частина 2, глава 9

– Я так хвилююсь, Крістофере.

– Люба, ти чого? Все ж буде нормально, мої батьки люблять тебе. – відповів Крістофер уважно дивлячись на дорогу.

– Ми ж не знайомі з ними в житті, якщо я на них справлю погане враження?

– Софі, все буде чудово, не переймайся так.

– Я постараюсь.

Машина повільно їхала до невеличкого двоповерхового будинку. Фари автомобіля підсвічували дорогу, адже починало сутеніти. Крістофер обережно під'їхав та припаркувався поруч з невеличкою клумбою.

З вхідних дверей будинку вискочила жінка – мама Кріса. У Джозефін, було каштанове, кучеряве волосся підстрижене під каре. ЇЇ кучері, мило загинались до обличчя та підкреслювали худі щоки. Чоловік взяв мене за руку, в цілях підтримки та заспокоєння, навіть не подивившись в мій бік. А потім прибрав її та відчинив двері автомобіля.

– Синку! — пані Флоренс підбігла до автомобіля, та нетерпляче чекала, поки Кріс, вийде з авто.

– Привіт, мамо. – чоловік міцно обійняв її, а після поцілував в щоку.

“Виходь, що ти сидиш, як дурепа.” – наказала я собі, та коли відчиняла двері зі свого боку, побачила, як з гаража вийшов сивий чоловік з закрученими вусами й вбратий у темно-зелений, брудний комбінезон.

– Глянь, хто приїхав Грейсоне!

– Джозефін, я сина свого пам'ятаю, а з дочкою, ще не знайомий. – чоловік кинув погляд на мене, коли я зачиняла дверцята автомобіля.

– Добридень. – сором'язливо усміхнулась я, склавши руки спереду та почала обходити авто.

– Йой, Софі, як я рада нарешті побачити тебе. – пані Флоренс підбігла до мене та привітно огорнула мене обіймами. Я, звісно ж, обняла її у відповідь й поклала свою голову їй на плече, та побачила Крістофера, який дивися на нас дуже люб'язним поглядом усміхаючись, а потім зловив на собі мій погляд та показав палець вгору, нахилившись трошки вбік.

– Ти зараз дівчину придушиш. – невдоволено відповів батько Кріса.

– Заткнись, Греє. – жінка трохи відсторонилась від мене, але руки з моїх плечей не відпустила. Вона уважно оглянула мене, своїми світло карими очима та нарешті зупинилась на моїх очах. – Ох, сонце, ти виглядаєш в житті ще прекрасніше, чим по відеозв'язку.

– Пані Флоренс, з вашою красою, ніхто не вправі, конкурувати. – відмовила їй я, обхопивши її руку своїми долонями та трохи вклонившись.

– Ти їй лестиш. – почувся голос поруч.

– Вітаю, Грейсоне. – “Все нормально, він сам попрохав так звертатись до нього.” – заспокоювала я себе. Не звикла я звертатись по іменах до людей, які набагато старші за мене.

– Вибач, дочко, я не зможу тебе обійняти. Весь брудний. Але вдома, я зацілую тобі всі щоки.

– Любі проходьте в дім, вечеря вже холоне. Грейсоне, ти також приєднуйся, інакше на вечерю будеш жерти свої гайки й запивати все бензином.

Ми зайшли в дім та мене одразу огорнула тепла та сімейна атмосфера, яка жила в цьому будинку, мабуть, завжди. З кухні, доносився приємний аромат спецій, а в самому будинку було надто чисто. Ми залишили свої пальта з Крістофером на вході, а також зняли взуття. Крістофер розповідав, що це є невеличкою сімейним звичаєм, роззуватись на порозі будинку, але чому так, він й сам не знав.

Коли ми пройшли на кухню, я не могла відвести погляду від інтер'єру. Сама кухня, була невеличкою та об'єднана зі столовою. Біля віконечка стояв дерев'яний, круглий, світло зелений стіл, з 4 білими серветками на ньому. На стільницях поруч та й на самому столику стояли страви, а по центру гарний букет білих айстр у ніжно-блакитній вазі.

– Сідайте діти. – сказала пані Флоренс, перекрикуючи шум води, який лився з крана.

Я обрала місце найближче до вікна, а Крістофер сів поруч. Він поклав руку мені на коліно і я зловила себе на думці, що моє занепокоєння, пройшло як тільки, я вийшла з авто. Я підняла погляд на Крістофера, а він ласкаво усміхався мені.

– Джозефі, скоріше, люди з дороги, а ти стоїш мнешся. Дай їм поїсти. – Грейсон зайшов до кімнати, переодягнувшись у светр та чорні штани.

– Ну ви подивіться на нього, прийшов, головний командир. – роздратовано каже Джозефіна.

– Мам, тато, й справді, сідайте вже за стіл, ми зголодніли. – заспокоїв обох Крістофер.

– Добре синку, я вже йду. – жінка протерла руки рушником. – Грейсоне, не чув? Йди сідай тобі кажуть.

– Не кричи, жінко. – чоловік пройшов до столу, та сів на вільне місце.

Джозефіна поставила на стіл ще декілька страв та нарешті, всі вже зібрались та почали наповнювати свої тарілки гарячою та ароматною їжею мами Кріса.

Було дуже комфортно, мило та по-домашньому. Я ніколи не відчувала такої атмосфери у себе вдома, але завжди мріяла про щось схоже. Навіть готувала смачну вечерю, намагаючись налагодити наше життя з батьком, але йому ніколи не було цікаво нічого, окрім алкоголю. Я бачила, яким щирим поглядом дивиться мама на свого сина та не показувала наскільки мені приємно, та сумно одночасно, на це дивитись. Вона справді любила свого сина. Це було її дитя. “Можливо, мама любила б мене так само, якби була жива?” – від цієї думки, сльози просились на очі, але я вже звикла, відчувати пустоту у своїй душі.

– Софі, ти хочеш соку? – мої думки перебив батько Крістофера.

– О, так, звичайно.

Моя склянка з синього скла наповнилась помаранчевою речовиною.

– Це наші сусіди самі роблять. Спробуй. – спонукала мене Джозефіна. – Тобі однозначно сподобається.

– Й справді, я такого смачного соку, ще в житті не куштувала. – зробивши ковток, в захваті промовила я.

– Ми й купуємо його тільки в них, тим більше, що нам вони роблять знижку, оскільки влітку ми ділимось з ними нашим врожаєм.

– Це так мило, коли сусіди, й справді, є хорошими друзями. – усміхнулась я, оглядаючи батьків мого хлопця.

– Мені завжди Стівен допомагає з ремонтом автомобілів вихідними. – швидко відказує Грейсон, потягнувшись за оливками на іншому боці столу.

– А тебе тільки машини й цікавлять. – відказала жінка та батьки знову почали жартівливу суперечку.