глава 11

Я сиділа за столом та розглядала свою каблучку.

Як тільки ми повернулись до будинку та розповіли про все батькам Крістофера, пані Флоренс побігла на кухню готувати святкову вечерю.

– Твоя мама дуже мила. – сміюсь я, обперши голову на Крісову руку.

Ми сіли на кухні та Кріс почав розповідати подробиці того, як він зробив мені пропозицію. Джозефіна була незадоволена тим, що син зробив це саме в тому місці.

– Софі, мабуть, хотіла, щоб ти це зробив десь в ресторані, або якомусь романтичному місці.

– То що їй тепер, зняти каблучку та відати мені, щоб я зробив це ще раз в якомусь ресторані? – сварливо спитав чоловік.

– Не буду я нічого знімати. – відмовляю я. – Мені все сподобалось, пані Флоренс, не переймайтесь. – я тепло усміхаюсь жінці.

– А якби з вами щось сталось? Тій будівлі стільки років.

– Як бачиш живі, мамо. – закотив очі Кріс.

Він розповідав, що мама любила критикувати все та всіх, та часто діставала його цим. За декілька днів, я не раз це чула, але до мене ще черги, мабуть, не дійшло, адже мене ще ні разу не критикували.

– Джозефін, заспокойся. – до кухні зайшов Грейсон. – Вітаю, сину, наречена в тебе чудова, а тобі Софі, – чоловік намагається стримати сміх. – можу тільки поспівчувати.

– Все життя розповідав своїй дівчині, що мене батьки дуже люблять, а насправді то… – свариться Крістофер.

– Та я ж жартую, синку. – він підходить до Крістофера, який підіймається зі стільця та вони “по-чоловічому” обіймаються. – Насправді, я думаю, що тобі пощастило з ним. – шепоче мені пан Флоренс.

– Я також так думаю. – пошепки відповідаю я.

Іншу частину вечора, ми сиділи за столом, а потім Грейсон приніс альбоми з дитячими фотографіями Крістофера. Ми всі вдосталь насміялись, а Кріс був незадоволений тим, що відбувалось. Ми сиділи за столом настільки довго, що не помітили, як настала ніч. Всі розійшлись по своїм кімнатам та лягли спати.

Я довго не могла заснути – прокручувала увесь сьогоднішній день в голові. Думки змішались: пропозиція, батьки Крістофера, майбутній візит до мого батька.

На щастя, за столом, не було питань про моє дитинство та батьків, але я дуже хотіла пояснити все Джозефіні та Крістоферу… Який досі не знає, чому я вчинила так з ним, 6 років тому. Він зробив мені пропозицію, знаючи, що я можу зробити теж саме, що зробила й тоді. Я знала, що він чекає від мене якогось пояснення. Сьогодні він все-таки не просто так наполегливо казав про те, що я зробила 6 років тому. Мабуть, він чекав від мене відповіді. Він хотів, щоб я все розповіла, перед тим, як він одягне каблучку на мій палець. Я готова була розповісти все, прямо зараз. Але він спав.

Я встала з ліжка, глибоко видихнула та пішла на перший поверх. Я хотіла набрати води на кухні, та побачила, що у вітальні увімкнена настільна лампа. “Мабуть, хтось забув вимкнути.” – подумала я, але в кімнаті сиділа Джозефіна та читала книгу. Вона помітила мене та промовила:

– Софі, ти чого не спиш?

– Не хочеться. А Ви чого?

– Та ось, захотіла книгу почитати. – вона поклала закладку між сторінками та лишила книгу на столі. – Сідай поруч.

Я послухала її, пройшла й сіла на канапу.

– Знаєте, пані Флоренс, в перший день, Ви мене запитали про моїх батьків. – почала я.

– Ох, так, люба, Крістофер сказав, щоб я не торкалась цієї теми…

– Все нормально. – я поклала свої руки на її та помовчала. Вона також сиділа мовчки та чекала поки я наважусь щось сказати. – Моя мама… – я відчула як моїм тілом пробіглись дрижаки. – вона померла.

На обличчі Джозефін виступив жах. Вона подивилась на мене, але я не могла звести голову, щоб подивитись на неї. В момент, коли вона дивилась, я відчула дивне, раніше не знайоме мені відчуття. “Підтримка.” – промовив голос в моїй голові.

– Софі, мені дуже прикро. – вона похитала готовою та підсіла ближче, щоб обійняти.

“Материнська підтримка.” – знову почула я. На мої очі почали навертатись сльози.

– Скільки тобі було, люба? – обережно запитала жінка.

– 8.

Вона притулила мене ще ближче до себе та почала гладити по голівці.

“Саме цього тобі не вистачало.” – голос в моїй голові не вщухав.

– Батько у мене був найкращим. До дня смерті матері. Він почав пити. Багато. Він сильно тужив за нею та на початку він намагався врятувати нас, почати нове життя, але не вийшло. Він не зміг подолати той стрес. Алкоголь став йому цінніше всього й всіх.

Через декілька років, після смерті мами, він почав поводити себе дуже агресивно. Кричав, але ніколи не бив. Ніколи. Навпаки, купував мені іграшки та солодощі на останні гроші.

Але одного дня, я прийшла зі школи та побачила безлад. Страшний безлад. Я зайшла до батькової кімнати. Він якраз допивав чергову банку пива.

– Чому мені дзвонить директор та розповідає про те, що моя дитина не може нормально себе поводити? – запитав він, не перевівши погляду на мене.

– Таточку, це випадковість. – я боялась, що він накричить на мене за це, тому мій голос тремтів.

– Випадково? – він закричав, підірвався з канапи та кинувся до мене.

Батько замахнувся та дав мені ляпаса. Достатньо сильного. Я впала на підлогу та від страху забилася в куток. Я дивилась, як батько дивиться на свою руку. Він не відводив від неї погляду. Я ж трималась за свою щоку, яка палала. Він пішов на кухню, дістав лід, дав його мені, попросив вибачення та пішов до себе в кімнату. З того дня, ляпас ставав чимсь більшим. В останні роки, це доходило до жахливих бійок, в якій він був готовий мене вбити. Я бачила це в його очах.

А в моїх очах зараз блищали сльози. Пані Флоренс з жахом дивилась на мене. Вона не могла повірити. Не могла промовити й слова, тому я продовжила: