Глава 2

Розвалившись у кріслі навпроти мого столу, як ситий лев на залитій сонцем галявині африканської прерії, Андрій Миронов неквапливо потягував уже другу чашку кави і невідривно дивився на мене. Каву йому викликалася зробити Тома. Яка виглядала так, що я, от слово честі, не здивувалася б, якби замість її небесно-блакитних очей, з'явилися два серця, як у того смайлика. Повністю забивши на роботу, дівчина не зводила шалено-захопленого погляду з чоловіка.

Звичайно. Вона таких, мабуть, ще жодного разу не бачила.

І справа не в тому, що Андрій дуже багатий. І навіть не в тому, що виглядає він як типове джерело неприємностей. Знаєте, красивих чоловіків багато. Але таких, не нудотно-солодко красивих, а саме по-чоловічому... Якоюсь особливою, первісною красою. Ніби він ось тільки-но зняв старовинні лати, спер на кам'яну стіну величезний меч, покритий кров'ю переможених у битві ворогів і, змивши з обличчя пилюку доріг, одягнув білу сорочку і ділові сірі штани, які коштували половину моєї заробітної плати, стрибнув у дорогу тачку і з’явився перед нами…

Чорти б тебе позабирали, Вікінгу. Навіщо ти знову мені на очі попався? Мало мені без тебе проблем, образ і болю чи що?

З-під навмисне недбало закоченого рукава сорочки на правій руці виднілося кельтське татуювання. Одін, бог війни і вовк, що щериться іклами. Вона так шалено підходила йому… Колись давно маленька й дурна закохана дівчинка Ева любила її розглядати. І про себе звати коханого "Вікінг".

Дурепа!

– Я тобі на пошту скину варіанти, відеоогляди. Подивишся, як буде час, і мені потім відпишешся, на якому зупинився, добре? - натякаючи на те, що час йому вже забиратися геть, сказала я.

- Так давай зараз і подивлюся, Ево. Мені нема куди поспішати, — нахабно посміхнувся Миронов.

- А в неї, крім тебе, ще й інші клієнти є, - включилася Влада, що красномовно мовчала до цього моменту.

- У мене є вільний час, - пискнула Тома, - Якщо Ева буде зайнята, то я можу показати і прокоментувати.

- Та ні, не треба, - Миронов підвівся з крісла, - Я й справді забрав уже надто багато часу.

- Саме так, - сказала Влада.

- Тому, Ево, дякую за таку докладну та чудову презентацію. Чекатиму від тебе мейл з варіантами. Гарного дня, дівчата!

- І вам гарного дня, Андрію, - це Тома.

– Навзаєм, – а це я.

Усміхаючись з холодною ввічливістю. І з натяком. Мовляв, ура, нарешті ти зрозумів, що хоч у тебе і буде капець якийсь дорогий тур, це не дає права весь день тут сидіти.

- Ще б п'ять хвилин я б його стукнула, - рикнула Влада, коли за Мироновим зачинилися скляні автоматичні двері.

- А звідки ви знаєте один одного? - спитала Тома.

- Звідти, моя люба, звідки тобі краще ніколи таких не знати і з такими не зв'язуватись.

- Такий симпатичний. І видно, що багатий. І не одружений. У нього обручки на пальці нема, бачили? Хоча, у такого явно хтось є, – сумно видихнула Тома. - Шкода.

- Роки йдуть, нічого не змінюється, - хмикнула Влада.

- То звідки ви один одного знаєте?

- Я була знайома з ним у минулому, - ухильно відповіла я.

- Ви зустрічалися?

- Щось на кшталт того. І все погано закінчилося, як це завжди буває з усіма, хто занадто. Занадто гарний, занадто гарячий, занадто впевнений у собі, занадто багатий. Моя тобі порада, чисто з досвіду. Тримайся від таких подалі, – сказала я.

Тома відкрила рота, щоб продовжити ставити запитання, але зі свого кабінету вийшла Лора.

- Дівчата, ну як справи? - запитала начальниця.

Поки Миронов "засідав" перед моїм столом вона встигла кілька разів вийти з кабінету. Помітивши настільки багатого клієнта, натякнула, що можливо підбором туру краще зайнятися Владі або навіть їй самій, але Миронов чемно відмовився.

- Ева чудово впоралася, - сказала Влада. - Мені навіть страхувати не довелося.

- Добре, але все-таки краще б ним зайнялася ти або я. Ева, до тебе нема претензій, не подумай. Але у хлопця годинник як машина коштує. Він – віп. А в тебе ще мало досвіду. Він щось вибрав?

- Так, чотири варіанти. Я йому все на пошту надійшлю, він ще раз подивиться, визначиться та відпишеться, – відзвітувала я.

- Скинь спочатку мені, я подивлюсь і, може, щось ще додам, - розпорядилася начальниця і пішла до себе.

Я анітрохи не образилася. Як би могла? Все ж таки чудово розуміла - прибуток перш за все, а я працюю ще зовсім нещодавно. І взагалі, ось би Мироновим справді займався хтось інший, а не я… І чого це він не погодився, щоб йому тур підбирала Лора? Хіба таким не лестить, що ними займеться особисто директор?

За що мені всі ці збіги, га? Спершу аварія, тепер тур. Відчуття, що Всесвіту, в магічну силу якого я не вірила, навіщось знадобилося мене добити в помсту за цю невіру.

Я склала листа, потім двічі його перечитала про всяк випадок і відправила Лорі. Поки чекала від неї відмашку, що все гаразд, пішла зробити собі каву. В офісі була невелика кухня, на якій була хороша кавоварка, кулер з водою, невеликий холодильник, в якому зберігалося молоко і вершки до кави, а також регулярно поповнювані різні чаї, кава і смаколики для нас і клієнтів. Були тут і гарні та витончені чайний та кавовий сервізи, які також використовувалися для клієнтів. Начебто дрібні деталі, а значення насправді величезне. Турбота, затишок, відчуття що ти той самий найважливіший клієнт.

Я ввімкнула кавоварку. Від звуку її роботи тужливо стислося серце. Скільки днів я провела в кав'ярні, працюючи баристою за часів, коли ми з Арсенієм не могли собі дозволити наймати персонал… Точніше, і баристою, і бухгалтером, і смм-менеджером, і маркетологом, і навіть фотографом. Знати б тоді, що лише через пару років чоловік проміняє мене на молоду коханку, нашу баристу, і заявить, що «мого тут нічого немає»… І найголовніше що моя фактично жертва, що я погодилася зберегти шлюб, хоч і розуміла, що швидше за все не зможу вмовити чоловіка на ЕКО або усиновлення, а значить залишусь без дітей-виявиться марною... Я пішла б від нього в той же момент. І не втратила б п'ять років життя, сили, нерви. Не віддавала б стільки років та своє кохання не тому чоловікові.