це «непоправне». Він був у цьому впевнений.

Ця людина була йому потрібна.

Молодий геній, що випередив свій час — і надто рано дізнався, якою буває система.

Стіни й двері не були перешкодою.

Володимир спостерігав.

Ось Степан підтягнув до стіни табурет. Руки тремтіли — не від страху, а від виснаження. Від тієї порожнечі, що приходить після остаточного рішення. Він кілька разів невпевнено приміряв мотузку, прилаштовуючи її до кронштейна карниза. Рухи були повільні, мов у сні.

Пауза.

Потім — ривок.

Нога відштовхує табурет.

Тіло смикнулося й повисло.

Володимир одразу відзначив: шия ціла. Вільної мотузки замало — Степан не зламав собі хребта. Якщо взагалі можна було говорити про «везіння» в цій ситуації, то це було воно.

Тіло здригалося у судомах. Повітря хрипло виривалося з легенів. Аура рвалася, мов тканина під надмірним натягом.

— Час, — тихо сказав Володимир.

Він увійшов і безшумно зачинив за собою двері.

Далі все сталося швидко.

Табурет — на місце.

Рука підтримує тіло.

Ніж — один рух.

Мотузка впала.

Степан звалився на табурет, захлинаючись повітрям, а за мить — на ліжко. Володимир уже був поруч. Його долоні лягли на груди й скроні хлопця.

Енергія пішла миттєво — жорстко, без церемоній. Вона вирівнювала зламані ритми, зшивала розірване, примушувала легені знову працювати правильно, серце — битися рівно.

Судоми стихли.

Дихання вирівнялося.

Степан розплющив очі.

Він дивився навколо так, ніби не розумів, де знаходиться. Потім його погляд зупинився на Володимирові. У ньому не було злості. Не було страху. Лише глуха, спустошена недовіра.