Глава 9

Понад дванадцять років тому

- І ти зібрав його сам? - здивовано запитала я, дивлячись на великий чорний мотоцикл.

Це був не той, на якому їздив Андрій, а трохи інший. Кросовий. І двигун у нього був тихий, бо працював на електриці.

- Ну так!

- Це ж приголомшливо, Андрію!

- Так, дрібниця…

- Самому зібрати мот - дрібниця? Жартуєш? - зробивши крок до мотоциклу, я провела рукою по гладкій шкірі сидіння. - Покатай мене!

- Серйозно? - трохи кривувата посмішка вийшла збентеженою. На вилицях і шиї проступили червоні плями.

Я зрозуміла, що вперше бачу, щоб Андрій соромився. Невже через мене? Андрій Миронов – найкрутіший на світі хлопець зніяковів через те, що якась там я похвалила його роботу? Дурниця якась… Це просто в гаражі спекотно.

- Звичайно! Це ж можна?

- Тобі можна все, Колючко, - ширше посміхнувся він.

Крокнув до мене і насунув на голову шолом. Він був чорний. Такий самий, як у самого Андрія, але замовлений ним під мене як і спеціальні штани, кофта та черевики. Все з метою безпеки. У цьому костюмі я нагадувала собі круту героїню якогось коміксу і почувала себе так само. Зовсім іншою. Крутою та сміливою.

Андрій викотив мотоцикл із гаража, а потім із двору будинку, який орендував. Замкнувши все, допоміг мені сісти на мотоцикл, а потім сам сів попереду. Трохи тремтячими руками я обняла його за талію. Ось начебто ми вже не вперше каталися так, а все одно щоразу наче вперше.

Я не боялася їздити з ним. Ні, звичайно, Андрій не гнав, коли я сиділа ззаду, але все одно... А от за нього я страшенно боялася. Тому що вже два рази за п'ятнадцять днів, що ми знайомі бувала на мотоперегонах. Звісно ж, нелегальних і на межі. Ніч. Промзона. Дикі віражі. Він завжди найперший. Найагресивніший. Навіть страшний. Для всіх, окрім мене. Зі мною Андрій зовсім інший. А ще... Ще на перегонах завжди повно дівчат. Яскраві, сміливі, красиві. Вони виснуть на ньому, а Андрій дивиться лише на мене.

За опущеним забралом проносилась залита вечірнім сонцем літня вулиця. Солодке повітря проникало в ніздрі, пестило нюх. Я тулилася до міцного тіла хлопця і відчувала справжнісінький політ. Ми ніби не їхали по дорозі, а злітали все вище й вище аж до небес.

Андрій об'їхав район, заїхав у лісопарк. На ґрунтовій дорозі трохи трусило, але страшно мені знову не було. Тільки цікаво. І хвилююче. Проїхавши ще трохи, ми покинули парк і незабаром опинилися на схилі серед старих металевих гаражів. Там Андрій загальмував. Зліз із мотоцикла, допоміг мені. Зняв наші шоломи та взяв мене за руку. Серце підстрибнуло і почало стукати часто-часто. І голосно. Знову майнула думка, що Андрію має бути чутно, хоч я й розуміла, що це неможливо. Він не може чути, як моє серце божеволіє поряд з ним. І нізащо не дізнається, як воно знемагає від туги кожної хвилини, яку ми проводимо порізно. Влада каже, що хлопцеві не можна показувати свою зацікавленість. Потрібно здаватися якомога холоднішою і неприступнішою. Не відповідати одразу на повідомлення. Чекати не менше півгодини і відповідати коротко. І ніколи не писати першою. Щоб не думав, що я тільки те й роблю, що чекаю, поки він дасть про себе знати і запросить на побачення, навіть якщо це так і є.

- Нам туди, - Андрій вказав на негусту посадку, що починалася за останнім гаражем.

Попрямував уперед, ведучи мене за собою. Тримав гілки, щоб ті не шмагали мене по обличчю.

- Позаростало все, вибач. Але там дуже гарно.

- Та нічого, мені нормально, - мій голос зривався.

Якби ти попросив, я б з тобою пішки хоч на край світу побігла. А тут лише нерівна дорога і поросль молодняку. Дурниці.

Незабаром вона почала рідшати і ми вийшли на широку рівну галявину, зарослу густою зеленою травою. З неї скільки вистачало очей відкривався вид на залите променями вечірнього сонця місто, яке було як на долоні.

- Ти всі найкращі види в місті знаєш? - запитала я.

- Можливо, - мружачись на сонці, посміхнувся Андрій.

На кілька секунд я задивилася на його обличчя. Високі вилиці, бездонна глибина очей кольору моря, квадратне підборіддя, заросле м'якою світлою щетиною…

- Що дивишся? Подобаюся?

І мої щоки стали кольором заходу сонця.

- Ти дуже красивий. Як кінозірка. Красивий, добрий, сміливий, сильний, розумний, талановитий…

Ева, ну що ти несеш, га? Ще давай у коханні йому освідчись першою. Дурепа!

- Це все точно про мене? - спитав так само посміхаючись, але в голосі веселощів не було. Він був сповнений смутком і навіть болем. Вони ж  були в синіх очах, погляд яких знайшов мій, ніби намагаючись прочитати відповідь.

- Звичайно.

- Видно, що ти мене зовсім не знаєш.

- Але те, що я знаю, дає привід так вважати, - заперечила я.

Гірка усмішка вигнула його губи.

- Ти реально не знаєш, хто я?

– Ні.

- Зараз, - дістав із кишені смартфон.

Тикнув пальцем кілька разів у екран і розгорнув до мене. На ньому було фото. Чоловік років сорока-сорока п'яти у діловому костюмі, поряд з ним красива молода жінка сильно молодша за нього. Дівчинка-підліток та… Та Андрій. Приблизно такого ж віку, як зараз з похмурим, злим обличчям і палаючими злістю очима.

У нього така міміка - навіть коли посміхається, куточки губ опускаються вниз, від чого навіть радісна усмішка на перший погляд здається злою. Але я вже навчилася відрізняти їх. Так часто й так довго дивилася на його обличчя. Дивилася і не могла відвести погляду.

- Ось ця людина - Денис Миронов. Він – головний акціонер агрохолдингу та мій батько.

Головний акціонер агрохолдингу. Навіть з моїми скромними знаннями в бізнесі це дуже багата людина. А Андрій знімає невеликий будинок у старому районі та заробляє на життя роботою на станції технічного обслуговування, участю у перегонах та нелегальними боями…

Он як вийшло, що його знайомий - власник того клубу. Коло спілкування…