глава 10

– Дочко, подай мені червону коробку. Вона на столі стоїть. – просить Грейсон.

Вже 3 день підряд я допомагаю батьку Крістофера ремонтувати машину, яку він купив на розпродажі. І я можу сказати, що на початку, ця крихітка, як каже пан Флоренс, була в жахливому стані. Але разом зі мною, ми привели її до не поганого становища. Крістофер відмовився допомагати нам, відмазавшись тим, що йому треба працювати ( хоча мені теж, але у вільні години я все-таки йду до гаража та допомагаю Грею ).

Я проходжу до столу, на якому валяється купа різних інструментів, болтиків, гвинтиків та іншого приладдя. Очима я знаходжу червону коробку, про яку казав пан Флоренс та відношу її йому.

– Тримайте. – присідаю я та простягаю руку під машину, де лежить Грейсон.

– Дякую, Софі. – відказує він.

– Грейсоне, я хотіла у Вас запитати. Ви все життя займаєтесь машинами? – на моє здивування, я згадала це питання, тільки сьогодні, хоча в попередні два дні, воно не приходило мені на думку.

– Якщо ти про хобі, то так. Я ще з дитинства, разом з татом, постійно ремонтував на вихідних нашу стару автівку. Мені це дуже подобалось, як тоді, так і зараз. Коли я підріс, з навчанням, я зовсім забув про наше спільне з татом хобі та до університету я пішов навчатись на вчителя фізики. Коли довчився, бувало, приїжджав до тата й допомагав з ремонтом. Якось мій старий друг попрохав допомогти йому полагодити свою машину, після чого він запросив мене працювати в майстерню, що і стало моїм 2 місцем роботи. Близько 45 років, я звільнився і зі школи, і з майстерні, та почав купувати авто на розпродажах, або взагалі, знаходив їх на машинних звалищах. Потім ремонтував їх, у вільний від роботи час та продавав.

– Так це покликання вашого життя, виходить.

– Виходить, що так. – він простягає мені ту саму червону коробку – постав на місце.

Я не дуже тямлю в машинах, але багато чому за ці пару днів, мене навчив й Грейсон. Звісно, я ні разу не лізла під машину, як Грейсон, щоб перевірити, чи відремонтувати щось, а виключно заради цікавості. Але, все ж таки, пару болтиків я пригвинтила та постійно подавала щось батьку Кріса.

– Так… – промовив Грейсон, вилазячи з-під автівки. – Спробуємо її завести.

– Справді вже все готово? – у захваті запитую.

– Думаю, що так, зараз поглянемо. – чоловік відчиняє двері біля місця водія, але не сідає, а жестом запрошує мене. – Сідай, Софі. Я навчив тебе багато чому, але основного, так і не показав.

– Та я ж не вмію… – невпевнено потираю потилицю я.

– Так я ж навчу! – вмовляє мене Грейсон.

На моєму обличчі розквітає невпевнена усмішка, але я проходжу та сідаю за кермо. Грейсон обходе авто та сідає поруч зі мною на пасажирське сидіння. Він розповідає мені на словах, як завести автомобіль, а я уважно слухаю, намагаючись запам'ятати, після чого він показово чекає від мене дій.

– Ну ж бо, в тебе все вийде. – заспокоює він.

Я послідовно його інструкціям починаю заводити машину і… Вона заводиться! Я радісно верещу, а Грей починає сміятись.

– Без твоєї допомоги нічого б не вийшло. – він легко хлопає мені по плечу.

Вдосталь насміявшись та накричавшись ми разом виходимо з авто. У дверях які ведуть від гаража до будинку стоїть Джозефіна та витирає руки рушником.

– Я бачу у вас все вийшло. – тепло усміхається вона.

– Це все Софі, майже нічого не зробив.

Я легко штовхаю чоловіка, а він починає сміятись та закидує одну руку мені на плечі обіймаючи.

– Йдіть переодягайтесь та я вас чекаю на обід.

– Я дуже голодна. – кажу я, підходячи до Джозефіни. – зараз повернусь.

Я підіймаюсь на другий поверх та заходжу до кімнати Крістофера, де знаходжу й самого власника. Він лежить на ліжку в одних лиш спортивках чорного кольору та працює за ноутбуком.

– Привіт. – промовляє він, не відводячи погляду від екрана.

– Привіт. – відповідаю я та проходжу до гардероба.

– Як справи?

– Все добре, а у тебе?

– Також.

Я знаходжу легкий домашній одяг та починаю переодягатись. Крістофер протирає очі від втоми, та закриває ноутбук.

– Ого. – його погляд змінюється зі стомленого на більш зацікавлений, побачивши мене в одному лише топі та комбінезоні, який ледве тримається на стегнах.

– Так дивуєшся, наче вперше бачиш мене в білизні. – закочую очі я.

– Я не очікував, що ти будеш зараз переодягатись, тому так здивувався.

– Я не думаю, що тобі б було приємно, якби я лягла біля тебе у брудному комбінезоні з запахом металу, бензину та ржавчини.

– Якоюсь мірою ти права. До речі, ти не проти піти прогулятись через годинку?

– А як же твоя робота?

– Ти важливіше роботи та й на сьогодні її вже вистачить. Ну то як?

– Добре, сходимо.

За годину часу, яку мені дав Крістофер, я встигла тільки поїсти та трохи відпочити. Він зайшов до вітальні, коли я лежала на канапі, нагадати мені, що у мене є 15 хвилин та я пішла знову переодягатись. Оскільки місцевість тут дуже гарна, незалежно від того, чи ти знаходишся в центрі міста, чи на краю, я хотіла виглядати відповідно. «Можливо, я вмовлю Кріса мене пофоткати.» – подумала я, одягаючи довге, бежеве, ангорове плаття, а поверх бежеве пальто. Волосся я розпустила, одягла декілька перснів на пальці та побігла взуватись на 1 поверх.

– Готова? – спитав Крістофер, коли я вийшла з будинку. Чоловік був одягнений в сині джинси та чорний світшот. Й не дивлячись на те, як я люблю коли мій хлопець одягнений у ділові костюми, я була нарешті побачити його у більш звичайному та повсякденному одязі.

– Так. – я підійшла до нього та обійняла. – Куди ми йдемо?

– Я хочу показати тобі одне місце, неподалік дому. – він бережно бере мене за руку та вплітає свої пальці у мої. – Ти ж не проти?

– З тобою хоч на край світу! – сміюсь я.

Ми йдемо по бруківці, якою декілька днів тому приїхали до батьків. Їх будинок знаходиться майже на край міста та поряд зовсім немає сусідів. Найближчий це дім Стівена – друга Грейсона, але й він знаходиться, по словах Крістофера, близько зо 700 метрів звідси.