Глава 1

Другий шанс

Як себе почуває сорока річний маршрутчик-пияка я знаю з власного досвіду. Хоча може бути я швидше виняток із правил.

А в сухому залишку що? Ні дружині, та і дівчат у мене було не багато і ті в юнацтві, ні дітей. Всі вихідні пиячу. У такому стані знаходжусь весь вільний від роботи час. Від загального краху спасає лише робота (не можу пити, коли за кермом). Треба віддати собі шану – не зовсім на дні, хоча дуже близенько.

Думки ввечері самі гидотні. В очікуванні того, як прийду додому і заллю собі беньки (бо завтра вихідний і можна не боятися, що на роботі зловлять з перегаром) час тече липкою річкою рожевого кольору. Чого рожевого? Елементарно, Уатсон: ненавиджу рожевий, знаєш такий термоядерний. І ні, я не нариваюсь на любителів всього такого мімімішного і життєрадісного – просто не люблю рожевий і крапка.

- Шеф, трогай! – в порожньому автобусі, оклигав хлопчина.

Заснув, я не став будити, нехай подрімає.

- Де виходиш?!

- На маааайдаааані,- ледве вимовив він протяжно.

Мабуть десь наклюкався. Ще б пак, вечір п’ятниці. Чому б ні? Типова отмазка п’янчуги. Як не свято, так вихідний. Тільки шкода,що такий молоденький, років 18-20, ще все життя попереду. Молодий перспективний. Не те що я. П’яничка, майже на дні. Жахає думка: на що я з часом перетворюсь. Ну це нічого, ось прийду додому і все, як рукою зніме, бо там холодильник і рятівна прохолодна пляшечка.

А ось і кінець зміни! На вулиці, хоч глаз виколи, нічого не видно. Де не де тьмяні ліхтарі, немов рятівні маячки в цій всеосяжній безодні мороку. Я натягнув свою старезну прокурену куртку і покрокував додому.

Прохолодне повітря – що може бути краще? Я запалив цигарку. Тютюновий дим білою рікою заполонив мої легені. Поза хмар виринув місяць – великий окраєць сиру. Пам’ятаю, як в дитинстві, коли мамка ще була жива (помилуй Боже її душу), вона часто приказувала: «Дивись сину це місяць. Він твій споконвічний супутник. Подивишся на нього – серце заспокоїться і рушаєш далі з вірою в те, що завтра все буде інакше.» дивна в мене була мамка, дивна але дуже добра. Скільки років вже минуло з моменту її смерті, а я все пам’ятаю: голос, запах волосся. Лавандовий шампунь, який вона прикупила за копійки на базарі. Ми жили скрутно. Не пам’ятаю, щоб хоча б колись наїдався досхочу. Матінка пахала, як проклята, щоб хоч якось втримати нас на плаву. А що ж нічого не вдієш, після того, як татко «пішов за хлібом», ми лишись на самоті зі своїми негараздами. Зайвий окраєць хліба був, як манна небесна. Тому я закінчивши школу пішов працювати на будівництво, а далі – де життя мене не носило.

Та таке. Я знову затягнувся. Їдучий дим обпалював горлянку і легені, він відганяв гіркоту втрату кудись подалі. Ой, мамо, мамо! Знала б ти до чого докотився твій Андрійко.  Смуток накочував хвилями. І так весь час, скільки себе пам’ятаю.

Хтозна, може те що зі мною відбувається – моя доля? Не всім же бути перспективними і багатообіцяючими?

Попереду, між сміттєвими баками, хтось торохтів пустими пляшками. Він чи вона старанно рився в смітті, вишукував собі копійчину на хліб або може на пляшку.

А я ще й нічого! До такого ще не докотився. Наївний бовдур! Мине зовсім небагато часу, попруть тебе за твою пияку з роботи і підеш під церкву милостиню просить. І так вже Марічка ( наша медсестра) подивляється на мене скоса.

- Ще раз і мені доведеться доповісти начальству.

Я старанно перепрошував і з виглядом побитого кота вималював, щоб випустила мене на дорогу.

- Ну добре. Це востаннє.

«Це востаннє» було пару десятків раз, тому останнє «останнє» таким і буде. Крапкою у моїй роботі таксиста і мабуть у моєму житті в цілому.

Стара хрущовка на краю світу — мій дім. Ні тобі ліхтарів у дворі, ні нормальної дороги. Бляха! Ледь ногу не підвернув!

Під’їзд прокурений, на стінах — «***» (самі розумієте, що там може бути написано). Одним словом — рідна хата. Замок противно заскрипів, двері відчинилися. Нарешті! Світло не вмикав і черевиків не знімав. А навіщо? Тут і так смітник. По дорозі до холодильника згріб порожні пляшки. Моїм запасам позаздрили б навіть бомжі. І навіщо я їх тільки зберігаю? Може, на чорний день? Світло в холодильнику не горить — пінгвінчик у відпустці. Лампочка років сто як перегоріла. Цьому холодильнику більше років, ніж мені. Ім’я йому — «Хладік», так його назвали на заводі, і він був мені найліпшим товаришем і другом, бо зберігав приємну прохолоду пляшок з пивом, вкритих дрібними краплями вологи. З цього напою все і почалося: одна, дві, літр, п’ять… Потім цього стало не вистачати, лише шлунок розтягувався. Горілка торкала краще і швидше…

Як я втомився. Хто там такий розумний заздрить холостяцькому життю? Га?! Може, якби я мав дружину і дітей, то все було б інакше? Кого я обманюю? Було б тільки гірше, ще й дитяча психіка постраждала б. Все, баста!

Я відкоркував пляшку. Знайомий терпкий присмак із пощипуючими бульбашками полився в горло — і стало добре.

Якщо так піде далі, то колись приїдуть швидка або МНС на виклик сусідів — через неприємний запах. І знайдуть мій напіврозкладений труп із засохлою блювотою на підборідді.

— Захлинувся блювотою уві сні, — констатують медики і запакують у чорний поліетилен.

Бррррр. А поховають за кошт міста, бо родичів у мене немає, тож валятимусь я десь у морозильнику, поки не знайдуть гроші на поховання. Хоча ні, я тут трохи прибрехав — родичі є. Моя двоюрідна сестра, яка не спілкується зі мною вже років п’ять. Хоча я її не звинувачую. Я вже й збився з рахунку, скільки разів вона намагалася мене закодувати, клала в реабілітаційну клініку — все марно. Я вислизав і знову пив. Моя теперішня робота — її останній подарунок. Мабуть, тому я й тримаюся за неї, як за рятівне коло.

— Кх!

Я отетерів, тримаючись за ручку холодильника. Як же моторошно! Звук лунав із кутка кімнати. Темного кутка. Але там нікого не було. Взагалі. Це вже «білочка», чи ще ні?