Глава 7

- Катнемось у крутий рестик біля річки. Погода якраз для нього, - із задоволеним виглядом говорив Миронов, коли ми виходили з торгово-розважального центру, де розташовувався офіс турагентства.

– Ні. У мене дуже багато роботи, немає часу кудись їхати. Тому пообідаємо десь поблизу. Наприклад, - я зробила паузу.

Покрутила головою. Погляд наткнувся на закусочну середньої руки, що розмістилася на першому поверсі новенької шістнадцятиповерхівки.

- Наприклад, ось там.

Миронов скривився. Що, не в масть тобі такі заклади, а золотий хлопчику?

- Тебе ж начальниця відпустила…

- Аха, відпустила, щоби послужити тобі. Але іншим клієнтам, які чекають на пропозиції по турах, начхати на баланс твоїх рахунків, так що чекати вони не погодяться і знайдуть інші пропозиції. І я втрачу гроші.

- Компенсуємо все - не питання, - нахабно посміхнувся.

- Андрію, - піднявши голову, я впіймала його погляд.

Впіймала і вся тирада, підготовлена ​​в голові, там же й розчинилася під цим поглядом. Синім-синім, як море, в якому хрестили його власника, і таким же безмежним, бурхливим, норовливим… Таким, у якому я колись безповоротно потонула. Колись і тепер. Але тепер лише на кілька секунд.

- Швидше за все ти не повіриш, але твої гроші та статус не всесильні. Через них мені довелося погодитись на обід з тобою, так. Інакше отримала б від начальниці, а я дуже ціную цю роботу. Але це максимум. Купити мене ти не зможеш. Ніколи не міг…

Зухвалий вогонь у синіх очах згас, змінившись чимось гострим, пронизливим, болючим, сумним. Я пам'ятала цей погляд. Колись він був одним із того, що зачепило мене. Зачепило та втримало. Так що не звільнитися.

- Не міг…

- Я взагалі не розумію, навіщо ти це все влаштував? Що скаже Анна, коли дізнається про наш обід? Ах, так, ти ж її думкою не цікавишся.

- Не цікавлюся, так. І не спілкуюся більше з нею, - Андрій знову зазирнув мені у вічі, даючи прочитати, що не бреше.

- А що сталося? Погано відплатила за подорож? Чи ти просто більше тижня з однією і  тією ж не можеш?

У синіх очах Миронова знову спалахнув вогонь, а губи скривила задоволена усмішка.

- Кабак так кабак. Ходімо, – Андрій запропонував мені взяти його під руку, але я цей жест проігнорувала.

Миронов продовжував скалитися. Ось мерзотник! Харизматичний і непробивний мерзотник з підвішеним язиком. Звичайно, всі мої спроби його зачепити, як шпильковий укол для слона. Я ж не Христина.

Ми пройшлися тротуаром, перейшли дорогу. Миронов відчинив переді мною двері закусочної. Тобто як відчинив. Крокнув у двері першим і став так, що мені доведеться мало не впритул до нього пройти. Ну і добре. Пройду. Теж мені…

Пройшла. Пройшла і пошкодувала, що вперлася і змусила його йти обідати саме сюди, замість погодитися на ресторан. Ні, ну ось за що це мені? Що я зробила не так? У чому винна? За що вже вдруге повинна бачити те, як Арсеній гуляє це малолітнє стерво Наталю по кабаках?

Вони сиділи за столиком у другому ряду навпроти вікна і затискалися. На столику стояли тарілки з якимись салатами, літні лимонади.

А мене він обідати до закладів не возив. Економив. Усе з дому брали або максимум кулінарія в супермаркеті. Останнім часом економка, звісно. Але платила їй я…

А цю, значить…

- Щось не так? – Андрій простежив за моїм поглядом.

– Ні.

- Добрий день! - проспівала хостес. – Столик на двох?

- Так, - обізвався Андрій, обіймаючи мене за плечі.

Я не відсунулась. І ні, справа була не в тому, що солодка парочка відірвалася один від одного і помітила нас. Точніше, не стільки в цьому, не стільки в стандартному жіночому бажанні прикинутися перед колишнім, що в неї все добре, скільки в тому, як сильно я сумувала за…

- Прошу за мною.

Нас провели до столика біля вікна, що розмістився по діагоналі від того, за яким ці сиділи. Коротше кажучи, нас буде розділяти лише кілька метрів і сядемо ми так, що буквально дивитимемося один на одного. Ну і добре…

- Меню за QR-кодом. За кілька хвилин до вас підійде офіціант.

- Аха, дякую, - озвався Миронов.

Відсканував код, подивився в телефон. Тремтячою рукою, я зробила те саме. Кожна клітина тіла відчувала на собі погляд колишнього чоловіка. Чого це ти, га? Здивований, що я із чоловіком? Ще й з тим, хто у всьому крутіший за тебе. Але який, як і ти, замість мене обрав іншу, нехай і сталося це в далекому минулому.

- Навіть, начебто, пристойне щось є…

- Андрію, я ж не змушую тебе обідати зі мною, - отруйно посміхнулася я. – Ти цілком можеш пошукати собі іншу компанію. Ну, з тих, що продадуть... Гм, душу дияволу, за те, щоб поїсти салат за двадцять доларів і зачекінитися в рестику з прайсом в три-чотири грошові значки.

Миронов посміхнувся ширше і промовчав. Як же бісить, а! Ось чого він домагається? Навіщо я йому знадобилася?

Навіщо?

- Вибрала щось? - з абсолютно незворушним виглядом.

Я мало не зашипіла. Машинально подивилася в меню на телефоні. Закуски, салати, супи, локшина ... Ні, суп і локшина точно відпадають. Я на нервах, красиво їх поїсти не вдасться. Значить салат. І кава.

Андрій озвучив замовлення офіціантові, що підійшов, потім раптом присунув свій стілець до мого і схилився до мене.

- Що ти робиш?

- Підігравай, Колючко. Ти ж не хочеш, щоб твій колишній чоловік подумав, що ми... Як же це? Просто друзі, - прогарчав, ледве кривлячи губи в посмішці і лоскочучи диханням мою щоку.

Вона спалахнула, як червоний сигнал світлофора. І ні, не через близькість цього мерзотника. Але від того, що він знає все. Знає, що немає в мене більше ніякого чоловіка. Тобто не просто немає, а… Що від мене пішли до іншої жінки. І що я збрехала тоді на дорозі після аварії.

- Не хочу я ні в чому підігрувати, Андрію, - просто не дивися йому в очі.

Вони погано впливають на тебе. Позбавляють розуму. Як валеріана кішку. Дивись повз. На перенісся, наприклад.