Глава 4

Глава 4

Ігнац

Я прокинувся від кошмару: сотні, ні, тисячі жінок із полотняно-блідими обличчями в лікарняних сорочках, залитих кров’ю. Вони тримали на руках своїх новонароджених дітей і звідусіль питали мене:
— Чому, лікарю? Чому ми? Я хочу жити! Хочу виховувати свою дитину!

Ці слова переслідують мене і вдень, і вони сняться мені майже щоночі. Мені здається, що я помалу божеволію.

Я — Інац, мені 29 років. Нещодавно я закінчив Віденський університет за спеціальністю «Хірургія. Акушерство і гінекологія». Зараз я лікар у Віденському пологовому, і мені кепсько. Я не можу знайти собі місця. Уже рік я тут, і немає ліку крові на моїх руках.

Умившись холодною водою з миски, яку поставила Гертруда, я всівся на ліжко і обхопив пульсуючу голову руками. Лише рік… Хоча якщо врахувати, що кожна десята породілля в нашому пологовому помирає від післяпологової гарячки, то зрозуміло, звідки ростуть ноги у цих жахіть.

Місцеві жінки намагалися десятою дорогою обходити наш заклад, бо про нього ходять страшні чутки. І нічого дивного: місцевий гробар приходить щодня і питає, скільки жінок прийняли сьогодні, щоб вирахувати, скільки трун йому треба змайструвати на післязавтра. Тепер ви мене розумієте?

У перервах між пологами я годинами сидів у прозекторській і вивчав тіла мертвих дівчат. Симптоми в усіх були однакові: післяпологова гарячка, смерть від сепсису. На розтині: запалення лімфатичних вузлів, гнійні метастази, менінгіт і повна матка гною. Я не розумію, чому мої колеги ставляться до смерті цих нещасних жінок так легковажно і спокійно. Де їхня емпатія? Де їхня скорбота?! Ми давали клятву рятувати. А тут, коли я намагаюсь бодай щось зробити, щоб смертей було менше, я  відчуваю несприйняття, ба більше — спротив. Їх, як вони висловилися, «все влаштовує». Цей факт ще більше вганяє мене в неприйняття цієї ситуації.

Нещодавно я проводив лекцію для студентів в анатомічному залі й препарував труп. До нас завітав радник Баумгарднер. Я запевнив його, що зможу знайти причину того, чому саме в нашому пологовому гине більше жінок, ніж в інших пологових міста і під час домашніх пологів. Доктор Кляйн (директор нашої лікарні) висміяв мене перед усіма колегами, а радник дозволив мені провести дослідження. Після лекції Кляйн покликав мене до себе й позбавив заробітної плати на час моїх досліджень. Отже, два місяці я на самозабезпеченні. Ну нічого: на повітрі й черствому хлібі, зате в мене є шанс усе виправити. Якщо я зможу рятувати дівчат і дітей — буде просто дивовижно.

Зранку ми з моєю акушеркою Емою вже були на півшляху до акушерського центру. Коли ми прибули, то ретельно перевірили умови, в яких приймають пологи, та умови, в яких перебувають породіллі з дітьми після них. Все було майже ідентично нашому пологовому. Ключове слово — «майже». У їхньому центрі не проводили розтинів. Для цього вони використовували манекени. Я мав розгадати цю загадку. Підказку я отримав уже зовсім скоро, проте це був гіркий досвід.

Помер мій друг. Від сепсису, який спричинив поріз скальпелем, яким препарували труп в анатомічному залі. Мені довелося потай провести його розтин, і, як з’ясувалося: симптоми породіль, які загинули від гарячки, і зміни в тілі мого друга — ідентичні. Отже, вбило їх одне й те саме. Кадаверин був у руці мого друга задовго до його смерті — я це відчув, коли був у нього вдома. Цей запах ні з чим не сплутаєш. А кадаверин — це група азотовмісних сполук, які утворюються в процесі гнильного розпаду тваринних білків. Ця сполука потрапила до його руки від скальпеля. Але звідки вона в жінок?

Наступного ранку я був присутній на пологах і помітив, що один лікар нашвидкуруч помив руки і одразу пішов приймати пологи. Проте я знову відчув той самий запах. Він щойно робив розтин.

О, боги! Руки! Скільки життів втрачено! Мої власні руки, які мають рятувати, занапастили стільки жінок!

Залишалося знайти засіб, який витравить цей мерзенний трупний сморід із моїх рук. А разом із запахом щезне й триклятий кадаверин. Я перепробував усі види алкоголю — навіть найміцніший (абсент) не допоміг. Проте одного ранку я пробігав під підвішеною постільною білизною й помітив хлорне вапно, в якому моя орендодавиця виварювала цю саму білизну. Запах хлору був ядучий. Я вихопив банку з білим порошком, занурив руки в діжку з водою, потер їх і, о диво — спрацювало. Нестерпний запах розкладеної плоті зник.

Звісно, з концентрацією я трохи попрацював, проте навіть тієї кількості хлору було достатньо, щоб усі сахалися від запаху прохлорованих простирадл. Проте мене це не хвилювало. Головне — чи спрацює це.

І справді спрацювало — все стало приходити в норму. Звісно, я зобов’язав усіх лікарів перед тим, як підходити до породіль, обробляти руки розчином хлорного вапна. Вже за деякий час усе налагодилося. Смертей стало у сім разів менше. Трунар був незадоволений, а я радів, немов дитина. Минув час — і породіллі нашої лікарні виходили живі й щасливі.

Багато жінок хотіли народжувати саме у нас. Не маю такої вади, як пиха, та народжувати вони хотіли саме в мене.

Проте заздрість у нашому лікарському колі ніхто не забороняв, а те, що я був угорцем із прогресивними поглядами у Відні, лише додавало уваги до моєї персони. Одного дня, коли я прийшов на роботу, в клініці панував безлад. Багато жінок із лихоманкою, багато смертей. Ці трикляті дзвоники, які торохкотіли щоразу, коли хтось помирав, досі гомонять у моїй голові. Я не розумів, що сталося. І на додачу до всього — проти мене висунули звинувачення в лікарській недбалості та відкрили службове розслідування.

Та мені було байдуже. Краще б вони просто вбили мене! Скільки смертей! Знову! Я винен, я винен!

Я сидів на кафедрі, де донедавна ще читав свої лекції, і мені зачитували звинувачення. Мою теорію визнали недієздатною, а смерті тих жінок повісили на мої плечі. Та втрутилася Ема. Вона довідалася, що простирадла, на яких спали породіллі, нічим не пахли, і пішла в пральню. Там її нагнали і запевнили, що все робили так, як було сказано. Я того дня теж помітив, що розчин, у якому я мив руки, був надто слабким.