Глава 3

Глава 3

Вінсент

Як же я не люблю цю дебільну погоду!

День видався похмурий, зрання пиріще дощ, а про настрій годі й казати. Роман лежав на підвіконні в гарній теці малахітового кольору. Яке видавництво знову відмовило мені у друку - я збився з рахунку. А коштів на самвидав у мене не було, виживав на останні, так би мовити: «митець має бути голодний», я був саме таким митцем. Хрінова мабуть була ідея стати письменником. Правду мені всі родичі казали: «Будеш ти бідний.». Саме батько був особливо впевнений в цьому. Хоча він і сам був не з «багатих», проте на окраєць хліба завжди вистачало.

Лише матуся підтримувала мене в моїх потугах у письменництві. Її не стало, коли мені виповнилося 20. Добре, що вона не бачить, що в свої 30 я так і не досяг прогресу в письменництві. Що я кажу? Світло її душу повсякчас спонукало в мені надію на краще майбутнє, а з її смертю я провалився в безодню відчаю і тільки нещодавно почав з неї випливати.

В парку було вогко, осіннє листя гидко чавкало під ногами. Я вирішив, що треба трохи привести думки до ладу, і прогулятись в кав’ярню за філіжанкою запашної кави. Мій тоненький бежевий тренч був радше для виду, ніж для тепла, тому треба поспішати, щоб на ранок не прокинутись з застудою.

Кава – то мій єдиний повсякденний ритуал. В якому б я не був настрої, чи фінансовому становищі – кава, то святе. Коли не вистачало на горнятко кави – то вже край.

На вході в кафе мене зустріла привітна бариста, котра як раз поверталася з перекуру. Сам я до тютюнопаління відносусь спокійно – це ж її здоров’я, проте я не палю і випиваю вкрай рідко. Мабуть, якби випивав, то давно б вже був на тому світі.

Столик біля вікна. Дощ шелестить об скло тихо і заколисуючи. Запашна кава в руці. Я трохи розслабився і замріявся, вслухуючись в цей монотонний шелест.

- Я приєднаюся?

Спочатку я не зрозумів, до чого це, проте після виходу з «трансу» побачив навпроти мене , біля мого столику, молоду дівчину років двадцять двадцять-п’ять. Вона була, як на мене, в зовсім непідходящому наряді для цієї пори року. Її яскраво жовта літня сукня на бретельках, різко контрастувала з людьми в кафе, які були в пальто і куртках. Її засмагла шкіра з оливковим підтоном була настільки відмінна від моєї блідої і, прямо скажу, нездорової, що це відразу впадало в око.

- Аааавжеш,- насилу видав я.

Дівчина, як так і треба, сіла за столик, підізвала офіціанта і замовила каву. Лате здається.

- Вибачте, не так часто доводиться вибратися в місто. Не можу відмовити собі у задоволенні поласувати смачною кавою,- усміхнулась вона і подивилась у вікно.

Чудна якась, їй Богу!

- Я чого саме до Вас приєдналася,- як так має бути, продовжила вона.

- Я думав, бо всі столи зайняті,- і тільки зараз побачив, що кав’ярня була напівпорожня. Ага, звісно зовсім не підозріло – купа вільних столів, а вона до мене всілася. Якщо вона познайомитися, що малоймовірно, то мені наразі це нідочого.

- Ахах, ні, мені потрібні саме Ви.- посміхнулася вона.

- І в чому ж справа? – поцікавився я, вже передбачаючи якусь похабщину.

- Мені потрібна Ваша допомога, а я Вам допоможу натомість.

Мої очі ледь не вилізли з орбіт. Цікаво.

- І чим саме я можу Вам допомогти?

- Розумієте,- почала вона, посьорбуючи ще паруючу каву,- мені доручили знайти людину, яка заслуговує на другий шанс.

Я здивувався. Невже я такий замаханий, що видно, що мені потрібен другий шанс?

- Мені потрібен другий шанс?

Вона залилася дзвінким сміхом.

- Та Ви що? Хіба я знаю, потрібен він Вам чи ні? Це Ви мені скажіть.- її веселощі наче випаровувались. Останні слова були сказані абсолютно серйозно.

Я зніяковів. З якого лиха я маю розкривати душу перед якоюсь панянкою? До того ж, її тон був надто підозрілий.

- Вибачте пані, мені вже час.- я встав, поспіхом схватив свій капелюх і плащ, і вийшов із кав’ярні.

Ще якоїсь божевільної мені не вистачало!

В парку сутеніло. Ліниво загорялися ліхтарі обабіч паркових доріжок. Їх, все ще тьмяне, світло злегенька розтоплювало морок, що насувався. Я йшов поспіхом, не хотілось затримуватись. До того ж мені на думку прийшов фрагмент сюжету, який конче треба було занотувати, а блокнот, як на зло, я вдома залишив. Коли діло доходило до письменництва, я ставав мов навіжений: не помічав ні часу, ні людей довкола. Так і втратив сім’ю.

Марго завжди любила, як я впадав в цей транс, проте з роками це стало радше проблемою для неї, і почало її дратувати. Я майже нічим не відрізнявся від підлітка-геймера: в сімейних справах із мене було нуль толку. А коли з’явилася Люсі – все покотилося в прірву.

Дружина дуже любила мене і дитину, і я їх обожнював, як і зараз. Хоча зараз я бачу Люсі вкрай рідко. Хріновий з мене батько. Поки Марго працювала, нам вдавалось триматись на плаву, проте коли вона пішла в декрет – все змінилося. Грошей стало катастрофічно не вистачати, а дитина, самі розумієте, потребує великих витрат і часу. Підгузки, іграшки… Я не працював, точніше я працював, та грошей в сім’ю це не приносило. Цілими днями я сидів за столом і списував чернетки.

- Вінсе! Може ти таки походиш по видавництвах,- Марго намагалася наставити мене на шлях воїна, проте я вважав, що мої твори не варті уваги і до друку їм ще дуже далеко.

- Тоді знайди роботу. Вінсе, я не вивожу. Соціальних виплат ледь вистачає на житло і їжу. А вийти на роботу я не можу. Не можу залишити тебе самого з дитиною.

- Чому?! – дивувався я.

- Ти ще питаєш?- пирхала вона, плескаючи в долоні.- Нещодавно що було? Нагадати?!

Я потупив погляд.

- Отож: ти поставив чайник на газ і пішов за комп’ютер, а про нього забув. Добре, що ми з малою повернулися з прогулянки до того, як вогонь добрався до фіранок . Тут би все нахрін згоріло, і ти в тому числі. І ти хочеш, щоб я залишила дитину з тобою? Ти безвідповідальний!