Розділ 5

Розділ 5

Серпень у Дніпропетровську завжди був важким. Не спекотним — саме важким. Повітря стояло густе, мовби перемішане з пилом, сажею й гарячим асфальтом. Сонце висіло низько і безжально, ніби йому не було куди поспішати, а тінь від будівель лише підкреслювала, наскільки марною є спроба сховатися.

Володимир вийшов із будівлі медінституту, притискаючи до грудей папку з документами. Списки зарахованих, печатки, підписи — формальності, що нарешті закріпили факт: він тут. Абітурієнтські черги, липневі іспити, нервові обличчя в коридорах — усе це залишилося позаду. Попереду було інше життя, і починалося воно з найприземленішого — поселення.

Деканат розмістився у старому корпусі з високими стелями й вікнами, які бачили ще довоєнні часи. Усередині пахло папером, пилом і чимось вицвілим, наче саме повітря тут давно не оновлювали. Шпалери на стінах місцями відставали, оголюючи сіру штукатурку, а дерев’яні лавки вздовж стін були відполіровані десятиліттями очікування.

— Січовий Володимир? — не піднімаючи очей, запитала жінка за столом, гортаючи списки.

— Так, — спокійно відповів він.

Кілька швидких рухів, штамп, підпис — і тонкий аркуш паперу ковзнув по столу в його бік.

— Гуртожиток. Проспект Гагаріна. Дев’ятиповерхівка. Там блочна система, пошастило.

Це «пощастило» прозвучало так, ніби йшлося про щось виняткове. Володимир ледь помітно усміхнувся.

Він вийшов надвір, ще раз глянувши на направлення. Дев’ятиповерхова бетонна коробка на Гагаріна вже чекала. Типова для свого часу, з облупленими балконами, потертою плиткою на вході й вічним гулом життя всередині. Блочна система: дві кімнати, спільний санвузол і душова — маленький всесвіт на кількох квадратних метрах, де незнайомі люди за місяць ставали або друзями, або ворогами.

Володимир зупинився на мить, вдихнув гаряче серпневе повітря і рушив далі. Це був лише гуртожиток. Тимчасовий притулок. Але він добре знав: саме з таких місць починаються історії, які потім тягнуться через усе життя.

Він перейшов через важкі скляні двері гуртожитку, і спека серпневого дня одразу лишилася десь зовні. Усередині пахло пилом, старою фарбою й ще чимось невизначеним — сумішшю побуту, людських голосів і часу. За вахтою сиділа жінка років п’ятдесяти з журналом і ручкою, що вже давно писала більше по пам’яті, ніж по рядках.

— Направлення, — коротко сказала вона, навіть не піднімаючи очей.

Володимир простягнув папірець. Вахтерка пробіглася поглядом, кивнула й нарешті глянула на нього уважніше.

— До комендантки. Другий поверх, наліво.

І вже навздогін, ніби між іншим:

— Марія Іванівна вона в нас. Не сердита, але характер має.

Кабінет комендантки був саме таким, яким Володимир його й уявляв: стіл, накритий вицвілою клейонкою, стопки паперів, старенький телефон і вікно, завішане фіранкою, що колись була білою. За столом сиділа жінка з уважним, трохи втомленим поглядом.

— Так, — сказала вона, беручи направлення. — Абітурієнт?

Володимир кивнув, дістав документи… і, ніби між іншим, поставив на край столу коробку цукерок.

Марія Іванівна підняла брови.

— Це що ж у нас, взятка? — голос був рівний, але з ледь помітною іронією.

— Та що ви, яка взятка, — щиро усміхнувся Володимир. — Просто гарній жінці до чаю. Я ж розумію — скільки нас за день проходить. Тут би й видихнути часу не було, не те що в крамницю збігати.

Комендантка кілька секунд дивилася на нього мовчки, потім зітхнула й похитала головою.

— Ох, бідні дівчата… — пробурмотіла вона. — Вас, хлопців, і так у гуртожитку рази в три менше, ніж студенток, а ти ще й з язиком підвішаним. Та й сам… — вона знову глянула на нього оцінююче. — Добре, вистачить.

Вона взяла ручку, зробила позначку в журналі.

— Заселяєшся в двомісну. 718-та, ліва. Перша цифра — поверх, далі блок, ну й кімната.

І вже суворіше додала:

— Але дивись мені. Порядок у нас тут люблять.

— Звісно, Маріє Іванівно, — серйозно кивнув Володимир.

Він вийшов із кабінету з ключем у руці й відчуттям, що перший бій у новому житті він виграв. Не здібностями, не силою — звичайною людською увагою.

А це, як він давно знав, іноді працює краще за будь-яку силу.

Ліфт, звісно ж, не працював.

Про це було зрозуміло — по характерному гулу в під’їзді, де хтось на першому поверсі голосно й безнадійно з’ясовував, чому саме сьогодні і чому саме зараз. Серпнева спека, пил, валізи, сумки, вузли — і дев’ять поверхів радянського оптимізму.

Володимир зупинився на мить біля сходів, оцінив потік людей, що повільно, з паузами, тягнувся вгору, і просто рушив слідом. Йшов легко, без поспіху, ніби підйом був частиною прогулянки. Валіза в руці не заважала — радше нагадувала про те, що тепер у нього починається новий відрізок життя.

На сьомому поверсі було тихіше. Повітря стояло важке, прогріте, з запахом старої фарби, пилу й чогось їдкого, гуртожитського, що не змінюється десятиліттями.

Блок 18 знайшовся швидко.

Двері лівої кімнати були прочинені, і звідти долинало приглушене охкання — з того самого тону, яким люди зазвичай спілкуються з меблями, що не хочуть ставати на свої місця.

Володимир постукав для порядку і заглянув усередину.

Посеред кімнати стояла розкрита валіза, навколо — розкидані речі, а над усім цим схилився хлопець, худорлявий, у майці, що вже встигла потемніти від поту.

— Привіт, — сказав Володимир спокійно. — Схоже, ми сусіди. Я — Володя.

Він зайшов і простягнув руку.

Хлопець випростався, на мить розгублено глянув, ніби не одразу згадав, як у таких випадках заведено реагувати, а потім потис руку.

— Міха… — він зітхнув і кивнув у бік валізи. — От скажи, це нормально? Могли б хоч на заїзд студентів ліфт полагодити. Я думав, спину залишу десь між четвертим і п’ятим.

— Тренування на витривалість, — без тіні іронії відповів Володимир. — Медінститут, як-не-як.