Розділ 8

Розділ 8

Понеділок видався саме таким, яким і бувають листопадові понеділки — сірим, сирим і непривітним. Небо нависло низько, асфальт під ногами був холодний і вологий, а дрібний туман, здавалося, просочувався під куртки, чіплявся до комірів і думок.

Захвату на обличчях не було.

Навіть близько.

Хтось мовчки кутався в шарф, хтось зосереджено дивився собі під ноги, ніби сподівався знайти там виправдання, щоб повернутися назад у тепле ліжко. Ольга кілька разів позирала на Олесю, та у відповідь лише зітхала й стискала губи. Вероніка стояла трохи осторонь, схрестивши руки на грудях, і з вигляду була готова визнати будь-яку ідею божевільною — але назад не відступати.

Єдиний, хто виглядав тут органічно, був Володимир.

Він уже встиг пробігти своє. Дихання рівне, рухи спокійні, ніби цей холод і волога були для нього не перешкодою, а звичним тлом. Він уважно окинув поглядом компанію й кивнув сам собі. Тиснути він не збирався — це було б безглуздо. Для них це не тренування, а знайомство з власним тілом. І знайомство мало бути обережним.

— Нічого геройського, — спокійно сказав він. — Пара кілометрів, повільно. Потім трохи вправ. Хто відчує, що важко — одразу кажіть.

Побігли.

Ритм був повільний, майже прогулковий, але навіть він швидко показав різницю. Хлопці трималися більш-менш рівно, хтось навіть намагався жартувати, хоча голоси звучали вже не так бадьоро. А от дівчатам було складніше.

Після пробіжки Олеся зігнулася, впершись руками в коліна, важко ловлячи повітря. Вероніка стояла поруч, бліда, з мокрим від дрібного дощу волоссям, і намагалася дихати рівно, але груди зрадницьки здіймалися занадто швидко.

Володимир підійшов без зайвих слів.

Він не торкався, не робив жодних різких рухів. Лише на мить зосередився — і тонко, майже непомітно, втрутився в енергетичний баланс. Зняв зайве напруження, вирівняв дихання, дав організму те, чого йому бракувало просто зараз.

Олеся першою випросталася.

— Дивно… — пробурмотіла вона. — Наче легше стало.

Вероніка мовчки кивнула, здивовано вдихнувши на повні груди.

— От і добре, — сказав Володимир так, ніби нічого незвичного не сталося. — Тепер можна продовжувати.

Він чудово знав: сьогодні головне — не кілометри й не кількість повторів.

Головне — щоб вони прийшли й не злякалися.

Вправи Володимир обрав найпростіші.

Настільки прості, що комусь вони спершу здалися навіть смішними.

Ніяких складних комплексів, ніякого «через не можу». Легкі розігріви, розтяжка, базові рухи на координацію й дихання — те, що не перевантажує організм і водночас дає йому прокинутися. Він добре розумів: зараз важливо не налякати. Злякати легко. Повернути потім — значно складніше.

Єдиним по-справжньому неприємним чинником була погода. Холодний вітер пробирав крізь куртки, волога чіплялася до одягу, а асфальт під ногами залишався непривітно твердим і слизьким. І тут уже нічого не вдієш.

Звісно, було б значно краще займатися у спортзалі. У теплому приміщенні, з рівною підлогою й без постійної боротьби з холодом. Але гуртожиток таким приміщенням похвалитися не міг. А інститутський зал був далеченько — значно далі, ніж він зараз був готовий водити групу, особливо з урахуванням ранкового часу і загального стану компанії.

Тож доводилося працювати з тим, що є.

Усі старалися. По-своєму, кожен на своєму рівні.

Хлопці трималися більш-менш упевнено, хоч і не без гримас та тихих зітхань. Для когось вправи були знайомими, для когось — давно забутими, але організм принаймні розумів, чого від нього хочуть.

Олеся й Віра виглядали інакше.

Для них навіть прості рухи вимагали концентрації. Не тому, що вони були слабшими, а тому що тіло ще не звикло до регулярної роботи. Воно опиралося — не агресивно, а ліниво, по-дитячому вперто.

Володимир не підганяв і не виправляв різко. Іноді лише показував ще раз, іноді коротко підказував, на що звернути увагу. Порівнювати, як вони виконують вправи і як це робить він сам, було б просто неправильно. Він рухався легко, зібрано, ніби тіло саме знало, що робити. Для нього це давно стало звичним станом.

Для них — лише початком.

Але початок був.

І це вже означало більше, ніж могло здатися на перший погляд.

Січовий уважно стежив за групою, але не очима.

Точніше — не лише очима.

Для нього рухи, дихання й навіть вирази облич були лише зовнішнім шаром. Справжня картина розгорталася глибше — на енергетичному рівні, там, де організм ще не встигав збрехати чи приховати втому.

Він добре розумів: варто з’явитися різкому дискомфорту — і бажання зникне. Людина може терпіти біль заради мети, але тільки якщо ця мета вже її власна. Тут же все було інакше. Поки що.

Зараз він не мав права зробити заняття неприємними.

Особливо для дівчат.

Коли він бачив, як холод починає брати своє — спершу ледь помітно, на краях аури, — Володимир майже непомітно втручався. Трохи пришвидшував рух енергії, що відповідала за кровоносну систему, і разом із цим прискорювався сам потік крові. Без різких змін, без стрибків. Просто організму ставало тепліше, ніби він сам згадав, як це — зігріватися зсередини.

Під час розтяжки він помічав інше.

У когось енергія раптом змінювала відтінок — з рівного, живого на глухий, болісний. Сигнал був чіткий і однозначний. І він одразу ж вирівнював цей перекіс, знімаючи зайве напруження, перш ніж воно встигало перейти у справжній біль.

Ніхто цього не помічав.

Хіба що відзначав про себе, що чомусь не так холодно, як мало би бути. Або що вправи, які ще хвилину тому здавалися важкими, раптом стали цілком посильними.

Саме так і повинно було бути.

Завдання, яке поставив перед собою Володимир, було простим і водночас ключовим:

привчити їх до ранкових фізичних занять. Без героїзму, без ривків, без відрази.

Усе інше — витривалість, внутрішня робота, справжні можливості — прийде потім.