Глава 5

Глава 5

Гвен

День був невдалий. Від підборів зводить ноги, знову не знайшла роботу.

За освітою я вчитель, проте не можу сказати, що люблю свою професію. Не сьогодні. Раніше бути вчителем було престижно, проте зараз це більше схоже на знущання. У свої 45 мене звільнили. І знаєте через що? А точніше — через кого? Це була одна мамаша, яка прийшла захищати свого синочка-ідіота, який знущався над іншими, як тільки міг.

Спочатку я заплющувала очі на його витівки. Ну як «заплющувала» — я казала, щоб він припинив, проте все було марно. Потім він відчув безкарність, і знущання перейшли на новий рівень.

Якось після уроків я проходила повз спортивний майданчик і побачила, як група дітлахів обступила когось і дуже активно вигукувала підбадьорюючі слова хлопцю, який бив іншого — звичайно, вдвічі меншого хлопчика.

— Що тут коїться?! — я розштовхала дітей і побачила картину.

На траві, обхопивши голову руками і скрутившись у позі ембріона, лежав худенький хлопчина. А поруч із ним стояв товстий, задоволений Дік. Як ви вже зрозуміли — той самий хуліган. Ви б бачили його погляд, коли він милувався своєю «роботою»: хижий і, без сумніву, захоплений. Мабуть, ображати слабших — його улюблена забава. До речі, я не бачила його особової справи. Може, він психопат?

— Розійшлися! Тут немає нічого цікавого! — скомандувала я, а сама присіла, щоб перевірити, як там малий.

— Ой, — засміявся Дік, — та що йому буде, — пирхнув.

Мені урвався терпець. Я наказала іншим відвести малого до медпункту, а сама за вухо потягла Діка до кабінету директора.

— Ай-ай-ай, — верещав шмаркач, — ти не маєш права!

Я мовчки тягла його за вухо, сподіваюся, йому справді було боляче. Як згадаю закривавлене обличчя того хлопчини — так гнів переповнює мене.

— Ось! Полюбуйтесь! — заявила я директору, коли ми ввалилися до його кабінету.

— Міс Морган? У чому справа? — він аж підскочив із-за столу.

— Цей негідник перейшов усі межі! — репетувала я. — Він побив ногами молодшого учня!

— Я думаю, це все велике непорозуміння, — директор посадив Діка в крісло.

І тут я зрозуміла, що справедливості годі чекати.

— З усією повагою, сер! Як так можна?

— Це ж діти, Морган. Бавляться.

— Як так «бавляться»? Він його побив! Можливо, доведеться везти хлопця до лікарні…

Я не могла в це повірити, мені мову відняло. Бідна дитина з синцями по всьому тілу, а йому «бавляться». У мене вривався терпець, ще б трохи і директора повезли б в лікарню. Чого він його захищає?

Проте вже трохи згодом, я зрозуміла в чому саме справа. Його мамашу звали Карен. Вона була місцевою меценаткою і жертвувала школі чималі гроші. Ви б бачили, як директор стелився перед нею. І хто залишився винен в цій ситуації? Звичайно ж я! Я розумію, що така хрінь трапляється на кожному кроці, проте зі мною це було вперше.

—Та як ти смієш смикати мого хлопчика за вуха?!- репетувала Карен і сильніше обнімала свого синусю. Її біляве волосся стирчало дибки, так вона бідося надривалася.

—Так якщо батьки його не виховують, може тоді він хоть чогось в цій школі навчиться,- закипала я,- І не пригадую, щоб ми з Вами на «ти» переходили.

—Ах ти ж нахаба!

Мої очі округлилися, всередині буркотіла лава. Якщо ця мадам зараз не зупиниться, то я за себе не відповідаю!

—Прошу вас. Давайте будемо взаємо ввічливими?- благав нас директор.

—Я вимагаю, щоб цю пройдисвітку сьогодні ж звільнили!

—Ви ж знаєте, що це не так просто,- вибачався директор.

І до мене нарешті дійшло, як грім посеред ясного неба: з мене досить!

—Не репетуйте! Я сама звільняюсь.

І вже збиралась йти, чесно. Аби ця дурепа не сказала мені навздогін.

—Давно вже треба, таким непрофесіоналам не варто працювати з дітьми!- сичала вона.

Я  розумію професійна етика, я розумію, що я вчитель і маю бути стриманою. Я вліпила їй такого ляпаса, що її аж шатнуло в бік бідолагу.

—Та як Ви смієте?!- репетував директор, заспокоюючи Карен.

—Зустрінемося в суді!

—Ну і нехай! Воно було цього варте.

Нарешті я, зі спокійним серцем, можу йти збирати речі. Спочатку зайшла до хлопчика в медпункті, викликала його батьків, пояснила ситуацію. Думаю Дік таки отримає по заслузі, бо батько малого виявився юристом, і він був дуже рішуче налаштований.

І ось я була вже на третій співбесіді і мені дали зрозуміти, що в цьому місті для мене буде проблемою знову влаштуватися за професією. Слава якої я здобула, намагаючи побороти несправедливість бігла попереду мене. А така поведінка не личить вчителю. Так само, як на мене, не личить спускати на гальмах таку негідну учнівську поведінку. От як я вам скажу.

І я вирішила повернутися додому. Аляска, моя мила Батьківщина. Холодна серйозна і справедлива. До того ж місіс Рідок давно запрошувала мене на роботу.

Ну що ж: прощавай Лос-Анджелес! Аляско, зустрічай!