Розділ 6

Розділ 6

Час ішов. Гуртожиток поступово заповнювався, і до початку вересня на сьомому поверсі з’явилися вже всі, кого доля мала сюди привести цього року. Заселилися останні абітурієнти, і компанія, що почала формуватися ще у серпні, почала набувати сталих обрисів.

До кімнати Олександра заїхали Віталій з Павлограду та Максим із П’ятихаток — різні за характером, але дивним чином добре вписані в загальний ритм. Віталій був спокійним, уважним, більше слухав, ніж говорив, зате якщо вже щось казав — по суті. Максим, навпаки, брав енергією, легкою нахабністю і вмінням перетворити будь-яку дрібницю на анекдот.

Вечірні посиденьки стали майже традицією. Січовий продовжував дивувати різноманітними стравами. Хтось приносив чай, хтось — щось солодке, інколи з’являлося вино, але частіше просто сиділи, говорили, сміялися, сперечалися про дурниці й про серйозне. І якось само собою склалося, що саме кімната хлопців стала місцем збору. Можливо, через те, що тут завжди знаходився хліб, щось гаряче або принаймні відчуття, що тебе тут чекали.

Дівчата змінювалися. Одні заходили на кілька хвилин, інші затримувалися на вечір, але були й ті, хто став майже постійною частиною компанії. Ольга з 716-ї — першою. Вона й не приховувала, що їй подобається Олександр, і той, схоже, з часом перестав це сприймати як жарт. Поруч майже завжди була Олеся, її сусідка — трохи відсторонена, спостережлива, ніби ще не вирішила, ким саме хоче бути в цій історії.

Інші дівчата дивилися по-різному. Дехто — з цікавістю, дехто — з обережністю, дехто — відверто. Особливо на Січового. Але історія про те, що в нього є дівчина і він не збирається будувати жодних інших стосунків, уже встигла обійти майже весь лікарський факультет. А саме студенти лікувального і складали більшість мешканців поверху.

Це не означало, що спроби припинилися зовсім. Швидше — стали рідшими й обережнішими. Хтось сприймав це як виклик, хтось — як дивакуватість, але поступово Володимира перестали «перевіряти на міцність» щовечора. Він став частиною компанії не як об’єкт полювання, а як щось значно стабільніше.

Перші дні вересня минули швидко й нерівно.

Гуртожиток ще не встиг увійти в ритм — хтось доїжджав, хтось зникав на вихідні, хтось блукав коридорами з вічно загубленим розкладом у руках. Пари поки що були ознайомчими, більше схожими на попередження, ніж на навчання.

Саме в цю паузу Володимир і запланував поїздку.

Брати гроші в батьків він не збирався.

Не тому, що не міг — просто не хотів. У цьому житті він уже достатньо разів починав з нуля, щоб знати ціну самостійності. А витрачати час на підробітки теж не мав наміру: попереду був інститут, і він не збирався розпорошуватися.

Коли його готували до переходу в минуле, разом з іншими даними йому передали координати десятків схованок — кримінальних, державних, розвідок з усього світу.

Одна з таких чекала в Москві.

Невеликий підвал старого будинку неподалік площі трьох вокзалів. Район шумний, прохідний, такий, де люди не дивляться під ноги й не ставлять зайвих запитань. Захоронка була дрібною — для великих операцій її не використовували. 

Менше дванадцяти тисяч рублів.

Трохи більше трьох тисяч доларів.

Смішні суми за мірками майбутнього — і цілком достатні для студента наприкінці вісімдесятих. Долари він відклав одразу. Їхній час ще не настав.

Поїздка зайняла менше двох діб. Без пригод, без зайвих емоцій.

Москва зустріла байдужістю — і так само байдуже відпустила.

Коли Володимир повернувся до Дніпропетровська, гуртожиток уже змінився. Коридори наповнилися голосами, двері частіше були зачинені, а в повітрі з’явилося відчуття неминучого — навчання починалося по-справжньому.

Перший повноцінний тиждень.

Перші серйозні предмети.

Перші ілюзії, які мали розсипатися.

Аудиторія анатомічного корпусу зустріла їх різко — запахом формаліну.

Не різким настільки, щоб різало очі, але достатнім, аби одразу стало зрозуміло: це вже не школа.

Вздовж стін стояли засклені шафи. У них — кістяки, окремі кістки, банки з мутнуватою рідиною. Десь на рівні очей біліли черепи з темними порожнинами очниць, ніби мовчазні свідки, яким давно байдуже до людських емоцій.

— Я тут довго не витримаю… — тихо пробурмотів Михайло, сідаючи поруч із Володимиром.

— Та нормально, — озвався Сашко з іншого боку. — Це ж просто кістки.

— «Просто», — фиркнула Ольга, — коли викладач почне сипати латинню, подивимось, як ти заспіваєш.

Володимир мовчки оглянув аудиторію.

Для нього все це не було новим. Кістяк — це не жах і не загадка, а каркас, логічна й зрозуміла система важелів, опор і точок кріплення. Він пам’ятав ці назви ще з того, іншого життя — не як суху теорію, а як частину цілісної картини тіла.

Викладач — чоловік років п’ятдесяти з сухим обличчям і спокійним голосом — почав без зайвих вступів.

— Анатомія людини починається з остеології. Хто не вивчить кістки — далі не піде. Не буде м’язів без опори, не буде органів без простору.

Він узяв череп.

— Os frontale, os parietale, os temporale…

По аудиторії прокотилася хвиля пригніченого зітхання.

Хтось гарячково занотовував, хтось дивився скляними очима, хтось уже почав плутатися.

Михайло нахилився до Володимира:

— Вони всі однакові…

— Ні, — тихо відповів той. — Просто дивишся не туди.

Михайло глянув на нього з недовірою.

— Як це?

— Уяви, що це не купа кісток, а конструктор. Кожна деталь під щось заточена.

Михайло хотів щось відповісти, але викладач саме викликав когось до дошки, і розмова обірвалася.

У кімнаті було тісно, тепло й шумно.

Після вечері стіл знову виявився завалений зошитами, конспектами й товстим атласом анатомії з пожовклими сторінками.

— Я нічого не розумію, — чесно сказала Наталя зі Львова, відкладаючи ручку. — Вони всі на слух однакові.