Розділ 3

(За три місяці до наближення астероїда Апофіс і початку пандемії)

Був чудовий зимовий ранок. Я сидів на кухні, потягував з горнятка гарячу каву і муркотів завченого ще у дитинстві віршика. Багато всього за прожиті роки довелося і прочитати, і почути, але саме ці рядки буквально закарбувалися в пам'яті. Досить було побачити сніг, як вони виникали з підсвідомості, наче чортик із табакерки. І як би маркотно не було на душі, одразу легшало. Наче хтось стирав його невидимим ластиком...

За вікном м'яко шелестів ліс, з неба, кружляючи в пориві вітру, повільно опускалися великі лапаті сніжинки, і пам'ять слухняно підсунула наступні рядки:

— Ой, не ходи Грицю, та й на вечорниці...

Цікаво, чому людина, залишаючись на самоті, одразу починає щось насвистувати чи наспівувати? Особливо, якщо з вокальними даними, м'яко кажучи, не все гаразд... Компенсація за втрачені можливості. Мовляв, бодай на самоті я і Гнатюк, і Кондратюк… Важко відповісти. Та й задумуватися ліньки. Хочу — то й співаю, чи декламую. А кому не подобається, нехай не слухає. От тільки нікому… Зовсім. Хіба що псам?

Незнайомець з'явився в будинку так несподівано, що я навіть не встиг розгубитися.

Не гуділо на під'їзній дорозі авто, не гавкали, побачивши чужого, кудлаті сторожі, яких у мене в господарстві було аж цілих три одиниці. Метиси німецької вівчарки та східносибірської лайки. Два пси і сука. Великі звірюки, хоч і з кумедними мордами — біло-чорні плями лягли так химерно, наче їм на писки наділи карнавальні маски.

Просто відчинилися двері і на порозі виникла постать високого молодого чоловіка, закутаного до кінчика носа в чудову пухнасту доху. Я міг би заприсягтися, що вона пошита з натуральної ведмежої шкури. Хоча, тепер такі технології, що ні в чому не можна бути певним цілковито.

— Доброго вам дня, господарю, — приємним баритоном привітався гість.

— Дякую, шановний. І вам не хворіти... — вичавив я із себе, перебуваючи в щирому подиві.

Зазвичай, до мене непроханими не приходять. У собак давно вироблена одна робоча схема. Якщо до будинку під'їжджає незнайома машина, Бурий сідає перед капотом, Маска — навпроти водійських дверцят, а Тузик — з боку пасажира. І уважно дивляться на гостей. Мовчки. Досі ніхто не ризикнув покидати авто самовільно. Сигналять. Гукають крізь віконця. А якщо я не виходжу хвилин десять — їдуть геть. Ну, а піших гостей до мене на хутір заносить рідко. Та й то здебільшого влітку. Хто попреться в гори добрих п'ятнадцять кілометрів своїм ходом, тим паче, як сніги по коліна чи вище?

— Можна увійти? Не потурбував?

Ввічливість настільки рідкісна річ у наш час, що поведінка гостя щонайменше інтригувала.

— Та увійшли вже, не виганяти ж. Проходьте. Роздягайтеся...

— Дякую.

Незнайомець зняв шапку-вушанку з того ж хутра і повільно повів очима по стінах. Люди похилого віку зазвичай так роблять, шукаючи ікони. Будучи переконаним агностиком, ікон я не тримав, зате ліворуч від вікна висіло майстерно виписане зображення якогось монастиря на тлі зимового пейзажу. Імовірно, гість залишився задоволений, оскільки, уважно оглянувши картину, кивнув і почав роздягатися

Не чинячись пройшов до запропонованого крісла й опустився в нього з виглядом людини, яка буває в цьому домі частим гостем.

Поки вмощувався, я отримав можливість докладніше придивитися несподіваному гостеві.

На вигляд — трохи старший за мене, років тридцяти. А, може, й ні. Рішучий малюнок рота і впевнений розумний погляд карих очей робили його візуально дорослішим. Волосся виявилося світлішим, ніж можна було очікувати з огляду на темний колір очей, а зачіска мала ідеальну укладку, незважаючи на те, що її щойно звільнили з-під шапки. Руки, сильні й дбайливо доглянуті, належали скоріше атлету-гімнастові, ніж тому, хто заробляє на життя важкою фізичною працею.

І ще одна деталь вразила мене під час побіжного огляду — на ногах у незнайомця були туфлі з м'якої шкіри на тонкій підошві, так звані «мокасини». «Паркетний» варіант. І це в той час, коли стовпчик термометра ось уже місяць навіть удень тримався на десять поділок нижче нуля. А що жодна машина не під'їжджала до хутора ближче за кілометр, я міг би заприсягтися. Кудлата варта обов'язково дала б знати. Хоча, як мої звірі пропустили його самого, теж залишалося ще з'ясувати. Бо на що, на що — а на дресуру псів я не скупився. Усе ж таки живу на відлюдді, справжній «ведмежий кут». До найближчого житла — не те що не докричишся, пострілів з рушниці ніхто не почує. А як замете взимку, то взагалі, як робінзон на безлюдному острові посеред океану.

— То що вас привело в мій барліг? Слухаю уважно... — кивнув підбадьорливо, знаючи на власному досвіді, як важко почати розмову з незнайомою людиною, особливо, якщо сумніваєшся в доброзичливості.

— Взагалі-то, — невпевнено потер підборіддя гість, — справа настільки неординарна, що я навіть не знаю, з якого боку до неї підступитися...

— Теж мені проблема. Розпочніть із середини...

Банальний жарт, що давно й неабияк приївся, але безвідмовно дозволяв зняти напругу перших хвилин розмови.

— Із середини не вийде, — не сприймаючи жартівливого тону, аж занадто серйозно відповів гість. — Бо без попереднього вступу, боюся, ви мене просто виставите за двері, ще й копняка відвісите.