Розділ 7

— Глобус чого?.. — гість пильно подивився на мене. — Угу... Бачу, не переконав. Сумнів. Недовіра. О, ні! Це вже занадто. Повірте, я жодним чином не можу бути божевільним. Хоча б через відсутність розуму, як такого.

— То хто ж ти, Кураторе? Дідько тебе бери?! — фаза пофігізму минула, і мене потроху починало тіпати. Від однозначного безглуздя ситуації. І, трясця, підсвідомого розуміння, що просто так відмахнутися не вийде. Бо і безглуздя має межу… за якою стає реальністю.

— Я — частина тієї сили, що вічно хоче зла і вічно чинить благо, — з пафосом вимовив гість.

— За знання класики плюс, — пробурмотів я. — Тільки прошу мати на увазі, що за цитатами, зазвичай, приховують власну ду… еее… альтернативну обдарованість… Та й сіркою від тебе ні фіга не тхне. Тож, обійдемося без жартів.

— Добре, — легко погодився гість. — Хоча образ Мефістофеля мені близький. І ситуації відповідає… Гм… А так буде переконливіше? — і він спершу затягнувся легким серпанком, потім — пішов брижами і почав зникати. Минуло з десяток секунд і над кріслом залишилася тільки голова Куратора, а все інше тіло, разом з одягом, зникло.

— Вражає... — тільки й зміг вимовити я. — Так. Але на запитання не відповідає.

— Хто я? — перепитав гість. — Ну, у мене багато імен. Провідник, Вісник, Інструктор... Куратор. А насправді я всього лише частина програмного коду. Функція. І завдання в мене елементарні. Увійти в контакт із потенційним Сіячем, синхронізувати його з Системою, допомогти на початках з адаптацією й подати необхідну стартову інформацію. Так доступніше?

— Слів багато, а суть залишається за дужками…

— Ігоре, — абсолютно по-людськи зітхнула голова, що саме приміряла німб. — Я можу прочитати тобі кількагодинну лекцію на цю тему, але боюся, що з усього сказаного, ти зрозумієш не більше 1%. Воно тобі справді треба? Чи обійдемося термінами більш доступними на вашому рівню розвитку? Зауваж, не твоєму особистому, а земної цивілізації.

Я трохи подумав і мотнув головою.

— Мабуть, це логічно.

— От і славно. Ну, то що? Продовжимо струшувати повітря чи перейдемо до другого етапу?

— Якого саме? — помотав я головою, все ще відчуваючи себе наче спросоння. Коли, як то кажуть: «Підняти — підняли, а розбудити забули».

— До синхронізації.

— А це не боляче?

— Ха-ха... — зобразив той ввічливу посмішку. — Смішно. Треба запам'ятати. Ще трохи пожартуєш чи вже почнемо нарешті працювати? Май на увазі, мої ресурси не безмежні. І що довше триватиме преамбула, то менше часу в тебе залишиться на справді важливі запитання.

— Ще хвилинку, — я помасажував скроні. — Спершу все-таки хочу прояснити для себе, чи все я правильно зрозумів.

— Запитуй.

— Отже, якщо відкинути містику і фантастику, усе сказане зводиться до наступної тези: найближчим часом людство приречене на вимирання, а мені, якщо я погоджуся на ваші умови, випаде можливість якимось чином частину населення врятувати?

— Чому ж найближчим? Хіба я не сказав? Через три місяці… Коли астероїд Апофіс наблизиться до Землі на відстань, коли гравітаційне поле планети зможе притягнути пил з його поверхні, — відказав Куратор. — А решта… у загальних рисах… І так, саме тобі випав шанс спробувати врятувати… вірніше — відродити людство.

«Маячня… Але, зрештою, чим я ризикую? Якщо цей дивак всього лише божевільний, з задатками гіпнотизера і ілюзіоніста, то і не станеться нічого. Посміємося разом. А якщо це не жарт? От пошлю подалі з гордим видом… А через три місяці, коли той Армагеддон чи апокаліпсис таки настане — кусати лікті? Що мав шанс, а проґавив через надмір амбіцій і недовірливість? Ні… Краще виглядати смішним, ніж насправді пошитися в дурні»

— Зрозуміло. Згоден. Починайте свою синхронізацію...

— Нарешті... — задоволено кивнув Куратор, повернувши собі завершений вигляд.

Дістав із внутрішньої кишені піджака шкіряне портмоне з гарним тисненням, а потім вийняв із нього щось на кшталт великої перлини — перламутрову горошину, і простягнув мені. — Вкладіть у ліве вухо і заплющте очі.

— Що це?

— Нано-технології. Умовно кажучи, імплант. Капсула розчиниться у твоєму тілі, і зробить усе необхідне для оптимального налаштування організму.

— Трясця... Так хитро мене ще не труїли.

— Черговий зразок гумору? Запам'ятаю. Не хвилюйся. Це абсолютно нешкідливо. Навіть навпаки — корисно. Що б не сталося далі, про будь-які хвороби зможеш забути назавжди. Також про отрути, травми і поранення. У тебе буде регенерація крутіша, ніж у хвоста ящірки. Усе, що миттєво не розпорошить тебе на атоми, стане лише тимчасовою неприємністю. На декілька годин від сили.

— Звучить смачно, — погодився я. — А очі заплющувати — обов'язково?

— Так легше пройде синхронізація, голова не паморочитиметься. З відкритими — може знудити. Трясця, мало не забув, ти мене зовсім забалакав. Як у Систему ввійдеш, зовсім нічого не роби, не порадившись зі мною. В ідеалі — синхронізувався, прочитав інфу і на вихід.

Я відповідати й обіцяти нічого не став. Не маленьке дитя, розберемося. Взяв горошину, вклав у вухо і заплющив очі.