Розділ 1

Розділ 1
Володимир — ні, тепер лише Володя — різко втягнув у себе повітря. Усі відчуття ще належали тому страшному моменту: гул розірваної планети, тиск мільярдів джоулів енергії, біле ніщо, що поглинуло Сферу. Але очі, які він розплющив, побачили не пластик капсули, а знайому стелю і рідне обличчя.
Над ним схилився батько. Той самий батько, якого не стало у вісімдесят дев'ятому. Він витирав синові лоба холодним вологим рушником, і в його очах застиг такий глибокий, первісний жах, що Володя все зрозумів без слів. Його син щойно не дихав.
— Синку... Володю, що болить? — голос батька тремтів.
Володимира душили сльози. Там, у майбутньому, він навчився бути зі сталі, він міг стримувати будь-яку емоцію, але це мале дитяче тіло мало свої звички й свою фізіологію. Він не міг зупинити ридання.
— Нічого, тату... просто в грудях важко, — прошепотів він крізь сльози.
І це була щира правда. Тільки батько думав про застуду чи раптовий напад, а Володимир відчував вагу втрат, про які ніхто в цьому світі ніколи не повинен дізнатися. Він приніс із собою пам'ять про світ, що згорів, про друзів, які стали попелом, і про Марину, чий погляд був останнім, що він бачив у тому житті.
— Потерпи трохи, — батько гладив його по голові сухою, шорсткою долонею. — Мама побігла викликати швидку. Все буде добре.
Але Володимир уже не чув кінця фрази. Свідомість, виснажена Переходом, почала відключатися. Тіло вимагало сну, щоб перетравити той енергетичний сплеск, який він приніс у собі. Останнім, що доносив до нього слух, були слова колискової, яку батько почав тихо наспівувати, намагаючись заспокоїти і себе, і сина:
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
По маленьких щоках скочувалися сльози, вбираючись у стару подушку. Володимир засинав. У нього попереду було шістдесят чотири роки. І цього разу він знав кожну пастку, кожну можливість і кожен крок, який потрібно зробити, щоб ця пісня ніколи не обірвалася вогнем.
Стіни лікарняної палати, пофарбовані в гнітючий колір «морської хвилі», дихали холодом і хлоркою. Для всього відділення Володимир був «важким» пацієнтом із двосторонньою пневмонією, який дивом оминув кризу. Але для самого себе він був об'єктом ювелірної роботи.
Перші дві доби після Переходу свідомість Володимира нагадувала розпечене вугілля, що повільно холоне. Він спав і їв, немов у тумані, поки його потоки свідомості по крупинках збирали воєдино розрізнені фрагменти дитячого організму та колосальної енергії, що пройшла через його астральну оболонку. Але саме цей стан слабкості зіграв із ним злий жарт: поки він був у забутті, медики, коли швидка доставила його до лікарні, перелякані хрипами та критичною температурою, встигли поставити діагноз і почати агресивне лікування.
Тепер Володя лежав на жорсткому ліжку, розглядаючи тріщини на стелі. Він відчував у роті гіркий присмак ліків. «Величезні дози. Вони намагаються вбити бактерії, але паралельно випалюють мікрофлору п'ятирічного тіла».
Його ВОЛЯ прагнула діяти. Він міг би просто зараз за декілька хвилин вигнати кожен мікроб, відновити слизову легень і вийти з цієї лікарні абсолютно здоровим. Але розум 69-річного чоловіка тримав волю на короткому повідку.
«Не можна, — наказав він собі. — Чудес не буває, а от аномальні випадки в медичних картках привертають увагу. Якщо вчора я задихався, а сьогодні легені чисті, це ймовірний виклик для комісії. Мені не потрібні дослідні інститути КДБ у п'ять років».
Володимир почав діяти обережно. Це було схоже на роботу реставратора, який знімає бруд із полотна міліметр за міліметром. Він почав не зцілення, а нейтралізацію побічних ефектів «найкращої у світі» медицини.
Коли до палати зайшла лікарка — огрядна жінка з втомленими очима та холодним стетоскопом, — Володимир закрив очі, імітуючи слабкість.
— Ну що тут у нас, молодий чоловіче? — пробурмотіла вона, прикладаючи холодний метал до його грудей. — Дихай... Глибше... Хрипи ще є, але серце вже не так калатає. Молодець, Вова, викарабкуєшся.
«Якби ви знали, лікарю, — подумав Володя, поки роздивлявся її ауру (сіру від утоми, з яскравими спалахами мігрені), — якби ви знали, що я зараз притримую власні легені, щоб вони не зажили занадто швидко прямо під вашим фонендоскопом».
— Мамо, а коли додому? — прошепотів він, коли лікарка вийшла, а до ліжка підсіла мати.
Він спеціально залишив обличчя блідим, ледь помітно стимулюючи капіляри. Він мав бути звичайною хворою дитиною. Це була його перша велика перемога в новому світі — перемога терпіння над могутністю. Він вчився бути маленьким, володіючи силою, здатною змінювати світ.
— Скоро, Володенько, скоро, — мати погладила його по голові.
Червень 1975 року зустрів Володю за порогом лікарні сліпучим сонцем та запахом квітучої акації. Повітря було настільки густим і живим, що після лікарняної хлорки воно здавалося солодким на смак. Батько впевнено крокував попереду, несучи валізу, а мати міцно тримала сина за руку, наче боячись, що він знову може раптово зникнути в мареві хвороби.
Володя йшов, звикаючи до відчуття землі під сандалями. Його потоки свідомості працювали у звичному режимі. Його аура звично зчитувала все навколо: вібрацію асфальту під колесами «Жигулів», шепіт листя вгорі та електричне гудіння дротів.
Однак там, де раніше був четвертий рівень сприйняття, панувала тиша. Він вже неодноразово намагався звично «виштовхнути» себе з тіла, активуючи астральну оболонку, але щоразу натрапляв на глуху стіну. Четвертого потоку свідомості просто не було. А без нього він був «прибитий» до плоті. Подорожі в минуле та вільні польоти над містом тепер стали лише спогадом із майбутнього.
«Тіло занадто мале, не розвинено», — філософськи міркував він, поки вони йшли парковою алеєю. — «Мій процесор просто не має достатньо ресурсів, щоб підтримувати четверту лінію. Мозок не структурований, попереду чекає чимало роботи».
Він не засмучувався. Навпаки, це давало йому час зосередитися на найближчих.
Володя глянув на батькову спину. На темні плями втоми в м'язах і ледь помітну напругу в серці — наслідок нервового зриву, який батько пережив, поки син був при смерті. А ще ціла купа старих хронічних проблем.
У матері діло було ненабагато краще. Інтернатівське дитинство батьків залишило в їхніх організмах свої сліди.
Це те, що він обов'язково змінить, його батько тут не помре у сорок шість років. Але робити він буде все потроху, поступово, час ще є. Ну а зараз Володя просто наповнив енергією аури батьків, додав сили.
Батько раптом зупинився, глибоко вдихнув і розправив плечі. На його обличчі з'явилася дивна, майже дитяча посмішка.
— Знаєш, Ганно, — здивовано промовив він, озирнувшись на маму. — Наче гора з плечей звалилася. Навіть сонце сьогодні якесь... яскравіше, чи що?
Мати теж посміхнулася, і її аура змінила колір із тривожно-сірого на теплий бурштиновий.
— Це тому, що Володя з нами.
А Володя йшов між ними, відчуваючи, як його зусилля приносять плоди. Батьки думали, що це просто гарна погода і радість від його виписки, але він знав: це працює Спадщина від нього старого.
Вова розумів, що попереду роки підготовчої роботи. Потрібно було не просто рости, а готувати цей світ до того, що станеться через шість десятиліть. І починати треба було з маленьких кроків — з міцного здоров'я родини та власного зміцнення.
Ранок у дитсадку тягнувся, наче гумовий кисіль. Найважчим для Володі було не вдавати дитину, а витримувати інтелектуальний вакуум. Його свідомість, яка звикла до шаленого ритму майбутнього, де він роками поглинав знання цілими бібліотеками, тут просто задихалася.
Що міг запропонувати йому 1975 рік? Старі газети з лозунгами, казки про тварин чи нескінченні розмови вихователів про дефіцит? Уся наука цього часу для нього була пройденим етапом, початковими класами. Він уже володів знаннями, які випереджали цю епоху на десятиріччя, і ці терабайти інформації, дбайливо відсортовані перед переходом, тепер лежали в пам'яті мертвою вагою. Йому не було куди їх прикласти, не було з чим порівнювати. Це нагадувало роботу суперкомп'ютера, якого змусили рахувати на дерев'яних рахівницях.
Тому тиху годину він чекав як звільнення. Тільки-но палата занурилася в напівсонний спокій, Володя розслабився, дозволяючи своїй волі нарешті розправити плечі. Якщо зовнішній світ не міг дати йому гідної задачі, він створював її сам у межах своєї двадцятиметрової сфери.
Він почав із заліза. Відкриті труби опалення вздовж стін, вкриті десятками шарів старої, потріскалої фарби, були для нього прозорими. Він бачив енергії, що різнилися між собою. Ось сам метал, а ось каверни іржі, що незабаром зіпсують трубу зсередини. Зосередившись, він почав змінювати їхню структуру. Це була тонка, майже медитативна робота: атом за атомом він вибудовував ідеальні кристалічні решітки, перетворюючи звичайну сталь на непідвладний часу сплав. За сто років, коли будівля перетвориться на руїни, ці труби залишаться єдиним, що не торкнеться тлін.
Паралельно, не відкриваючи очей, він «простягнув руку» до виховательки. Марія Степанівна важко опустилася на стілець, звично розтираючи поперек. Володя відчував її біль як фоновий шум. М'який імпульс волі пішов до її хребта, знімаючи запалення та розганяючи застійну кров. Він бачив, як здивовано піднялися її брови, коли раптове полегшення розлилося по тілу, і вона нарешті змогла вмоститися зручно.
Але основний ресурс він спрямував на сусіднє ліжко, де сопла Маша.
Тут робота була набагато складнішою. Дівчинка народилася з однією ниркою, і в цьому була прихована загроза, яка рано чи пізно вистрілить. Володимир не просто зцілював — він творив. Спираючись на свої здібності, він почав відтворювати дублікат органа з енергетичного каркаса. Він бачив кожен капіляр, кожну лоханку, що повільно формувалися під дією його волі.
Така багатозадачність — зміцнення металу, лікування виховательки та біологічне конструювання — була єдиним способом змусити дитячий мозок розвиватися швидше. Він сам створював собі навантаження, перекладаючи віртуальні полички зі знаннями, структурував бази даних про технології майбутнього, щоб жоден біт не загубився в нейронних лабіринтах.
Коли пролунав сигнал до підйому, Володя розплющив очі. Маша солодко потягнулася, не знаючи, що тепер її організм став повноцінним. Він відчував легку втому, але це була приємна втома.
— Володю, вставай, — лагідно покликала Марія Степанівна, і він помітив, що вона вперше за довгий час посміхається без гримаси болю.
Він слухняно взув сандалі. Попереду була манка на обід і нескінченні «піу-піу» на майданчику. Але всередині нього продовжував гудіти невидимий реактор, що крок за кроком змінював цей недосконалий світ.
Вечір проходив у затишному напівмороці кухні. За вікном догорала тепла червнева зірниця, а в повітрі ще стояв аромат свіжої трави. Володя повільно колупав ложкою вечерю, чекаючи на зручний момент. Йому потрібна була свобода дій, і шлях до неї лежав через звичайну батьківську згоду.
— Тату, — він підняв очі на Олександра, — а це правда, що спортсмени менше хворіють?
Батько відклав газету й усміхнувся. Після недавнього «зцілення» сином він почувався напрочуд бадьоро, і розмова з Володею видалася йому гарною нагодою для виховного моменту.
— Авжеж правда, синку. Навіть вислів такий є: «В здоровому тілі — здоровий дух». Хто спортом займається, того ніяка зараза не бере.
Володя серйозно кивнув, наче обмірковував почуте вперше в житті.
— Мені дуже не сподобалося в лікарні, тату. Не хочу більше хворіти. Я буду спортсменом.
Олександр ледь стримав поблажливу посмішку.
— Ну, спортсменом — це добре. Але ти ще малий зовсім. П'ять років... У секції тебе зараз не візьмуть, там хлопці старші, років із десяти тільки записують. Це хіба що у великих містах, у Москві чи Києві, є школи для малих, а в нас — ніяк. Почекати треба, Володю. Підрости трішки.
Це була саме та відповідь, на яку він розраховував. Жодних тренерів, жодного стороннього контролю. Тільки він і його власна методика.
— Тоді я просто буду бігати. І підтягуватися на турніку, — твердо сказав Володя. — Ти ж дозволиш? Щоб я сам, потрошку.
Олександр полегшено видихнув. Він-бо вже уявляв, як доведеться оббивати пороги спортклубів і вигадувати, куди прилаштувати малого. А просто біг — це ж забавка, на тиждень вистачить, поки не набридне.
— Ну, якщо так — то звісно. Це діло добре. Навіть більше скажу: я з тобою буду виходити. Вранці, перед автобусом. Подивимося, на скільки тебе вистачить, «чемпіоне».
— Домовилися, — Володя знову взявся за ложку.
Він знав те, чого не знав батько. Його «спортивні заняття» будуть лише ширмою. Під час пробіжок він зможе не лише зміцнювати м'язи, а й синхронізувати роботу дихальної системи зі своєю ВОЛЕЮ набагато інтенсивніше, ніж у ліжку. Дитяче тіло мало стати витривалим, як у спецпризначенця, задовго до того, як йому виповниться десять.
«В здоровому тілі — здоровий дух», — повторив він про себе слова батька. — «А в моєму випадку — дух, якому потрібно дуже міцне тіло, щоб не розірвати його своєю силою».
Ранок на шкільному стадіоні був тихим і наповненим свіжістю. Олександр біг підтюпцем, ледь переставляючи ноги, щоб малий Володя міг встигати за ним. Батько раз по раз озирався, готовий будь-якої миті зупинитися, якщо син почне задихатися.
— Не поспішай, Володько, — усміхався він. — Дихай носом. Головне — не швидкість, а щоб серце звикало.
Володя біг поруч, зосереджений на внутрішньому спектрі. Його «бачення енергій» перетворило стадіон на калейдоскоп кольорів. Він бачив, як енергетичний потік у судинах батька почав грати фарбами від незвичної напруги. М'яко, майже непомітно, Володя підправляв цей відтінок у своїй аурі, роблячи його чистішим і світлішим. Організм Олександра слухняно відгукувався: дихання вирівнювалося, а крок ставав легшим, хоча батько списував це на «друге дихання».
Власне тіло Володя відчував як складну палітру. Він бачив, як енергія легень починає тьмяніти від навантаження. Він міг би миттєво повернути їм природний колір ідеального спокою, і тоді втома зникла б зовсім, але він цього не робив. Він лише злегка коригував відтінки, щоб навантаження залишалося реальним, але не переходило в руйнівну фазу. Він давав м'язам «горіти», дозволяючи біологічному механізму гарно розвиватися за допомогою природних процесів.
На турніках Олександр підхопив сина під пахви, допомагаючи дотягнутися до холодної сталі.
— Ну, тримайся, козаче! Давай хоч разок!
Володя вхопився маленькими долонями за перекладину. Він відчував кожне волокно своїх м'язів через їхню енергетичну структуру. Коли він підтягувався, він бачив, як спалахують золотисті іскри зусилля в його аурі. Олександр підтримував його, дивуючись, як міцно малий тримається за залізо.
Минали дні. Ця ранкова рутина стала для них обох чимось більшим, ніж просто фізкультура. Це був час їхнього єднання. Олександр бачив, що син не кидає затію ні через тиждень, ні через місяць. Навпаки, Володя став робити зарядку і вдома, у своїй кімнаті.
Для Ганни та Олександра це виглядало як звичайне дитяче захоплення, що дивним чином затягнулося. Вони раділи, бачачи, як хлопчик на очах міцнішає. Його рухи втрачали малюкову незграбність, стаючи точними та впевненими.
Володя ж продовжував свою ювелірну роботу. Він не просто «качався», він синхронізував свою енергетичну суть із фізичним тілом, готуючи цей малий організм до того дня, коли йому доведеться пропустити крізь себе набагато потужніші потоки сили.
— Ти в мене справжній кремінь, — сказав якось батько, повертаючись зі стадіону й витираючи піт рушником. — Навіть мені вже важко за тобою встигати.
Володя лише всміхнувся, бачачи, як аура батька за цей місяць стала значно щільнішою та здоровішою. Це була його маленька перемога — перша велика зміна в цьому новому світі.
Світло в кімнаті вже притишили. На стіні тремтів жовтий кружок від нічника, і тіні від фіранок повільно ковзали по стелі. Володя лежав під ковдрою, слухаючи, як батьки зайшли до кімнати. Вони завжди бажали йому на добраніч. Батько присів на край ліжка.
Олександр тихо прокашлявся і, трохи соромлячись, почав наспівувати — неголосно, майже для себе:
— Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе…
Голос у нього був не співочий, зате теплий. Володя заплющив очі. Він знав цю пісню. Знав, звідки вона. Знав навіть, чий саме це був голос колись, хоч ніколи його не чув.
— Тату… — тихо озвався він. — А це бабусина пісня?
Олександр на мить замовк.
— Бабусина, — кивнув. — Моєї мами. Ольги.
— Розкажи про неї, — попросив Володя. — І… про наш рід.
Батько зітхнув, ніби шукав слова десь дуже далеко.
— Я, сину, небагато знаю. Мене самого рано без неї лишили. Але що пам'ятаю — розкажу.
Він замовк на кілька секунд, дивлячись у темряву, де вже нічого не було видно.
— Наприкінці тридцятих до них прийшли, — почав він тихіше. — Сказали: кулаки. Так тоді казали.
Усе забрали — хату, землю, худобу. А самих повезли на Урал.
Володя слухав уважно. Не як дитина. Як людина, що звіряє почуте з пам'яттю, яку ніхто тут не мав.
— Там спершу жили, працювали, — продовжив Олександр. — Ліс валили. А потім батька мого, Миколая…
Не знаю, що сталося. Чи слово не те сказав, чи під руку потрапив.
Забрали в табір.
Він ковтнув.
— А коли війна почалася, то з таборів людей на фронт брати стали. У сорок другому.
Хто пішов — той пішов.
— А дідусь? — тихо спитав Володя, хоч знав відповідь.
— Пішов і він. У дісбат.
Восени поранили. Сильно. У госпіталі лежав довго.
Потім — реабілітували. Так сказали.
Олександр ледь усміхнувся, але усмішка була сумна.
— Після госпіталю він заїхав до матері. Ненадовго.
У кімнаті стало зовсім тихо.
— А потім знову пішов на фронт, — закінчив він. —
От тоді я й народився. У сорок третьому.
А батько більше не повернувся. Сказали — загинув. Де саме — не знаю.
З другого боку ліжка присіла Ганна. Вона давно слухала мовчки, тримаючи руку на ковдрі.
— А мама твоя? — прошепотів Володя.
— Мама… — Олександр знизив голос. — Мама померла в сорок дев'ятому.
Я тоді ще малий був.
Мене в дитячий будинок віддали. У Пермі.
Ганна ледь помітно кивнула і тихо втрутилася:
— От там ми й познайомилися.
Олександр глянув на неї, і в очах на мить з'явилося щось світле.
— Я тоді на пару років молодша була, — продовжила вона. —
Мене щойно перевели. З дитинства майже нічого не пам'ятала.
Їжі не вистачало… хлопці відбирали. Я реву, а він — втрутився.
— Сам же й отримав, — буркнув Олександр.
— Отримав, — усміхнулась Ганна. — Але мене скривдити не дав.
Так і пішло. Я за ним усюди.
В інтернаті мене його «хвостиком» кликали.
Володя лежав мовчки. П'ятирічне тіло було спокійне, рівне дихання — дитяче.
А всередині — людина, що пережила кінець світу, і тепер слухала, як народжується інша реальність.
— Тату… — нарешті прошепотів він. — Ти добре пам'ятаєш бабусю?
Олександр похитав головою.
— Майже ні.
Але пісню — пам'ятаю.
Він знову тихо заспівав:
— Місяць на небі…
І Володя заснув, знаючи, що цього разу
історія роду не обірветься.