Розділ 4

Розділ 4

Січовий сидів у першому ряду зали БК «Шахтар».

18 червня 1987 року. День, який для когось мав стати одним із найяскравіших у житті.

У залі зібралися всі випускники Першотравенська. Святково вдягнені, збуджені, трохи розгублені. Батьки — на задніх рядах, із квітами, фотоапаратами й напруженими усмішками. Хтось уже витирав очі, хтось навпаки намагався виглядати урочисто й стримано.

Цього року було четверо медалістів.

Один із них — Володимир Січовий.

Це не було складно. Навіть не близько.

А після того, як він остаточно відновив четвертий потік свідомості, говорити про «важкість» шкільної програми взагалі було смішно. Фізика, хімія, біологія — усе це давно сприймалося як акуратно розкладені по полицях інструменти, а не як навчальні предмети.

Проблема була не в знаннях.

Проблема була в часі.

Процедура тягнулася нескінченно. Промови, подяки, паузи, знову промови. Оплески — іноді щирі, іноді чемні. І він знав, що це ще не все.

Його погляд ковзнув залом. Він уже бачив продовження цього дня — не тут, а далі. У кожній школі міста спортзали перетворяться на танцювальні майданчики. У коридорах поставлять столи з закусками, пляшки що ховатимуть від чителів, а гучні розмови змішуватимуться з музикою з магнітофонів.

Хтось сьогодні нап’ється.

Хтось — поцілується.

Хтось вирішить, що це найважливіша ніч у житті.

Володимир дивився на все це так, ніби стояв трохи осторонь. Він був тут — і водночас уже ні.

Для нього цей день був не святом.

Це була позначка. Крапка в кінці рядка.

Урочистий випускний бал розпочинався в прикрашеній спортивній залі.

Тій самій, де ще вчора стояли козли й лежали мати, а сьогодні — стрічки, кульки й саморобні гірлянди з фольги.

Всі вже переодяглися.

Хлопці — в костюмах, трохи незграбних, але важливих. Дівчата — в сукнях, від скромних до таких, що викликали у вчителів помітне напруження. Парфуми, лак для волосся, шурхіт тканини — повітря було густе від очікувань.

Знову слово взяла директорка. Потім — завучі, класні керівники, подяки, нагороди.

Все як щороку.

І все ж цього разу — інакше.

Це був випускний Січового.

Коли назвали його ім’я, Володимир підвівся й вийшов до мікрофона. Зал аплодував — хтось щиро, хтось автоматично. Він стояв рівно, спокійно, тримаючи плечі так, ніби це була не сцена, а звичайна розмова.

І саме тоді він це відчув.

Погляди.

Не всі — але кілька одразу. Напружені. Оцінюючі. Очі дівчат, що дивилися на нього не як на однокласника, а як на ціль. Хтось трохи нахилився вперед, хтось нервово стиснув сумочку, хтось усміхнувся занадто відкрито.

Ну так, — подумав Володимир.

Ніч обіцяє бути веселою.

Його заняття спортом, повний контроль над тілом, спокійна впевненість у рухах зробили своє. А внутрішня зібраність дорослої людини лише підсилювала враження. Вже два роки він це помічав. І два роки старанно робив вигляд, що не помічає.

У СРСР, звісно, «сексу не було».

Але він знав, що щороку кілька дівчат зі школи зникали — хтось тихо переводився, хтось ішов «за сімейними обставинами». І всі все розуміли.

Він говорив промову — правильну, ввічливу, ні про що. Дякував вчителям, школі, батькам. Зал слухав, але справжня увага була не в словах.

— От скажи, — прошепотів хтось із хлопців пізніше, вже з боку, — якби це до мене так лізли…

— Та він ненормальний, — пирхнув інший. — Жити треба тут і зараз.

— Від життя треба брати все, — додав третій, із розумним виглядом.

Володимир лише знизав плечима.

Звідки їм було знати, що в нього вже є те, чого вони ще тільки шукали.

Справжнє кохання. Навіть якщо дівчина поки що замала й не здогадується про його існування.

Рівно чотири роки.

Чотири — до іншого випускного. Її.

Теж у цій залі.

А поки що Марина жила під Полтавою. Її батьки ще не розлучилися — це станеться за два роки. Потім вона з матір’ю переїде сюди, до родичів.

Володимир стояв серед шуму, музики й очікувань, усміхався, кивав, відповідав на репліки — і тримав дистанцію.

Полювання почалося.

А він знав: це лише ніч. І вона мине.

Такого розвитку подій Володимир не очікував.

Начебто місця за столами розподіляли вчителі або хтось із батьківського комітету. Все мало бути чинно, рівно й без сюрпризів.

Але реальність виявилася значно… цікавішою.

За всіма іншими столами сиділи стандартно: два хлопці — дві дівчини. Сміх, балачки, відчуття свята.

А тут — він. І троє дівчат.

Не просто дівчат.

Троє диких кішок.

Вони сиділи поруч, але між собою майже шипіли. Усмішки були натягнуті, погляди — колючі. І всі троє дивилися на нього однаково — як на здобич, яку ще треба поділити.

Володимир обвів стіл поглядом і ледь стримав зітхання.

Ну звісно. Як інакше.

Завдяки здібностям він давно знав, що кілька дівчат влаштували на нього парі. Хто зможе, хто перша, хто «візьме». Але це… це було вже занадто демонстративно.

І найгірше — це поки що, навіть ніхто не вживав спиртного.

Офіційно, звісно, в школі алкоголь був заборонений. Але кожного року все відбувалося однаково. Вино — під виглядом компоту — вже стояло на столах. Невеликі глечики, якраз на чотири склянки. Батьківський комітет пильно стежив, щоб ніхто не налягав надто завзято.

Вип’ють — і одразу танці. Конкурси. Біганина. Щоб ніхто не засиджувався і той легкий хміль не вдарив у голову.

Горілка — інша справа.

За нею стежили значно уважніше. Надто дорого вона обходилася — і в прямому, і в переносному сенсі. З’ясовувати стосунки після горілки було традицією. Тому її, звісно, приховали. Хлопці.

Але це — потім.

На світанок.

Поки ж Володимир сидів між трьома напруженими усмішками, відповідав на питання, чемно жартував, розливав вино по склянках, і думав лише про одне: