Розділ 4

— Відверто кажучи, я не надто говірливий… інакше б не селився на хуторі… але, якщо наполягаєте…

— О, щиро перепрошую, але повірте, це не порожнє базікання. Я просто не знаю, з якого боку підійти до речей, справді важливих.

— Про кінець світу?

— Про нього теж, — серйозно кивнув гість. — Але, в значній мірі про те, що далі…

— Далі? — гмикнув я. — Який же ж то кінець? Зазвичай «далі буде» пишуть обіцяючи продовження.

— Про це й мова… Але давайте все ж повернемося до самотності. Бо інакше ми ще довго будемо колами ходити.

— Давайте…

— Отже, ми спинилися та темі сенсі життя, яке не матиме сенсу у випадку цілковитої самотності. Так?

— Щось таке… — кивнув я. — До речі, як що до філіжанки кави? Чи чогось міцнішого, з морозу?

— Еее… Дякую. Охоче… На ваш вибір…

— Добре… То я займуся, а ви продовжуйте… Двері прочинені, то ж навіть голос підвищувати не доведеться.

Я перейшов до кухні, увімкнув чайник і відкрив шафку, де стояли горнятка.

—   Ммм… Так… — дещо замешкався гість, збираючись з думками. — А якщо рамки самотності розширити? Якщо у вас буде своя П'ятниця. І навіть не один, і не одна.

— Яка ж це тоді самотність? Це недосяжна мрія, ідеал для більшості жителів мегаполісів, — усміхнувся я, згадавши стару італійську кінокомедію «Сеньйор Робінзон» і вельми спокусливу П'ятницю. З такою лялечкою я б із задоволенням залишився наодинці. На все життя — не факт, а від пари-трійки місяців подібного усамітнення точно не відмовився б.

— Згоден, про щось подібне мріє багато хто, особливо виходячи з громадського транспорту. Але, насправді, якщо запропонувати комусь опинитися поза звичним середовищем, то мрія вже не здаватиметься такою привабливою. Тим паче містянину. Інша річ — такі, як ви. Відлюдники. Дауншифтери... Люди, що свідомо цураються благ цивілізації і надмірного спілкування.

— Ну, що до благ, то тут перебір… — вказав я на закипаючий чайник, а далі тицьнув у пралку. — Треба бути хворим на цілу голову, щоб відмовлятися від благ цивілізації, коли вони доступні і відносно дешеві. Це як обходити боком стоматологічні кабінети і лікувати зуби відварами... а потім, самотужки видаляти плоскогубцями. Але я, здається, здогадався… Ви, журналіст і готуєте статтю про ставлення людини до благ цивілізації? Проїжджали поруч, побачили вказівник до мого господарства і вирішили проконсультуватися в того, хто вирішив оселитися на відлюдді?

— Для вас це принципово? — ухилився гість.

— Та ні. Але, змушений вас засмутити. Те, що я живу на особину, аж ніяк не означає, що я мрію порвати з людством. Це лише одна з умов обраної професії. Зрештою, я досить часто буваю в селищі й навіть райцентрі. Не минає й кількох тижнів, хіба що взимку під час сильних снігопадів, щоб хтось та не постукав у мої двері з найрізноманітнішими проблемами. Або — просто зазирнув посидіти за столом за компанію.

— Усе це мені відомо, — зупинив Куратор. — Однак, давайте повернемося до Робінзона. Ви змогли б так?

— Що ж, — задумався я всерйоз. — Мушу визнати, у житті самітника є багато позитивних моментів.

— Наприклад?

— Стабільність. Залежність від власних сил, а не політичної чи економічної ситуації в країні та світі. Емоції виключно позитивні, бо найгірше з тобою вже сталося. Відносна передбачуваність ситуації в майбутньому... Практично жодних стресів. Якщо не наражатися…

— Отже, — потер задоволено долоні Куратор, — ви згодні опинитися на його місці?

— Саме Робінзона? Ні... Все ж таки занадто від багато чого звичного доведеться відмовитися. Та й заради чого? Я не адреналіновий наркоман, що заради дози увесь час шукає пригод на власну задницю. Мені й тут добре.

— До «навіщо» ми ще повернемося. А поки, не окреслите, бодай в загальному, що саме вам не хотілося б втрачати? — гість зацікавлено подався вперед. — Можете, не замислюючись, перелічити, чого саме найдужче бракуватиме? Після відриву від суспільства? Стриптиз і казино пропустіть…

— О! — засміявся я, ставлячи горнята і цукорницю на стіл. — До речі, це теж важлива частина сьогодення.

— На жаль, — зітхнув гість. — То що? Спробуємо розібрати докладніше? У мене часу достатньо, і ви начебто не зайняті? Я заплачу... за консультацію.

— Добре... — я ковтнув з горняти. — Пригощайтеся… Чому б і не підняти кілька баксів за нічого не значущу балаканину. — Давайте… Зробимо невелику гімнастику для розуму.

— Давайте, — Куратор узяв своє горня, зігнорувавши цукор, вмостився зручніше і простягнув ноги до каміна.

— Ну що ж, почнемо... Отже, мінуси робінзонади. Людині насамперед потрібна їжа, одяг, дах над головою, лікарства і розваги. Їжа... Займаючись землеробством у повній ізоляції, людина мимоволі зведе свій стіл до обмеженого числа простих продуктів. Хоча, тут усе залежить від місця і стартових умов. Який клімат, що навколо росте. Які тварини в наявності. Хоча, навіть якщо в господарстві виявиться корова, не факт, що пересічний містянин дасть їй раду. Швидше за все бідолашна худобина здохне… Окрім того, про будь-які ласощі, делікатеси доведеться забути раз і назавжди. Максимум — дикий мед, та зброджені ягоди. До того ж, сумнівно, що поблизу оселі Робінзона знайдеться бодай самородна сіль, без якої сучасна людина не зможе існувати, не ескімоси все ж таки... А ось тут список набирається величезний. Замучуся перераховувати. Шоколад, перець... цукор. Чай, кава, тютюн... Елементарна питна сода. Боюся, що одна тільки гастрономічна проблема вже перекреслить усі спроби добровільного зречення від цивілізації.