Розділ 5

Черговий відділку порадував одним імперіалом від системи і другим ПМ з обоймами. По-македонськи я стріляти не вмію, але якщо є куди складати, то зайвим ствол не буде. А вільного місця в інвентарі в мене поки що достатньо. Туди ж відправляється і великий дволітровий термос із кавою. Стане в пригоді. День тільки почався.

Все-таки добре, що трупи після «зачистки» зникають. Насилу уявляю собі, як рився б зараз у купі трупів, організованій власними руками в «мавпятнику». Важко навіть сказати, скільки їх там було... Як побачив цих виродків і те, що залишилося від бідолахи, який не змінився разом з рештою, так і висадив у перекошені, закривавлені морди обидва магазини. Понервував, згоден... Тому ж «майору» вистачило двох куль. Ну, та таке, перша масова зачистка. Ще немає досвіду, звички і супутньої їм холоднокровності.

Подивився на пачку сигарет, що лежала на столі. Почати знову курити, чи що? Після смерті дружини, що згоріла замолоду від раку легень, я на цю отруту навіть дивитися не міг. Але тепер, з моїм рівнем регенерації, чого боятися? Я десяток поранень за лічені години вилікувати здатен, не то ще нейтралізувати шкідливі смоли. А час убити і злегка розслабитися — саме те. Як ото зараз, наприклад. Поки чекаю очищення «клітки для затриманих» від трупів.

Рішення так і не прийняв, але почату пачку і запальничку в кишеню поклав. В іншу — кілька ключів зі стенда, що за плечима чергового. Ті, під якими було написано «Зброя», «Кімната речових доказів», «Клітка» і «Вхід». Решта поки почекають. Згодом, я обстежу тут кожне приміщення — є думка зробити в дільниці опорну базу.

Ну, а що? Будівля старовинна, а не аби як зварені бетонні плити, товста цегляна кладка. Стіни в п’ять цеглин. На підвіконні спати можна. На всіх вікнах першого поверху добротні решітки. А до другого не кожен Бубка дострибне. Стелі поза три метри. Двері в такому закладі теж навряд чи з бляхи. А ще — у вигляді бонусу, в одному з кабінетів, повз які я проходив, мигцем помітив кахельну піч. Взимку точно зайвою не буде. Тож вельми придатне для тимчасової бази місце. Треба ж десь збирати біженців, яких я захочу врятувати, але не зможу одразу переправити до Притулку.

Світло в усій будівлі не горіло, отже, жодних магнітних запорів не залишилося, тільки добрі старі механічні замки. Які, якби що і ломиком відкрити можна.

Ось зараз і перевірю, клітка якраз очистилася.

Що тут у нас?

Шість мішечків.

Відкриваю двері, заходжу… Стоп, назад. Поки є час треба провести експеримент. У майбутньому може стати в пригоді.

Відступаю кроків на десять, але так, щоб мішечки на підлозі залишалися в зоні видимості. Простягаю руку... Цілковитий ігнор. Система не реагує. Крок уперед. Аналогічно. Ще крок...

Спрацювало тільки після того, як я встав у дверному отворі, і до луту залишалося не більше двох метрів. Мішечки підсвітилися і виник напис: «Здобич. Бажаєте взяти все?» Я, звісно ж, побажав, і мішечки зникли.

До речі, не зовсім чистий результат. Цілком можливо, що крім відстані, між мною і лутом не повинно бути жодних перешкод, на кшталт ґрат.

І що в нас тут?

«5» імперіалів. Оцінив горду цифру «7» на гаманці, згадав ціни у каталозі і зітхнув.

Нічого, курка по зернятку клює, а за день увесь двір загадити примудряється. Перевернеться і на нашій вулиці вантажівка з карамельками.

Куди далі? До зброярні чи до речових доказів? Дурне запитання. Звичайно ж до зброї. У мене тут, між іншим, справжнісінький зомбі апокаліпсис і Армагеддон разом узяті. І  мільйони змінених... Тож зброя і боєприпас наше все. Рогатина, звісно, річ надійна і безвідмовна, але багато нею не навоюєш. Рука втомиться. Та й не набігаєшся за кожним.

Поглянув на план евакуації під час пожежі, знайшов потрібне приміщення і потопав туди.

Сюрприз... Система явно не збиралася полегшити життя гравцеві, і філія печери Алі-баби з мілітаристським нахилом мене не чекала. Стелажі та піраміди в зброярні сиротливо пустували. От же ж жлобство! З усього очікуваного прибутку, я знайшов тільки два цинки з патронами до ПМ, ще й один наполовину порожній... Тобто, щось близько двох тисяч патронів. Ще один ПМ, до нього плечову кобуру і... пасхальне яєчко у вигляді «лимонки».

Трясця... але нічого не вдієш. Дарованому коневі в зуби не дивляться. Переправляю в інвентар цинк і десяток пачок. В окрему комірчину — гранату. На відміну від Ф-1 пістолет ховати не став. Одягнув портупею і вклав у неї. Озброєний і дуже небезпечний, трясця три рази.

Після такої халепи в кімнату речових доказів навіть іти розхотілося. Чорт із нею, залишу на десерт. Не останній раз тут.

Вийшов із будівлі і замкнув двері на ключ. Двері реально серйозні. Без автогену, як раптом що, не відкрити. Складна конфігурація ключа до замка теж натякала, що запори всередині непрості. Ось і гаразд. Повинно ж мені хоч у чомусь пощастити.

До цього моменту я назовні особливо не виглядав, та й чи багато побачиш, не підходячи до вікон? Зате тепер, коли повернувся до будівлі спиною, а до міста обличчям, то так і завмер.

— Матір Божа...

Це не можна передати словами, це треба бачити. Того міста, яке я знав, і колись навіть любив, більше не було. Тобто, візуально воно майже не змінилося. Ну, димлять подекуди будинки, то пожежі не така вже й рідкість. Зруйнувалася одна висотка?.. Коли один із минулих мерів вирішив змінити обличчя міста, зруйнованих під час реставрації та незавершених будівель було набагато більше. Машини загатили вулицю? Так кілометрові затори взагалі давно буденність. Хоч і не столиця, але кількість авто на душу населення давно перевищує чисельність тих самих душ. Різниця лише в тому, що ці авто покинуті абияк. Зате, стоять смирно — не гудуть моторами, не сигналять.