Другий шанс

Ось і настав новий семестр. Канікули пролетіли швидко. Здавалося, ще вчора ми прощалися з подругами. Жалкуючи, що так довго не будемо бачитися, а вже сьогодні я стояла перед дзеркалом і поправляла літню шкільну форму.
Канікули, як і планувала, провела у батьків. Хоч як мені хотілося стати дорослою і незалежною, але я дуже за ними сумувала. Це були приємні дні у сімейному колі. Вони запитували про навчання. Чи подобається квартира, чи не забуваю я готувати собі їсти. Загалом типові переживання батьків, тож куди без запитання чи подобається мені якийсь хлопчик зі школи.
- Ні-ні, ну мамо! Я така заклопотана навчанням, мені геть не до цього!
- Маю, маленька наша. Не забувай насолоджуватися своєю юністю - сказав тато, сидячи на дивані і гортаючи свою книгу.
- Так хто він? Зі школи чи може навіть з класу? - запитала мама, посміхаючись і протираючи посуд.
- Ну маа! Нікого в мене не має!
- Донечко, я рада, що тобі подобається в школі!
Мама дивилася на мене очима сповненими тепла. Я знала, що вона все зрозуміла. На моєму обличчі, певно, все було написано. Ми давно помирилися з нею, з того часу вона дуже картає себе за те, що через зйомки і фотосесії, я втратила частину свого дитинства. Відтоді батьки, здавалося, хотіли щоб я не втрачала ні краплини своєї золотої пори. Вони все чекали, коли ж купідон поцілить і в моє серце, наче ще дві Акі, тільки в дома.
Приємний затишок родинного тепла заспокоїв моє серце. Я змогла привести в порядок вир своїх думок і з радістю готувалася до початку шкільного життя. Всі приготування закінчено. Ще раз поправила свою помаду ніжного тону і 8:20 на годиннику підказала мені, що час йти на зупинку. Вже тримаючи ручку дверей, мене зупинила думка: "Можливо трішки зачекати? Вийти на 10 хвилин пізніше?" Ні, ні! Що це зі мною? Я подумки покрутила головою, щоб прогнати ці думки і вийшла. Замкнула свою квартиру, цього разу вже не подумки, покрутила головою. Видихнула і рішуче попрямувала до автобуса. Мою зібраність розвіяли двері квартири 503, що відчинилися.
- Оу! Доброго ранку Сіракава - трохи розгублено сказав Аокі.
- І тобі доброго ранку. Щось ти сьогодні рано, теж на автобус?
- Ні, я люблю прогулянку перед школою. Погода сьогодні просто напрошується прогулятися довше. Тож я вирішив приділити цьому трохи більше часу. А ти на автобус?
- Ну так, збиралася.
- Можливо варто прогулятися, не бажаєш? - ось так от з притаманною йому легкістю, він сказав те, що я так старанно намагалася прогнати зі своїх думок.
- Ну певно, погода дійсно класна - погодилася я, надіюсь не дуже різко.
Ми йшли ранковими вуличками. Люди збиралися на роботу, школярі поспішали на автобус. Цього разу ми не йшли тією чарівною вуличкою, що колись так заспокоїла мою душу.
- Ця дорога трохи довша. Я не часто нею ходжу, але сьогодні є трохи більше часу. Хочеться подихати свіжим, весняним повітрям - сказав він, наче прочитавши мої думки - Я трохи засидівся в квартирі, тож сьогодні уже не міг стриматися і вийшов раніше. А ти завжди у цю пору виходила?
- Так, я завжди виходила в цей час. Мені вистачало часу не поспішаючи дійти до зупинки і чекати вже там на автобус.
- Як провела канікули? Хоч встигла відпочити?
- Ну, час дуже швидко пролетів, але я добре відпочила. Я була в батьків, трохи скучила за ними - я трішки засмутилася, адже згадала, що своїх батьків він втратив. Подумала, що моя розповідь може засмутити його. Але Аокі просто насолоджувався легким вітерцем і прогулянкою. Здавалося він і не думав про те, що подумала я.
- Це класно. Іноді корисно змінити обстановку і відволіктися від тестів та іспитів.
- А ти? Чим займався на канікулах?
- Я? Ой, ну справ було вдосталь. Я працював. Затіяв генеральне прибирання в квартирі. Читав, грав на гітарі - ділився своїм Аокі.
Я зрозуміла з його слів те, що він був сам. Не зустрічався з друзями, не ходив в кафе. Мабуть, тому сьогодні він вийшов раніше. Йому набридло сидіти на самоті. А в школі, певно, почувався не таким самотнім. Якщо так подумати, то дійсно, в школі він вже не був таким відстороненим. Став спілкуватися з нами. Тож сьогодні поспішав вийти зі свого закутку, бо просто хотів знову поговорити з однокласниками. Там є Акі, непосидюча моя подружка, яка не дасть спокою навіть йому. Юкі, яка любила запитати чи зробив він домашку. Хлопці Ямамото і Ямада. І... Я? Цікаво, коли він сумував за шкільними буднями чи згадував він мене?
Це була приємна прогулянка. Я зрозуміла чому він так любив до школи йти пішки. Можна насолодитися вуличками, життям заклопотаного міста, яке вже прокинулося. Я ж насолоджувалася приємною кампанією. Можливо треба запропонувати ходити до школи разом? Так ми частіше будемо говорити, проводити час лиш у двох... Від цих думок засоромилася і здавалося трішки зашарілася. Він подумає, що я нав'язуюся. Можливо він хоче насолодитися цим на одинці, подумати про щось, а тут я буду відволікати від цього.
- Як тобі прогулянка? Правда краще чим їхати автобусом - вирвав з роздумів Аокі.
- Так. Дійсно, це краще чим їхати у шумному автобусі. Сонечко і свіжий вітерець, так приємно. Я б навіть це повтори..ла - мій голос трохи похитнувся. Десь, в середині мене, розум сказав серцю: "Давай, говори що хочеш" - Ну-у... Коли така гарна погода... І така свіжість... Я б не проти, прогулятися до школи...
- Ну тоді, як буде настрій, чекаю тебе о пів на дев'яту. Я рідко так ра-а-а-но виходжу - не заперечував Аокі.
- Та, це ж всього на 10 хвилин раніше!
- Я люблю поспати довше.
- Ти з самого позарання бігаєш, ти не спиш!
- Я повертаюся і сплю ще трохи - вдавано оправдовувався він.
- Не обманюй.
- Чесно, я ще той сонько!

Шкільне життя продовжувалося. Тепер і для мене воно набрало нових барв. Ми часто йшли до школи разом. Говорили про завдання чи тести, які нас очікували в школі. Жартували. Частенько він любив вигадати якусь нісенітницю і я всю дорогу доказувала йому, що він то вигадав. Приємно було його слухати.
В школі він вже не був таким відстороненим від інших. Акі постійно його втягувала у свої суперечки з Ямадою, як незалежну сторону оцінки їх таких різних на життя поглядів. Ямамото, який частіше став приходити з Юкі до нас - агітував вступити у спортивний клуб. Казав, що високий і спортивний Аокі дуже підсилить їх команду. Той відмовляв, казав не вистачить йому сил на роботу і спорт. Ми стали трохи ближчими. Наше спілкування в класі. Прогулянки з ранку, які я так хотіла проводити щодня, але соромилася, тому лише час від часу зустрічала його біля дверей. Він уже не був таким байдужим до всіх, але всеодно між нами була якась дистанція. Було відчуття, що він тримав рівно ту відстань, яка дозволяла нам спілкуватися, але не більше. Я не знала, що мені зробити, щоб подолати цей невидимий бар'єр. Хотіла більше часу проводити разом, не лише у школі чи зранку перед школою. Хотіла, але не знала, як зблизитися з ним. Я боялася втратити те, що вже мала...