глава 4

Коли ми виходимо з кав'ярні на вулицю, сонце вже гріло землю своїми промінчиками після холодного дощу.

– Можемо прогулятись по місту, чи піти в парк. – запропонував Крістофер, все ще стурбований чимось.

– Не хочеш прогулятись до набережної? – натякнула я.

– Тільки при умові, що ти не замерзнеш. – турботливо каже він.

Ми крокуємо нога в ногу, але мовчимо. Ніхто не наважується почати розмову.

– Запитуй. – він запитливо глянув на мене. – Ти хочеш щось спитати, я бачу. – уточнюю я.

– Що ж, – витримує він невелику паузу. – я не знаю, що конкретно спитати, мені цікаво почути яким було твоє життя, розкажи мені те, що я пропустив.

– Важко сказати, що це було життя, чесно кажучи. Я шкодувала мільйон разів, про те, що накоїла. Кожен день хвилювалась, щоб з тобою все було добре, адже я пам’ятала як ти кохав мене…

Він мовчить, не підводячи погляду з-під ніг.

– В один момент я вже наважилась написати тобі, виправити все, пояснити, що я не можу жити без тебе, та все повернути… – винувато розповідаю я. – Але передумала в останній момент.

– Скільки ми не спілкувались на той момент? – сухо питає Крістофер.

– Близько двох тижнів. Я почувалась такою пустою, знаю, що це може звучати дивно, адже я залишила тебе, але я надіюсь ти розумієш, що я не хотіла цього робити.

Мовчання.

– Я хотіла подзвонити тобі. – продовжую я. – Були думки, навіть про те, щоб купити квитки до Шевтсбері. Але я не змогла… – я витримую паузу, бо намагаюсь стримати сльози, які вже готові политись з моїх очей. – Я не навчалась, близько 4 місяців. Тільки коли мені почали погрожувати відрахуванням, я взялась за голову. Через це, я не спала дням і ночами, треба було вчити усе за всі 4 місяці. Закінчивши університет, я зовсім не була щаслива. Я постійно згадувала про те, як ми хотіли зустрітись після закінчення університетів. Ти ж пам’ятаєш?

– Я все пам’ятаю, Софі, усе.

– Після, влаштувалась на роботу в лікарню, працювала там близько 2 років. Мені це не приносило задоволення та і думки про тебе мене не покидали. Я прийняла рішення здійснити нашу мрію та переїхала в Венецію рік тому. Пам’ятаєш як ми хотіли переїхати сюди, – я оглядаю вулицю по якій ми йдемо. – адже, Венеція – це місто кохання та романтики.

– Так, звісно.

– За свої заощадження, взяла в оренду невеличкий кабінет, який став місцем моєї роботи. Познайомилась з Ліліан, коли шукала собі асистентку. На цьому все, я не знаю, що ще розповісти, в моєму житті було пусто без тебе.

Я підняла голову, щоб побачити його очі. Вони були наповненні болю.

– Крісе... – я протягнула руку до його щоки.

– Все нормально, Софі. – холодно відповів чоловік та прибрав мою руку.

Ми продовжували йти. Я обдумувала все, що сказала. Боялась, що сказала щось не те. Поки я роздумувала, ми майже дійшли до набережної.

– А яким було твоє життя? – наважилась запитати я.

– Звичайним. Довчився на ІТ, поїхав одразу після навчання в Лондон, знайшов чудову роботу про яку мріяв все життя, але найбільше я мріяв бути разом з тобою. – проковтнув він. – Я був готовий пожертвувати всім, щоб виконати цю мрію.

Тому наважився приїхати сюди близько 4 місяців тому. Було дивно надіятись, що я зустріну тебе, але надія помирає останньою, правда? – з усмішкою, яка виражала точно не щастя, промовив Кріс. – Я не міг тебе забути і я вирішив піти до психолога, хоча розумів що мені допоможе тільки один лікар… – він подивися на мене. – Ось так і склалось моє життя.

– Ти плануєш повертатись в Лондон?

– Не збирався, я вже знайшов собі тут роботу, не можу сказати, що вона гірша за попередню. Я сумую за Британією, вона для мене, як другий дім. Але куди ж я повернусь тепер, коли я знайшов те за чим сюди приїхав? – його гарний, безмежний погляд дивився прямо мені в очі.

Від цих слів я засоромилась та вирішила скоріше змінити тему.

– Як твої батьки? Я так мріяла познайомитись з ними в реальності, мабуть, я їх сильно розчарувала…

– Навпаки. – захихотів Крістофер. – Вони єдині люди хто казав мені, що в тебе були вагомі причини на скоєне. І тільки завдяки їм, я вірив, що колись ми зустрінемось знову.

– Я їм так вдячна, вони досі пір живуть у Шевтсбері*?

– Так, не захотіли переїжджати. Сказали, що не зможуть переїхати поки ти не приїдеш до них. – зніяковіло сказав чоловік.

– Я обов'язково хочу до них поїхати. – сказала я. – Тільки разом з тобою.

Ми далі прогулювались набережною та побачили невеличке вуличне кафе:

– Ти не хочеш тако? – запропонував Крістофер.

Насправді їжа, яку ми їли в кав'ярні насправді була не великих порцій та й ніхто не наївся, адже атмосфера була досить напруженою.

– Я ніколи від тако не відмовлюсь. – захопливо посміялась я.

Ми взяли тако, я з куркою та грибами, а Кріс з рибою, та сіли на лавку.

– Я так люблю тако! – у захваті від страви промовила я з напханим ротом. – Можна спробувати твоє?

* Шефтсбері – місто та цивільна парафія в графстві Дорсет, Англія.

– Так, звісно. – він підніс свій лаваш в мою сторону, та я надкусила.

– Ммм, я хоч і не дуже люблю рибу, але тако – відпадне.

– Воно й справді смачне. – сказав Кріс. – Секунду… – він протягнув свою руку до моїх уст та обережно витер соус на краєчку губ.

Метелики в моєму животі ожили, всі думки покинули мене, я дивилась в його безмежно гарні очі. Я зрозуміла, що його обличчя починає наближатися до мого. Я послідувала діям чоловіка та коли ми були вже зовсім поряд нам хтось завадив:

– Buongiorno, молоді люди, хочете дізнатись що вас чекає в майбутньому?

Це була жінка дуже схожа на циганку. Їй було за 50 років, вона була пухкенька та з довгим чорним волоссям, в яке вплетено сотня прикрас. На її руках було дуже багато каблучок та браслетів. В руках вона тримала карти таро, а з сумочки, яка перекинута через плече, виглядало ще багато різних карток та інших речей якими користуються ясновидці.