Розділ 7

Роздл 7

Як і обіцяв Володимир, криза минула.

У суботу вранці Галині Іванівні стало легше. Спершу — ледь помітно: вирівнялося дихання, з’явилася реакція на голос. Потім — повільно, ніби крізь густу воду, вона прийшла до тями. Лікарі говорили обережно, не квапили події, але навіть у їхній стриманості вже не було тієї глухої безнадії, що панувала ще кілька днів тому.

Ольга майже не виходила з палати. Сиділа поруч, тримаючи матір за руку, говорила з нею тихо, іноді просто мовчала — і цього було достатньо. Володимир не заважав. Він працював звідти ж, із коридору, не привертаючи до себе уваги. Повільно, обережно, без різких втручань. Він не поспішав — тепер у цьому не було потреби. Організм Галини Іванівни вже прийняв допомогу, і тепер його потрібно було лише підштовхувати, крок за кроком, не викликаючи зайвих запитань у тих, хто звик вірити лише в аналізи та протоколи.

До вечора суботи стало зрозуміло: найгірше позаду.

У неділю вони зібралися й поїхали назад, до Дніпра. Дорога цього разу була зовсім іншою. Ольга мовчала, але в її мовчанні більше не було розпачу. Олександр тримав її за руку, не намагаючись говорити — і це теж було правильно. Володимир дивився у вікно, думаючи не про те, що вже зробив, а про те, що тепер доведеться зробити далі.

У гуртожитку їх чекали друзі.

І Володимир знав: цього вечора відмовчатися вже не вийде. Він пообіцяв — і тепер мав розповісти, що саме стоїть за його словами, за дивними вчинками і за тим, що для більшості людей виглядало неможливим.

Попереду був непростий вечір.

У кімнаті було тісно, але по-звичному затишно. Володимир зайшов останнім — і на мить зупинився на порозі.

Окрім тих, кого він очікував побачити, у кімнаті були ще двоє: Наталя і Вероніка. Обидві сиділи трохи осторонь, ближче до вікна. Наталя — з рівною спиною, зібрана, уважна, з тим самим спокійним, майже медичним поглядом, який вона вмикала на практичних. Вероніка — навпаки, напружена, з легкою іронічною посмішкою, ніби намагалася наперед захиститися від того, у що не вірила.

Михайло, помітивши погляд Січового, винувато знизав плечима й ледь розвів руками. Без слів: так вийшло.

Володимир відповів таким самим коротким кивком. Що ж… можливо, так навіть краще. За останній місяць ці дві дівчини й так стали майже постійною частиною їхньої компанії.

— Ну що, всі зібралися? — спробував пожартувати Олександр, але голос у нього вийшов надто серйозним.

Ольга сиділа поруч із Сашком, притулившись плечем. Вона час від часу стискала його руку, ніби перевіряючи, що він тут, поруч. Олеся — навпроти, уважно дивилася Володимира.

Віталій і Максим мовчали. У кімнаті зависла тиша — не ніякова, а зосереджена.

— Хлопці сказали, що буде… щось незвичайне, — нарешті озвалася Наталя, обережно підбираючи слова. — Але якщо це жарт…

— Це не жарт, — спокійно відповів Михайло.

Вероніка фиркнула, але без злості: — От якраз так зазвичай і починаються всі дурниці.

Володимир зробив крок уперед, став біля столу й обвів поглядом усіх присутніх. Він не поспішав. Ніхто його не підганяв.

— Я вдячний, що ви прийшли, — сказав він нарешті. — І одразу скажу: те, що я розповім і покажу сьогодні, не для сторонніх. Якщо хтось після цього вирішить, що краще зробити вигляд, ніби нічого не чув — я це зрозумію. Але якщо ви залишитесь… назад дороги вже не буде. Принаймні між нами.

Хтось нервово ковтнув слину.

Хтось напружився ще більше.

Навіть Вероніка перестала посміхатися.

Усі дивилися на Січового — і вперше по-справжньому відчували: зараз почнеться щось, що змінить їхню звичну, студентську реальність.

Володимир не поспішав починати. Він дав усім кілька секунд звикнути до тиші, що запанувала в кімнаті. Навіть батарея під вікном, здавалося, стала гріти тихіше.

— Для початку… — нарешті промовив він, — мені потрібна будь-яка жива рослина. Квітка в горщику. Не важливо яка.

Вероніка підняла брови. — Серйозно? Це і є те «надзвичайне»?

— Поки що — так, — спокійно відповів Січовий.

Наталя переглянулася з Вірою. — У нас у кімнаті фікус. Невеликий, — сказала вона й уже підводячись додала: — Зараз принесу.

Дівчата вийшли, двері тихо зачинилися. У кімнаті залишилися хлопці й Ольга з Олесею. Максим нервово постукав пальцями по столу.

За кілька хвилин Наталя й Олеся повернулися, несучи невеликий горщик із рослиною. Звичайний фікус — кілька зелених листків, нічого особливого. Його поставили на стіл.

— Він у нас уже місяць такий, — знизала плечима Наталя. — Не росте і не в’яне.

Володимир підійшов ближче. Не торкаючись рослини, ніби дослухаючись до чогось, що було недоступне іншим.

— Просто дивіться, — сказав він тихо.

Нічого не сталося… секунд п’ять.

А потім один із листків здригнувся.

— Ви бачили?.. — прошепотіла Олеся.

Стебло повільно, але очевидно почало видовжуватися. Новий пагін проклюнувся прямо на очах, ніби хтось прокручував час уперед. Листки наливалися соком, ставали більшими, темнішими.

І тоді — між ними — розкрився бутон. Маленький, світлий, ще трохи недолугий, але безсумнівно — квітка.

У кімнаті стояла абсолютна тиша.

— Це… — Вероніка ковтнула повітря. — Це ж неможливо.

— Можливо, — відповів Володимир і відступив на крок. — Просто не всі про це знають.

Він дав їм кілька секунд отямитися, а потім продовжив уже буденнішим тоном:

— Тепер друге. Чи є в когось… свіжа травма. Синець. Такий, щоб було видно.

Дівчата переглянулися. Наталя похитала головою. Олеся теж. Вероніка знизала плечима.

— Є, — тихо сказала Ольга.

Вона обережно закотила рукав светра. На передпліччі виднівся синець — жовто-синій, ще не зійшов, очевидно кілька днів як.

— Вдарилась об двері в лікарні, — додала вона, ніби виправдовуючись.

— Можна? — запитав Володимир.

Ольга кивнула.

Він обережно взяв її руку, не торкаючись самого синця пальцями — лише тримаючи долоню.