Глава 4

Понад дванадцять років тому

Перед очима проносилась нічна вулиця, залита теплим світлом ліхтарів. Повітря солодко пахло літом і насиченим гіркуватим парфумом Андрія, змішаним із особистим запахом хлопця. Мої груди притискалися до його широкої, твердої і неймовірно гарячої спини, обтягнутої тканиною чорної футболки і якось так вийшло, що під долонею билося серце. І від усього цього в мене трохи паморочилося в голові.

Ми їхали швидко, я вперше сиділа на мотоциклі і була по життю справжнісінькою боягузкою, проте зараз, у ці хвилини, страшно не було. Було трепетно, хвилююче, азартно. Незнайомо, так. Але не страшно.

Коли Андрій входив у повороти чи стартував на світлофорах, я інстинктивно міцніше притискалася до нього. Грудьми, стегнами... І це було хвилююче і ніяково. Вперше в житті я була настільки близькою до хлопця. Ще й... До такого, як Андрій. Він здавався мені якимось нереальним, неначе з казки. Або з одного з романів, якими я зачитувалась.

У якийсь момент ми особливо різко звернули і я охнула від несподіванки. Проїхали ще трохи і, знову повернувши, опинилися на невеликій галявині і Андрій загальмував. Зліз із байка, допоміг мені. Я стягнула з голови шолом і віддала йому. Потім зніяковіло і незграбно спробувала хоч якось поправити явно безнадійно зіпсовану зачіску.

- Тобто ти не помітила, що я не спитав, де твій дім, ага? І куди привіз не спитала? - глузливо пролунав хрипкий, мов застуджений голос зверху.

Я завмерла. Стало... Ні, не страшно. Я зрозуміла, що чомусь зовсім не боюсь Андрія. Не боюся того, що опинилася з ним невідомо де посеред ночі. Стало соромно. Мабуть, він повною дурепою мене вважатиме. Або якоюсь легковажною та доступною дівчиною…

- Ох уже ці хороші дівчатка, за якими постійно наглядати потрібно, як за малими дітьми, - посміхнувся Андрій. - Ось явно ж у тебе суворі мама з татом від яких ти якимось чином примудрилася втекти з подружкою до клубу. Що очима плескаєш? Вгадав?

Я відчула, що червонію. Добре, що темно і він не помітить. Дуже темно. Зі світла тільки зірки та місяць на небі. А ще далекі вогні з іншого берега річки, що знаходиться трохи віддалік, і ті, що на мосту. І тихо. Тільки цвіркуни співають. І моє серце стукає.

- Тата у мене немає. А з мамою чудові стосунки. Вона мене у всьому підтримує та дуже добре розуміє. І нікуди я не втікала, - скинувши голову, випалила я.

Не знаю, звідки, але всередині з'явився якийсь дивний протест. Набридло мені, що всі мене вважають якоюсь сірою мишкою та заучкою. Хорошою дівчинкою, матусиною донькою. Я – доросла та самостійна. І роблю, що хочу! Ось!

- Брехня, - трохи нахилившись до мого обличчя, насмішкувато кинув Андрій.

- Це чому ж? - дуже намагаючись витримати його погляд, спитала я.

- Тому що, - він трохи відсторонився, - Але я тебе не засуджую за це. Мало кому щастить із предками. Таке відчуття, що вони є щоб життя псувати і виносити мозок. Наче чужих для цього мало.

У тому, як він це казав, було стільки болю, що в мене стиснулося серце. Я добре розуміла, як це, коли тебе не розуміють, засуджують, обмежують, контролюють. Коли на тебе не зважають і взагалі таке відчуття, що більше люблять молодшу сестру…

- Мені дуже жаль…

- Жалко у бджілки, Колючко, - перебив він.

- Я не Колючка!

- А хто? Я тобі навіть документи показав, а ти мені досі свого імені не сказала.

- Ева… Евеліна.

- Ух нічого ж собі.

Я знітилася. Ну ось і він зараз почне приколюватися над моїм ім'ям, як робили це однокласники у школі та деякі одногрупники в універі. І навіщо тільки мама мене так назвала, га? Вероніку ж, мою молодшу сестру, назвала нормальним звичайним ім'ям. А мене…

- Незвичайне ім'я. Щось у ньому таке є. І в тобі щось таке є, - задумливий голос увірвався в мої сумні думки.

– Що?

- Нічого, - Андрій узяв мене за руку і я забула про все на світі.

Коліна стали м'якими, а серце знову почало стрибати. Андрій підвів мене до краю галявини, яка була на високому пагорбі.

- Гарно, так?

- Дуже, - видихнула я тремтячим голосом, - Наче небо й над нами і навпроти і навіть під ногами.

Адже внизу була проїжджа частина, освітлена ліхтарями, якою туди-сюди носилися автомобілі. Отак на краю пагорба це було видно.

– Реально. До тебе я якось про це не думав. Люблю приїжджати сюди. Побути у тиші. Подумати…

- Про що? - О, Боже, Ево! Ти реально поставила це питання? Ось реально?

- Про доросле життя, - посміхнувся він. - Про яке тобі ще рано думати, Колючко.

- Я не Колючка!

- Ага! Саме тому це тепер твоє прізвисько. Його, знаєш, дають або через подібність, або навпаки.

- А в тебе яке?

– Мирний.

- Серйозно?

- Схоже, що я жартую?

Я промовчала. Знизала плечима, спрямувала погляд у далечінь. До неба навпроти та під ногами. Кілька хвилин ми мовчали. Тишу, що огорнула нас, порушували лише цвіркуни та стукіт мого серця. Точніше гуркіт, частий, бо руки моєї Андрій не відпустив. Так і тримав, зігріваючи у своїй. От би це тривало вічно.

Ставало прохолодно. Глибока ніч, а я у легкій сукні. Але все одно вічність так стояла б. Поруч з ним.

- Значить, батька нема. Розлучилися?

– Ні. Тобто його взагалі не було. Він мене не хотів.

Стало сумно. Дуже-дуже. У всіх були батьки, в тому числі у моєї молодшої сестри Ніки, з якою вони у нас різні, а в мене - ні. Нехай навіть він був і недовго, лише кілька років, але все-таки. І ні, дядько Коля, так його звали, не ставився до мене якось погано, але більше любив Ніку. Як і мама.

- Ну й добре, що не було. У сенсі, що такого не було. Чоловік, який свою дитину не хоче – не чоловік.

- А у тебе? Ну, тобто…

- Батько є, хоча іноді здається, що краще не було б. А мати… Ну, загалом матері немає. Не хочу про це…

- Вибач…

- Не вибачайся. Краще думати вчись. Не давай підбивати себе на походи в такі гадюшники, як сьогоднішній кабак. Там таких, як ти, нічого хорошого не чекає.