Глава 5

Наші дні

Андрій Миронов

- Аліна, я дав тобі два робочі дні на виконання цього завдання.

- Так я знаю. Але я ще тільки вчуся і не все розумію, а тому те, що займає у тебе два дні, у мене займає всі чотири, - своїм огидним і писклявим голосом видала молодша сестриця. Ще й із претензією.

- А запитати нема в кого. Ти завжди зайнятий, тобі завжди ніколи і батькові теж. А цей Влад, якого ти до мене приставив справжній дурень і нормально пояснювати не вміє. Я б такого звільнила вже давно, – з важливим виглядом задерла ніс дівчина.

Миронов завівся. Перед очима багряна пелена. Ось, реально, справжнісінька! Але перед ними не супротивник на рингу або в реалі, якому можна по зубах поїздити, а двадцятирічна дівка. Ще й сестра. Хоч яким Миронов був відірваним, що раніше, що тепер, а бити жінок - табу. Щоб ті не творили, як би не поводилися.

Стиснув руки в кулаки під столом - до хрускоту, до біління кісточок. Повільно зітхнув, потім ще повільніше видихнув. Уперся поглядом у зелені очі сестри. Порожні-порожні. І нахабні-нахабні. Точнісінько, як у її матері Ольги. Тупої та меркантильної вульгарної тітки, з якою батько Андрія зійшовся через п'ять хвилин після того, як його мати померла під час пологів разом з немовлям. Молодшим братом Андрія. Померла фактично через його батька. Адже їй не можна було народжувати, а йому було мало одного спадкоємця. А як же, “імперію” треба ж комусь передавати. Мало що, раптом з ним, з Андрієм, щось пішло б не так. І що тоді? Кому дорогоцінні гроші?

Цього Андрій батькові ніколи не пробачить, як і того, що той знайшов його матері заміну. Ще й так швидко. Всього лише через рік після її смерті. Ще й яку заміну... Яка їй у підмітки не годиться. Яка просто молодша на п’ятнадцять років. Просто блонда з вставленими буферами і на все згодна заради бабла.

- Так звільни, Аліна. Ой, ти ж ще не в раді директорів і навряд чи скоро туди потрапиш, так? Ти ж тільки вчишся так, що на елементарні завдання йде вдвічі більше часу, ніж потрібно, - повільно простягнув Миронов-молодший.

- Ти це спеціально робиш, так? Спеціально мені ціпки в колеса вставляєш? - заверещала вона. – А ще старший брат! Опора, захист, підтримка! Ось така від тебе підтримка?

Вона картинно схлипнула. Ні, ну реально, викапана мати. Тільки тупіша рази в два. Та хоч свої маніпуляшки якось тонше провертає. З іншого боку, та все ж таки старша.

– Ти просто конкуренції боїшся! Того, що я стану краща за тебе і тато, як вирішить піти на спокій, передасть мені контрольний пакет акцій і крісло президента…

– Крісло президента не передається, Аліна, – з усмішкою перебив Андрій, – Того, хто в нього сяде, рада директорів обирає.

- Ти... Ти... Я все татові розповім!

- Розповідай. Особливо те, що ти два дні соціальні мережі гортала та каву пила замість того, щоб працювати. А ще те, скільки часу ти провела в офісі, теж уточнити не забудь!

- Не такого старшого брата я хотіла!

– Аналогічно. Все, коротше… Іди істери в інше місце. Мені треба працювати.

Ледве не вбившись на високих підборах, дівка вилетіла з його кабінету і грюкнула дверима так, що у Андрія у скронях стрельнуло. Вилаявшись, він стиснув їх пальцями. Заплющив очі на кілька секунд. Знову повільно зітхнув і ще повільніше видихнув. Написав своїй секретарці, щоби йому каву зробила і таблетку від голови принесла.

Втомився. Справ багато, та ще й вночі заснути так і не зміг. Все мучився, думав. І внутрішньо бісився, так. На себе. Теж мені стратег знайшовся. Тіпа випадково побачив Еву у туристичній агенції, теж випадково йому знадобилося підібрати тур, ага. Але ось що далі? Замовить він його і ... Ні, ну, звичайно, ідея була Еву запросити. І якби вона була однією з “дівчат”, він би так і зробив і так би її й отримав, але….

Ева не одна з "дівчат". Вона, чорт забирай, не така. А ще він з нею по-скотськи вчинив, хай і сам того не бажаючи. Нехай і в минулому. У далекому минулому, але... А ще вона розлучається. Через, трясця, зраду чоловіка. Як можна проміняти таку, як вона... Хоча, а хіба сам Миронов не вчинив так само? Але йому було двадцять два і ситуація там зовсім інша.

Ввімкнувся телефон. Дзвонив батько. Андрій хотів проігнорувати, бо розумів, навіщо той дзвонить, але не зробив цього. Воно не по-дорослому і нерозумно. А якщо Миронов-молодший продовжить так чинити хай навіть у дрібницях, то йому не бачити спадщини. І Еви теж не бачити. Ніколи…

- Так, тату?

- Андрію, що ти знову влаштував, га? - вибухнула роздратуванням трубка.

- Я тебе не розумію. Ти про що?

- Навіщо ти Аліну до сліз довів?

Знову повільний вдих і ще повільніший видих.

- Тату, як ти і просив, я ввожу сестру в курс справи. Даю їй завдання, даю їй помічника та розумні терміни на їхнє виконання. Аліна у них не вкладається. Більше того, навіть не намагається це зробити. Вона в офіс приїжджає кави попити та фотки у мережі погортати. А коли я з неї питаю, влаштовує істерику. Скажи, будь ласка, в чому саме я неправий?

На тому кінці лінії утворилася пауза. Ну, цікаво, що ти на це скажеш і в чому зробиш винним. І як це в тебе вийде.

- Синку… молода вона ще. Дівчинка зовсім.

- Розпещена дівчинка, - не стримався Андрій.

- Не буду сперечатися. Але ж вона твоя сестра. Ви одна сім'я і колись настане такий момент, коли залишитеся тільки удвох. І ви повинні ладнати, підтримувати один одного, триматися один за одного, як і належить братові і сестрі.

- Тату, скажи, що конкретно я роблю не так?

- Прояви терпіння. Згадай себе у її віці. Ти теж не горів бажанням працювати. Це м'яко кажучи. І вже проблем…

Андрій знову відчув, що починає заводитись. Дякую, що нагадав, тату. Ось тільки в нього причини були для цього “м'яко кажучи”. Справжні причини. А які у Аліни?

- …створив стільки, що навіть все порахувати не вийде. Але я від тебе не відмовився. Терпів і намагався допомогти всім, чим міг. Причому це робив не рік і не два. І досі роблю, Андрію. І подивися, яким ти став. Як добре виконуєш свою роботу, розвиваєш бізнес.