глава 7

Я прокинулась від звуку якоїсь мелодії. То виявився будильник Ліліан. Я підняла свою голову з її колін, на яких проспала всю ніч, щоб вона змогла звестись з дивану. Дівчина потягнулась та коли йшла на кухню по телефон промовила:

– Софі, спи ще, я тебе розбуджу пізніше.

Глянувши на неї заспаними очима, я повалилась на диван та заплющила очі. Спати хотілось неймовірно та коли я, майже, поглинула знову в сон, до мене почали повертатись думки про вчорашній день. Згадавши, як Кріс вчора мене чекав біля дому я неохоче розплющила очі, які засліплювало сонце, та почала майже на осліп, рукою шукати телефон на журнальному столику. Знайшовши його, я ввімкнула та скривилась від світла екрану. Я побачила багато пропущених дзвінків та повідомлень від нього. Кинувши телефон на столик, чи то від злості, чи то від образи, я знову намагалась заснути, але в мене нічого не вийшло. “Хто вона така? Про що він хотів поговорити вчора зі мною?”– ці думки крутились в моїй голові та не хотіли покидати її. “Якщо це його дівчина, то чого він запрошував мене на побачення та проводив зі мною час?”. На всі питання я хотіла отримати відповідь, але в цей же момент я не хотіла його навіть бачити.

Я встала з дивану та пішла на кухню заспана, засмучена та дуже голодна. Там я побачила Ліліан, яка стояла біля плити та готувала сніданок.

– Доброго ранку. – позіхаючи, промовляю я та підходжу ближче до подруги, подивитись, що вона готує.

– Я ж казала тобі спати, чого прокинулась?

– Я вже виспалась. – знов позіхаю я та обертаючись, щоб пройти до столу, вдаряюсь головою об відчинену шафу. – Дідько.

– Софі, ти жива? – питає Лілі витираючи руки рушником. – Все добре?

– Так, все нормально. – сміюсь я потираючи лоба.

– Ну ти даєш, подруго. Снідати будеш?

– Не відмовлюсь.

Я проходжу до столу та сідаю за нього, спостерігаючи за Ліліан. Я звертаю увагу на її звичайну, але водночас й прекрасну зовнішність. Можливо, так здається через її харизму, але вона завжди здавалась мені красунею. Ліліан дуже жіночна, висока та фігурна дівчина. Шкіра в неї трохи смугла, а волосся гарного шоколадно-каштанового кольору, довге та трохи хвилясте, зараз зібране в неохайний пучок, дає змогу побачити її тонку шию, на якій набите татуювання.

– Тобі покласти авокадо в тост? – перебиває мої думки дівчина.

– Так. – я піднімаюсь зі стільця та прямую до вітальні. – Я зараз повернусь.

– Не вбийся по дорозі.

Я проходжу у вітальню та беру телефон. Цікавість перемагає злість та образу і я обережно розгортаю вкладку сповіщень, де можна прочитати всі повідомлення Крістофера за ніч.

21:49 – “Чому ти не відповідаєш? З тобою все добре?”

22:10 – “Софі, я буду чекати до ранку, але, будь ласка, нам терміново треба поговорити.”

22:30 – “На вулиці не так спекотно, як можливо ти думаєш, ти ж не хочеш, щоб я помер від обмороження прямо перед твоїм будинком?”

22:50 – “Я буду чекати в машині, поки ти, не вийдеш з дому. На добраніч.”

7:00 – “Май на увазі, я досі чекаю тебе.”

– Софі, йди їсти.

– Біжу. – кажу я, залишивши телефон на столику та пішла на кухню. – Уявляєш, він, скоріш за все, досі чекає мене там, поки я, вийду поговорити з ним.

– Пропоную поїхати в поліцію, та написати заяву за переслідування. – каже Ліліан жуючи свій тост та дивлячись у свій телефон.

– Ліліан, Кайлі тебе запрограмувала під себе?

– Ні. – смієть вона. – Ну а який ще варіант? Ти навіть не зможеш піти до

себе додому.

–До речі, я вчора замастила свою сорочку і в ній на роботу, я точно не зможу піти. Можливо ти знайдеш щось для мене?

– Знайду, а зараз їж.

– Дякую, люба!

Після сніданку, Лілі запропонувала мені червону, сатинову сукню з квітковим принтом та невеличким поясом. Воно було достатньо довге на мене, з чого подруга посміялась, адже по її словах, на неї воно коротке.

Ми зібрались та поїхали до клініки на машині Ліліан.

Їхавши я вирішила перевірити сповіщення.

8:54 – “Я так розумію, ти не вдома. Чудова ніч.”

Я намагаючись стримати сміх, повертаю телефон, щоб Ліліан також подивилась це повідомлення. Вона киває головою, але продовжує дивитись на дорогу, а коли під'їхала до світлофора та зупинилась, перевела погляд на екран.

– Невдаха. – вдоволено посміхається вона, наче знала, що так станеться й забрала мене вчора до себе.

Ми разом починаємо сміятись.

– У тебе є плани на вечір? – питаю я, коли ми заспокоїлись.

– Взагалі, так.

– Нічого собі, а які?

– Йду на побачення з однією дівчинкою.

– За рік спілкування, я знаю, що коли ти кажеш що йдеш на побачення, то це вже не просто “одна дівчинка”.

– Вірно. – посміхається подруга.

– Розкажи про неї. – захопливо прошу я, закидуючи одну ногу на сидіння, щоб повернутись до Ліліан.

– Її звати Ларейна і вона художниця. Вона сьогодні прийде забрати мене з роботи, тоді я й познайомлю вас.

– Чудово, я буду чекати.

***

– Ліліан, можна я спробую в тебе зарядити ноутбук, а то в мене щось сталось з розеткою в кабінеті. – кажу я несучи комп'ютер в руках.

– Звісно, ось вільна розетка.

Я ставлю комп'ютер на стіл, вмикаю зарядне та двері клініки відчиняються. В коридорі щось падає, а в щілині дверей, я бачу Крістофера, який впустив свій телефон. Все що я встигаю зробити, сховатись за стійкою та поводити себе якомога тихіше.

– Доброго ранку, мене звати Ліліан, я адміністраторка цієї клініки. Що Вас цікавить? – вона белькоче, не відриваючи погляду від мого ноутбука, удававши, що працює за ним. – Якщо Ви бажаєте записатись на консультацію психолога…

– Ліліан. – перебиває її Крістофер.

Вона легенько махає головою та неохоче піднімає голову.

– Пане Флоренс. – промовляє вона, дивлячись на нього та схиляючи голову набік.