глава 5

Прокинулась я від теплих променів сонця, які світили мені в обличчя. Я насолоджувалась ними близько 10 хвилин, після чого взяла телефон, щоб подивитись час. Побачила повідомлення від Крістофера:

“Доброго ранку.

Я дзвонив, але ти, мабуть, ще спиш,

тому не підняла слухавку.

Коли прокинешся, обов'язково набери мене.”

На моєму обличчі знову з'являється м'яка усмішка, я одразу телефоную йому. Гудок. Один, другий. Він довго не підіймає слухавку і я вже збираюсь передзвонити пізніше, але все-таки, чую його зосереджений голос, який дає зрозуміти що він зайнятий:

– Доброго ранку, Софі.

Я хоч і не бачу його в цей момент та прекрасно чую, що його голос пом'якшився, а ще він це промовляє зі своєю обережною, заспокійливою та одночасно солодкою усмішкою.

– Привіт Крісе, ти вже на роботі? – відповідаю я та йду на кухню.

– Так, але нічого страшного не станеться, якщо з тобою поговорю декілька хвилин. Як почуваєш себе?

– Прекрасно. – відповіла я дивлячись в холодильник та розуміючи, що в мене немає чим поснідати.

– Я радий. Ти будеш збиратись зараз в клініку?

– Так, але спочатку зайду кудись поснідати, вдома нічого немає.

– Тоді тобі смачного сніданку та хорошого дня, а мені треба вже бігти.

– Дякую велике, легкої тобі роботи.

– І тобі дякую, я зателефоную тобі ввечері.

– Буду чекати.

***

– Доброго ранку, Софі. – вітає мене Лілі.

– Привіт, як ти?

– Добре, ти як? Як там Флоренс? – запитує вона дивлячись на мене з-під лоба та усміхається.

Я дивлюсь на неї та саркастично усміхаюсь:

– Чудово.

– Нічого собі, ти хоч поясниш мені хто цей принц?

– Коли буде час, обов'язково, а зараз відправ мені розклад, тільки на цей раз без таких сюрпризів.

– Постараюсь. – каже Ліліан.

Клієнти лились один за одним, перерви були дуже короткі, або їх взагалі не було. Я запрацювалась та загубила плин часу, як раптом до кабінету заходить Вів'єн:

– Софі, там кур'єр до тебе.

– Дивно. – дивлюсь я з незрозумінням на неї. – Я нічого не замовляла наче.

– То точно до тебе, ходи.

– Секунду.

Вийшовши з кабінету, в коридорі я бачу кур'єра з прекрасним букетом білих троянд. Я на мить остовпеніла

– Пані Бейклін? – каже кур'єр дивлячись на мене.

– Так, так, це я. – розгублено відповідаю.

– Розпишіться, будь ласка. – він дає мені лист на ручку. – Так, добре, візьміть. – кур'єр подає мені букет.

Аромат троянд розноситься навколо мене. “Він пам'ятає як я їх люблю” – я помічаю маленьку записку та розгортаю її:

“ТАК, Я ПАМ'ЯТАЮ ;)”

На моєму обличчі знову з'являється усмішка:

– Дякую, пане.

– Вдалого дня.

– Ну нічого собі, як немає особисто твого принца, так він не дає про себе забути. – сміється Ліліан любуючись моїми квітами.

Я щаслива дивлюсь на неї та біжу до кабінету по телефон та дзвоню Крісу.

– Крістофере, ти здурів?

– Ого, кур'єр так швидко впорався. – сміється він. – Сподобались?

– Величезне дякую! – говорю я та ловлю прекрасний аромат троянд.

– Я радий, що тобі сподобалось. Як проходить робочий день?

– Більш менш, клієнтів багато, але загалом, справляюсь, а в тебе як там?

– Сьогодні до ночі в офісі, роботи дуже багато, але я обов'язково тобі подзвоню коли звільнюсь.

– Я буду чекати. – усміхаюсь я. – Дякую за квіти, вони неймовірні.

– Будь ласка, Софі.

***

Інша частина дня пролетіла настільки швидко, що я і не помітила, як сонячна та життєрадісна Венеція за вікном, перетворилась на загадкову й сутінкову.

Коли я продивлялась пошту на ноутбуці до мене в кабінет зайшла Ліліан:

– Софі, ти йдеш додому чи в тебе плани?

– Та ні, буду додому збиратись.

– Тоді запрошую тебе пройтись вуличками вечірньої Венеції, потім зайти в ресторан на вечерю та після піти додому. – каже Лілі, кружляючи та наближаючись до мене, подає мені руку з натяком на те, що роботи на сьогодні вистачить.

– Нічого собі, ну давай. – даю я їй свою руку та підводжусь. – Куди хочеш піти?

– Побачиш, чекаю тебе на виході.

Коли ми вийшли на вулицях вже почали загорятись вуличні ліхтарі та гірлянди, які освітлювати вулиці та додавали їй загадковості та романтичності.

– Твої улюблені. – каже Вів'єн, кидаючи погляд на мої квіти.

– Так…

Лілі дістає з сумки пачку “Marlboro”, витягає звідти 2 сигарети та подає одну мені.

– Я не буду. – кажу я.

– Нічого собі, ти не перестаєш мене дивувати.

– Я почала курити від болю та жалю, який сама собі принесла, і зараз мені вони вже не потрібні.

– Софі, я знайома з тобою не дуже багато, близько року, і знаєш, саме за час, як я тебе знаю, ти ніколи не була такою. – посміхнулась Лілі та почала підпалювати сигарету.

– якою такою?

В повітрі поширюється аромат “Marlboro” та я починаю згадувати дуже багато моментів. Наприклад, тоді, коли сиділа у своїй кімнаті вночі після того, як батько вкотре побив мене. Таке було не раз, але найкраще я запам'ятала день вночі коли я сиділа з повністю відчиненим вікном, яке розташовано над моїм ліжком. Я була в одній білизні, а на плечах накинута ковдра. Я багато плакала та курила саме ці сигарети. Або, наприклад, дні коли я прогулювала уроки математики в школі. Я тікала на стадіон та курила сигарети там. Потім мене знаходили вчителі, викликали батька в школу і йшовши додому, я знову курила та єдине про що думала те, чи виживу я після батькових побоїв сьогодні.

Після того як я познайомилась з Крістофером в інтернеті, в моє життя наче прийшов промінь сонця, який рятував мене від нервових зривів та куріння. Він ненавидить куріння і пообіцяв кожного дня питати чи курили я. Я швидко кинула, адже я не могла брехати йому ще в перші дні.