Пролог

На дворі була свіжа весняна ніч. Знаєте, така як описують в романтичних книгах, місячне сяйво огортало пейзажі горбистих полів. Зорі, немов діаманти, розсипані по небесному склепі. Вони мерехтять і переливаються різними відтінками: від холодного білого до теплого золотистого. Повітря просочене вологою землею та легким ароматом квітів, що прокидаються від зимового сну. Тіні від дерев, що сплять, подовжуються, створюючи на землі химерні візерунки. Легкий вітерець гойдає листочки, що вже почали розпускатися, шепочучи таємничі історії. Все навколо сповнене спокою і чарівності. Така ніч надихає на мрії та роздуми. Хочеться просто лежати на траві, дивлячись у безмежне небо, і відчувати єднання з природою.

Політ високих думок перервав кашель побратима. Від постійного викурювання цигарки за цигаркою, від проведених ночей в сирій землі - кашель наш постійний супутник. Побратими жартують, що рак легенів їм не загрожує, не вбиває, просто не встигає за швидким плином життя піхотинця. Ми сиділи у напів засипаному окопі. Кожен у своїх думках. Вже незабаром прибуде коробочка і ми рушимо на штурм безіменної посадки біля невідомого нам раніше поселення. Ми не основна група удару. Ми лише відволікаємо увагу ворога на себе, в той час коли інші будуть робити спробу прориву в населений пункт. Ми будемо проливати кров і піт, щоб наші побратими змогли звільнити село. Можливо вони навіть поставлять наш стяг на якусь із будівель. Зроблять гарні фото, які розлетяться мережею. Цивільні писатимуть слова підтримки і подяки, не задумуючись, скільки сердець уже не будуть бити свій ритм заплативши ціну за це фото. Така доля піхотинця, ми наче ідемо на вірну смерть, але щоразу повертаємось. Нажаль не всі...

Перед штурмами зазвичай згадуєш минуле. Наче фраза з того фільму "ви спитаєте, як я докотився до такого життя?" Яка ж моя історія? Напевно звична і не на стільки цікава, щоб її описали в книгах. Я звичайний сільський хлопець, який в юності не слухав батьків, що потрібно навчатися, здобути професію. Коли мене запитували "що робитимеш після школи?" я сказав - піду в армію. Так і сталося. Після школи я працював на різних підробітках, адже просити гроші в батьків на походеньки до клуба було уже соромно. І наступної весни отримав довгоочікуване запрошення до армії. Строкова служба направила недосвідчену голову на шлях істини. Армія тоді була наче узаконене кріпосне право. Основне наше заняття було, ніяк не навчання "знищувати живу силу противника вогнем, прикладом і багнетом", а займатися будівництвом і працею різноробочих. В ті нечасті дні, коли нас допускали на бойове чергування, ми в основному допомагали військовим в прибиранні і перетягуванні всіляких важких армійських знарядь, доки досвідченні військові (контрактники) робили важливі для оборони держави справи. Мені пощастило. Я потрапив до зв'язківців, це були жіночки років 40. Веселі, відкриті, які часто пригощали мене з другом печивом. Ми говорили на різні теми. Саме ці жіночки, у плямистому камуфляжі кольору соснового лісу, наштовхнули мене на думки ким я хочу бути в майбутньому. "Чому ти не пішов навчатися? Ти кмітливий хлопчина, ти б міг знайти для себе більш цікаве заняття" сказала Анатоліївна. Я не знав відповіді на це запитання. Хіба цього я хотів тоді, коли ще вирувала підліткова бунтарська кров?
Служив я рік. Після служби впевнено заявив батькам - далі навчання. Мені було 19. За літо я встиг накопичити кошти важкою працею на пилорамі. Я обрав собі спеціальність графічний дизайн та верстка. Подав документи, поступив в ліцей. Рік навчання в ліцеї був для мене крутим і цікавим досвідом. Я пізнав студентське життя. Знайшов нових друзів. Час проведений там на викарбувався в моїй пам'яті на завжди. Я не часто згадував школу, але студенство завжди віяло приємними спогадами. Навчання мені давалося з легкістю, була велика жага до нових знань. Тож навчався я старанно.
Початок літа, випускний. Ми гарно відпочили всією групою і так не охоче прощалися, адже за цей час дуже зблизилися. Кожен ділився своїми планами, хтось уже мав працювати разом зі своїми батьками. Хтось поступатиме навчатися далі, що ж я? Мене манили далекі закутки країни, де вирувала війна. Якийсь невідомий мені поклик воїна прив'язував думку, що варто випробувати долю і відчути справжню ціну життя. Мені хотілося знову одіти однострій і зайнятися тепер справою справжнього чоловіка. Я не набагато старший за одногрупників і, напевно, теж хотів продовжити навчання, продовжити це веселе безтурботне життя ще на якийсь час, але в грудях було тривожно. Щось відвертало мене від шляху звичайного молодика. Знав це, я вирішив вже все, лиш боявся про це зізнатися. Навіть, самому собі.
Закінчивши навчання повернувся додому до батьків. Невдовзі поклик невідомості став настільки сильним, що я вирішив все для себе. Я підпишу контракт на рік і задовільню внутрішнє его, яке кричало "ти нічого в цьому житті не бачив".
Цього разу було все, як я колись собі уявляв. Справжня армія у всій її красі. Навчання, бойові стрільби. Відчуття прохолоди прикладу на своїй щоці і запах пороху в повітрі. Відчуття не забутні, я знайшов своє.  Пройшовши недовгий вишкіл нас направили до бойових частин. В той час війна не мала таких масштабів, все було більш локально і я б навіть сказав "лайтово". Ми здобували бойовий досвід, навички і рефлекси. Ми воювали і поверталися на полігон, щоб вчитися воювати краще. Так пройшов ще один рік. Цього року мені виповнювалося 21. В своєму підрозділі я наймолодший, хоча уже не хлопчина, а дорослий чоловік, який за останній рік побачив і пережив таке, що не на кожну долю випадало і за пів століття. Моє тіло стало міцним, спортивним, витривали. Мій розум приймав чіткі рішення у надзвичайно критичних моментах. Мій дух був загартований. І нічого з цього не дало мені переваг у той важливий момент. Момент коли я мав зателефонувати мамі і сказати, що я не буду повертатися зі служби. Я вирішив продовжити шлях професійного військового. Чоловік, воїн, але для матері ми завжди лишимося тими бешкетливими хлопаками, яких вона ростила. Це було важко морально. Я не хотів, щоб близькі через мене завжди жили з тривогою. Я боявся, що вона не сприйме мій вибір, але мама була мудріша мене, вислухавши все, проговоривши всі свої переживання, вона важко здихнула і промовила "Я знала, що ти мені таке скажеш. Ти ще з дитинства завжди бігав грався у війнушки. Ти лиш бережи себе і не забувай мені телефонувати". На душі було полегшення. Я зрозумів, що поруч мене завжди підтримають побратими, а в тилу я маю величезну підтримку своїх рідних.
Так пройшло чимало часу. Війна стала позиційною, активних бойових дій не проводилося. З'явилося більше часу для себе. Я знайшов собі інший підрозділ, де були однодумці. Молоді хлопці, які займалися саморозвитком не витрачали час даремно. Ми разом тренувалися, вивчали щось нове для себе. Майже всі активно займалися спортом. Тіло стало не лише міцним, а і набрало привабливих форм, ми не були бодібілдерами, але й худорлявими молодиками нас не назвали б. Куди ж без крутих татуювань. Як кожен поважаючий себе воїн, ми робили татуювання. Я забив собі рукава, повністю руки майже від кисті і на плечі. З часом до нас долучалося все більше ідейних, крутих хлопців, які приносили в підрозділ нову культуру. З нами служив колишній тренер змішаних єдиноборств. Звісно же, ми його замучили і він став нас навчати. Хоч і бурмотів, "я прийшов в армію, щоб змінити щось для себе", але ми в боргу не лишалися, ми навчали його військовій справі, ділилися досвідом, що набули, а він тренував нас. Мене зацікавили іноземні, я став вивчали англійську. На численних чергуваннях у спокійний час я багато читав, любив класику. У вирі всього цього дозвілля хлопці навіть примудрилися завести відносини. Хтось їхав у відпустку, щоб заручитися зі своєю коханою. В мене ж такого щастя не було. Я спілкувався з дівчатами, певно я був для них цікавим хлопцем, адже спілкування не ставало нудним і неприродним навіть коли я пропадав на виходах тижнями. Спілкувалися телефоном і в месенджерах. Мене цікавили з дівчатами дружні стосунки, певно це все спілкування компенсувало мені недостачу того тепла протилежної статті.  У відпустці проводив з ними час. Ми їздили відпочивати, гуляли містом, відвідували різні цікаві заклади. І у покриві ночі віддавалися почуттям та емоціям, які заполонили наші серця за день. Я не хотів будувати стосунки. Я знав, що не зможу дати для дівчини всієї турботи, яку вона потребує, я не зможу бути поруч у важкий для неї час. Відгороджувався дружніми стосунками, бажаючи їм кращого життя чим може бути зі мною.
4 роки промайнули наче два місяці. Не дарма кажуть, що після 20 час пролітає швидко. Багато моїх друзів уже покинули військо. Вони обрали собі спокійне життя. Будують сім'ї, бізнес. Я їх розумів, навіть мій шлях воїна вже перетворився на звичайну рутину. В думках все частіше виникали плани на звичайне, спокійне життя. Потрібно лиш закінчити свій контракт і почати ходити на звичайну роботу. Зустріти милу дівчину з безтурботною посмішкою. Відчути тепло її руки на першому побаченні. Радіти спільним спогадам.  Все ж я не дурний хлопець, та і дівчатам подобаюсь. Можливо поїду за кордон, не дарма ж я вивчав мову. Але життя було б нецікавим, якби все було так прямолінійно. Ворог вдався до нового витку війни. Тиха рутина повернулася в божевільні віражі на гранню зі смертю. Ворог атакував з новою силою, задіяв всі свої війська. Всі мої друзі повернулися. Ми знову були разом, в однострої. В ті дні я радів, кругом був хаос, а я посміхаючись зустрічав свої побратимів, які не дивлячись ні на що, повернулися відчувши той самий поклик, що колись тягнув мене. Якби ж я знав... Я б їх прогнав ще біля воріт частини. Я заборонив би їхати! Я наговорив би їхнім дружинам, щоб не відпускали нікого. За рік важких боїв я втратив їх всіх. Я відвідав церемонію прощання кожного з них. Чув розпач і бачив сльози їх дружин, дітей, рідних. Всі вони полягли в боях, зі зброєю в руках. Борючися за ті ідеали, які колись молодими ми собі збудували. А що я? Чому я лишився тут без них? Що я лишу після себе коли піду за ними?  Скільки ще витримає це тіло посічене дрібними пораненнями? Лишиться лиш дух воїна, його не зітре ніяка арта, не розбере танком. Мені було 26.