Розділ 2

Розділ 2

Літо скінчилося раптово.

Ще вчора було тепло, а сьогодні асфальт зранку холодний, і дихання парує.

Осінь прийшла швидко й без запрошення.

Володя це помітив, але не зрадів і не засмутився.

Він давно перестав чекати від пір року чогось особливого. Час ішов — і цього було досить.

Вранці вони з батьком, як і раніше, ходили на шкільний стадіон. Старі турніки, стерта бігова доріжка, лавки з облупленою фарбою. Олександр стежив, щоб син не перенапружувався, а Володя — щоб батько не робив вигляд, ніби йому все легко.

Він лікував. Потроху.

Не так, щоб одного дня все зникло, а так, щоб тіло саме встигало за змінами.

Суглоби, серце, легені — обережно, без різких стрибків.

Щоб не виникло питань. Щоб усе виглядало природно.

Зі здібностями він поводився так само.

Нічого не відбувалося саме по собі.

Кожна дія вимагала уваги. Кожна — контролю.

У дитячому садку він давно закінчив із дітьми.

Їхні енергетичні каркаси були рівні, цілі, без майбутніх зламів.

Те, що могло вилізти через роки, не вилізе ніколи.

І в цьому не було нічого дивного: здорові діти — норма.

З дорослими він був обережніший.

Вони знали про свої хвороби. Якщо б у одному садку раптом зникло все й одразу — це б помітили. А помічене рано чи пізно починають перевіряти.

Тому Володя втручався лише тоді, коли було справді потрібно.

І лише настільки, щоб організм міг сам зробити решту.

Найбільше часу він віддавав іншому.

Інформації не вистачало.

Катастрофічно.

Газети, рідкі книжки, уривки розмов — цього було замало для мозку, який колись працював у чотири потоки. Наприкінці того життя він одночасно слухав, читав, аналізував, звіряв. Тепер же навколо був світ, у якому навіть дорослі жили одним каналом.

Щоб не втратити стан остаточно, він шукав заміну.

І знайшов її в роботі з енергією.

Він не міняв матерію.

Він працював з її основою.

Коли він торкався труб у підвалі садка, то не “ремонтував” їх. Він уважно, шар за шаром, впорядковував енергетичний каркас металу. Тримав його у свідомості, не даючи розсипатися. Матерія підлаштовувалась сама — повільно, без ривків.

Те саме було зі стінами.

З дахом.

З фундаментом.

Це була складна робота. Вона вимагала концентрації, терпіння і точності.

І вона навантажувала мозок так, як уже давно не навантажувало нічого.

Іноді він відчував: ще трохи — і щось зрушиться.

Наче десь поруч є ще один потік, але він поки не може за нього вхопитися.

П’ять років — замало, щоб іти далеко самому.

Замало, щоб зникати надовго.

Замало, щоб почати справжню підготовку.

Але час ішов.

І Володя не поспішав.

Він знав, що робить.

Зима минула тихо.

Без подій, без різких змін — просто дні, що складалися один у один. Сніг, холод, дорога до садка, дорога назад.

У березні був його день народження.

Мама зранку поралася на кухні, ще затемна. Пахло тістом і яблуками. Володя прокинувся від цього запаху раніше, ніж від будильника. На столі з’явився пиріг — простий, домашній, такий, які печуть не для гостей, а для своїх.

Йому виповнилося шість.

Він дивився на свічки і на мить замислився, як давно сам перестав рахувати роки. Мабуть, ще в десятих. А може, й раніше — в нульових. Після тридцяти дні народження втратили сенс. Вони стали просто датами.

Останні роки він святкував не свої.

Дні народження онуків.

Часто приходили родини тих, кому він колись допоміг. Батьки зцілених дітей, галасливі, вдячні, з тортами й кульками. Він сидів осторонь, усміхався і радів не собі — їм.

Тут усе було інакше.

Тут був один пиріг.

Теплі руки матері на плечах.

Батько, який ніяково ховав подарунок за спиною.

І це чомусь гріло сильніше, ніж будь-які свята з минулого.

Свічки він задув швидко. Без бажань.

Він і так знав, чого хоче.

Березень поволі переходив у квітень. Сніг сходив, земля темніла, повітря мінялося. Дні ставали довшими, і з кожним із них з’являлося відчуття, що скоро можна буде йти далі.

Літо було вже близько.

Літа Володя чекав.

У нього були плани.

Сімдесяті — це час голуб’ятників і рибалок. Голуби його не цікавили: занадто близько до людей, занадто багато сторонніх очей. А от рибалки — інша справа.

Хлопці з району вільно ходили на ставок за шахтою. Далеко, по ґрунтовці, повз терикон, а далі — вода, очерет і лісок з протилежного боку. Там їх ніхто не контролював. Там вони були самі по собі.

Саме туди Володя й дивився.

Якщо він зможе з ними потоваришувати, батьки дозволять йому ходити разом із ними. Не одразу самому — разом. А це вже зовсім інше. Це означало б шлях. Простий, зрозумілий, без зайвих питань.

Проблема була очевидна.

Йому шість.

А їм — десять, одинадцять, дванадцять.

Старші хлопці не люблять возитися з малечею. Особливо з тією, що плутається під ногами й потребує нагляду. Це Володя розумів добре. В тому житті він сам таким був.

Але якби вийшло…

Було б ідеально.

Там, за ставком, серед невеликого лісу, він уже знав місце. Тихе, трохи віддалік від води. Там можна було б обладнати майданчик — не одразу, не цього року. Тіло ще замале, рухи ще обмежені. Але через рік. Або хоча б через два.

Головне — доступ.

Цього літа він туди не піде сам.

Наступного — можливо.

А ще за рік — напевно.

Залишалося найскладніше.

Вигадати, як стати своїм серед старших хлопців.

Володя вийшов у двір після обіду.

Біля лавок уже зібралися старші хлопці. Хтось притягнув гітару, сіли колом, брязкали струнами, сміялися.

Трохи осторонь крутився Петрик — його одногрупник із садка. Йому було нудно. Він раз по раз підбігав до старших, ліз ближче, тягнувся руками до гітари.