Розділ 3

Розділ третій

Одного разу, вже під кінець літа, коли сонце ще гріло, але ранки стали прохолоднішими, Олег, розмотуючи волосінь, раптом сказав:

— Скоро й літу край. Пора б і грошенят на травах підзаробити.

Хлопці одразу оживилися.

— Та точно, — підхопив Сергій. — Якраз сезон.

— Ага, деревію та полині саме час.

Володя насторожився.

Не тому, що почув про гроші.

Ліс. За ставком. Той самий, куди він планував дістатися не раніше наступного літа. А тепер — виходило, що можна було піти вже зараз. Не крадькома, не одному, а разом з хлопцями, з нормальним приводом.

— А як це… на травах? — обережно спитав він.

Олег глянув на нього й усміхнувся.

— Та просто. Збираєш лікарські рослини — сушиш або здаєш так, як скажуть. В аптеці приймають. За вагу платять. Нехай і небагато, але на дрібні витрати вистачає.

— Ми щороку так ходимо, — додав Сергій. — декілька днів — і з кишеньковими грошима.

Володя слухав уважно, ніби вперше про таке чув. Усередині ж усе складалося надто вдало.

Ліс.

Простір.

Можливість почати.

Закласти коріння. Не одразу, не помітно. Посадити, де треба. Підштовхнути ріст. Нехай до осені коріння розповзеться, а навесні підуть паростки. Колючі. Густі. Такі, крізь які просто так не пролізеш.

— А можна… — він трохи помовчав, а тоді підвів очі, — мені з вами? Хоч спробувати.

Хлопці переглянулися.

— Та можна, — знизав плечима Олег. — Ти ж уже не вперше з нами.

— Тільки дивись, — додав Сергій, — не скигли. Це тобі не рибалка. Ходиш, гнешся, руки в траві, сонце пече.

— Я не буду, — серйозно сказав Володя.

Вони ще трохи пожартували й повернулися до поплавців.

А Володя дивився на воду й ледь стримував посмішку.

Він планував це на потім.

А виходило — вже зараз.

Велосипеди заховали в очереті, подалі від стежки. Хлопці швидко розтягнулися ланцюжком і гуртом пішли до лісу.

На узліссі брали те, що було під рукою: полин, глід, шипшину. Полин різали пучками — терпкий запах одразу забивав подих. Глід і шипшина йшли повільніше, обережно, щоб не подряпатися.

Останні особливо зацікавили Володю.

Глід тут ріс високий, розлогий, з довгими, міцними шипами. Кущі стояли щільно, впиралися один в один, і навіть дорослому важко було б пролізти крізь таку зарость. Ідеальна основа для огорожі. А між глодом — шипшина. Теж немаленька, колюча, жива.

Коли поблизу все зручне обібрали, хлопці рушили далі — вглиб лісу, до знайомих галявин. Там було ще чим поживитися: звіробій, полин, молоді кущі.

Галявина за галявиною — вони просувалися все далі. Ліс ставав густішим, звуки ставка зникли, стежки розпливлися.

І тоді Володя її побачив.

Галявина.

Довга — метрів з п’ятдесят, і широка — більше тридцяти. Простора, рівна, ніби хтось колись спеціально розчистив її й залишив. А головне — далеко від краю лісу й від ставка. З пів кілометри, не менше.

Тут уже ріс глід. І шипшина теж була, островками, мовби сама природа намічала контури.

Хлопці розійшлися по галявині, кожен узяв свій шматок. Володя тримався краю — ніби випадково. Зрізав полин, обережно зривав плоди глоду та шипшини.

І водночас працював.

Під корінням глоду він відчував напругу енергії — стару, щільну, глибоку. Володя не міняв її, не ламав. Лише підштовхував, показував напрямок. Углиб. Уздовж краю галявини. В сторони.

Коріння тяглося, слухалося. Повільно, але впевнено.

Де ріс глід — він пускав його далі. Де було порожньо — підводив шипшину. Не кущ до куща, а майбутній контур. Лінію. Перший обрис огорожі.

Він ішов уздовж галявини, збираючи трави й плоди, і крок за кроком залишав за собою невидиму роботу. Не різку, не помітну зараз — таку, що дасться взнаки з часом.

До осені коріння розповзеться.

Навесні підуть перші паростки.

Хлопці перегукувалися неподалік, сміялися, сперечалися, хто більше назбирав. Для них це була просто галявина.

Для Володі — початок.

Коли кошик наповнився, він ще раз поглянув на край лісу, на рівну лінію дерев і кущів, і спокійно пішов далі, не озираючись.

Літо добігало кінця тихо, без різких змін.

Він ще кілька разів вибирався до лісу з хлопцями — то по трави, то просто так. Робота з огорожею була завершена. Коріння глоду й шипшини вже пішло в землю, розповзлося вглиб і в боки, зайняло своє місце. Тепер залишалося тільки чекати. Осінь зробить своє, зима закріпить, а навесні з’являться перші паростки.

Хлопці заговорили про школу.

Про зошити, портфелі, нові черевики.

Першого вересня Володя теж пішов до школи.

Разом із Петриком — у перший клас.

Він дивився на вчителів і впізнавав їх одразу. Не обличчями — пам’яттю. Марія Іванівна, що зараз поправляла журнал, у тому житті доживе до глибокої старості. А Сергій Петрович, молодий учитель праці, не дотягне й до пенсії.

Він заходив до класу й бачив не просто дітей.

Ось Наталка Ковальчук з першої парти — тягне з носа козу, не соромлячись нікого. А в пам’яті — перша красуня школи, за якою бігали хлопці з паралелі.

Ось Ігор Савчук біля вікна — тихий, сором’язливий, плечі втягнуті. А Володя пам’ятав, як через кілька років той стане впевненим, гучним, з вічною усмішкою й купою дівчат довкола.

Він сідав за парту й відчував дивну рівновагу.

Тут — початок.

Там — усе, що вже було.

Літо залишилося позаду. Огорожа — в землі. Майданчик — у майбутньому.

А зараз починався ще один етап.

Перші уроки минали дивно.

Володя сидів за партою, тримаючи олівець так, як учили, і старанно виводив у зошиті косі палички й кружечки. Повільно. Акуратно. Не тому, що не міг швидше — навпаки.

Він знав іноземні мови. Пам’ятав формули з фізики, будову людського тіла, орбіти планет і склад речовин. Міг пояснити, чому небо синє, як працює серце і що відбувається всередині зірки.