Розділ 6

(За три місяці до наближення астероїда Апофіс і початку пандемії)

— Вибачте мою французьку, — потер перенісся гість, — але чи не здається вам, що всі розваги, це банальний онанізм? Втеча від реальності? Адже бажання відтягнутися, розслабитися, скинути негатив виникає виключно в тому випадку, коли людина не отримує задоволення від життя як такого? Не подобається робота — мрію про відпочинок. Задовбала дружина — шукаю коханку. А якщо робота подобається? А якщо любиш дружину і кожна мить поруч справжнє щастя? Потягне в бар чи на чужу дівицю?

— Не на всі сто відсотків, але загалом згоден, — кивнув я. — Самому часом здається, що світ збожеволів. Особливо, якщо зазирнути в будь-який із нічних клубів і подивитися на аборигенів. Але все ж таки, дозвілля чимось заповнювати треба? Навіть від улюбленої роботи іноді варто відпочити. Перемкнути мізки.

Я знову мимоволі посміхнувся, згадавши культурне дозвілля сеньйора Робінзона. Зокрема — його кінотеатр і кіно про море.

— Якщо у вас буде це дозвілля, — гмикнув Куратор, не оцінивши мого жартівливого посилу. — Не забувайте, ми говоримо про повну ізоляцію. Тобто всі блага... та які там блага... навіть найелементарніше вам доведеться здобувати самому. Тому що купити буде елементарно ніде.

— Мені?

— Гм... — розгублено закліпав дивакуватий гість. Потім перевів погляд на пляшку з коньяком у серванті. — Не буде великим нахабством попросити кілька крапель?

— Тягнете час? — кивнув я з розумінням, встаючи за пляшкою. — Не варто. Викладайте вже все до кінця. Я здогадався. Ви вербуєте учасників у чергове реаліті-шоу? Як там? Залишитися може тільки один?

— Якби ж, — зітхнув той. — Усе значно гірше... Так, попередня розмова була своєрідним тестом, необхідним для остаточного затвердження кандидата. І ви його успішно пройшли. Але, давайте, спершу все-таки вип'ємо. Повірте, вам теж не завадить.

— Гаразд... — я не став сперечатися. А сенс жонглювати словами. За будь-яких розкладів чарка коньяку ще нікому не зашкодила. Якщо не лягла на дюжину попередніх, звісно.

Цокнулися, щоб не вийшло аж надто зловісно, випили.

— Повторити, чи вже можемо поговорити? Кажіть одразу, щоб двічі не бігати.

— Як я вже натякав, ваш світ приречений... — глухо вимовив Карп, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом.

— Знайшли чим здивувати, — відмахнувся я. — Це було сенсацією приблизно за часів виходу перших газет. Відтоді про кінець світу тільки ледачий не сповіщав. Це якщо не брати до уваги Біблійні пророцтва.

— Я не жартую. Апокаліпсис невідворотний.

— Послухайте, пане Кураторе, — почувши з чим саме завітав гість, мені стало нудно. Трясця, черговий невизнаний пророк. Хоч не буйний. — Ви не дуже засмутитеся, як скажу, що всі попередні передбачення, навіть найіменитіших віщунів і астрологів, включно з календарем Майя, помилилися? Світ перетворився ще на те лайно, але фізично вцілів. Незважаючи на емансипацію, глобальне потепління, Трампа і ковід. І навіть озонні діри почали затягуватися. Переживе і все інше… Бо той, хто усе це спроектував, вклав у систему величезний запас надійності.

— Ви не ро... — гість почав було говорити, але обірвав себе на півслові, наче прислухався. Машинально кивнув чи то власним думкам, чи то невидимому співрозмовнику. — Згоден. Роблячи гучні заяви, щоб не виглядати божевільним, треба вміти аргументувати. Вас що більше влаштує — можливість помацати чи побачити?

— Я не Фома Невіруючий, рани ятрити не буду. Побачити цілком достатньо... — відповів насторожено, одночасно ховаючи руки за спиною, оскільки нічого мацати точно не збирався.

— Добре... дивіться...

Куратор повів рукою, наче витирав пилюку з шиби, і стіна спершу затягнулася білястим серпанком, а потім — зникла. А за нею не було звичного пейзажу, там вирувало пекло.

Я бачив велике місто. Звичайне, жодних впізнаваних пам'яток на кшталт Софії, Біг-Бена, Колізею, статуї зі смолоскипом чи Ейфелевої вежі. Типовий спальний район у новобудовах. Лабіринти з дев'ятиповерхівок і донжони шістнадцятиповерхових висоток. Широкі вулиці, які в разі війни мали слугувати злітно-посадковими смугами.

Війна тут чи ні, судити складно, — будинок, що постраждав від вибуху побутового газу, і будинок, розбитий авіабомбою, на вигляд може відрізнити тільки фахівець. А руйнувань вистачало. Як і пожеж. У кожному разі в тій зоні, яку я міг охопити поглядом, у небо здіймалося не менше півтора десятка чадних стовпів. А ще на вулицях вистачало скупчень покинутих машин. Подекуди таких, що утворили не просто затори, а натуральні гірки, наче водії грали в «гірку», не виходячи з авто. І все в цілковитій тиші, немов я переглядав фільм із вимкненим звуком.

Але найдивнішим і водночас найстрашнішим у цьому жахітті були люди.

Точніше, їхня поведінка.

Вони не кричали від жаху чи болю, не метушилися вулицями в паніці або пошуку близьких, не билися, не стріляли один в одного, не... Вони взагалі нічого не робили. А лиш застигли нерухомими, байдужими до всього манекенами, злегка похитуючись, як трава у степу, під подмухами вітру.

Хоча ні, я все ж розрізнив окремі постаті, що виконували осмислені дії.

Помітивши їх, я навіть піднявся з крісла і зробив крок ближче до стіни, що перетворилася на величезний екран, але уважніше придивитися не вдалося. Саме в цей момент з'явився звук, і насамперед почулося наростаюче виття авіаційних двигунів, промайнула величезна тінь, і на дах одного з будинків звалився пасажирський лайнер. Бухнуло полум'я, пролунав гуркіт вибуху і... усе зникло. Переді мною знову була стіна, а за вікнами шумів молодий ліс.