глава 3

Ми стоїмо в обіймах один одного декілька хвилин. Я хочу залишитись в них до кінця свого життя. Відчуваю, як він відсторонюється від мене, я готова знову почати плакати, але через мить його руки обхоплюють моє лице та підіймають його так, щоб наші погляди зустрілись. Великим пальцем він лагідно витирає сльозу на моїй щоці.

– Я не можу повірити. – промовляє він своїм теплим, приємним голосом.

– Крістофере… – від самої вимови його ім'я мої очі знову наповнюються сльозами. – Невже це справді ти…?

– Так, звісно, не впізнала мене, зіронько? – від цих слів я відчуваю метелики в животі, він називав мене так раніше. Моєму щастю немає меж.

Ми дивимось один на одного. Його очі такі ж, як я пам'ятаю, гарного лазурного кольору.

– Можливо ми підемо на каву та поговоримо? – раптово промовляє чоловік.

Я трохи дивуюсь: “Невже він не пам'ятає, що я не п'ю каву”. Я вже готова почати говорити, як він перебиває мене:

– Не дивись на мене так, – каже він з ласкавою усмішкою. – я все пам'ятаю, як на рахунок какао, чи терпкого чорного чаю без цукру?

Я посміхаюсь, киваю головою та біжу до кабінету по верхній одяг, стираючи залишки сліз зі свого обличчя.

– Я так розумію, у тебе сьогодні вихідний. – кричить Лілі до мого кабінету з усмішккою на обличчі, а після переводить погляд на Кріса. Він посміхається їй у відповідь.

Я виходжу з кабінету вже одягнена, але досі підтираю вологою серветкою залишки розмитого макіяжу.

– Так, перенеси всі сеанси на завтра. – посміхаюсь я їй, та дивлюсь на Крістофера. – О господи, – схвильовано кидаюсь я до чоловіка та не усвідомлюючи, що творю, починаю витирати сліди від свого макіяжу на його чистій (вже, ні) футболці. – вибач, вибач мені…

– Ей, ти чого, все добре, хай залишиться на згадку, не відтирай! – сміється Крістофер, відтісняючи мою руку від своєї футболки.

Я дивлюсь на нього поглядом який каже: “Яка згадка, що ти вигадуєш!?”.

– Я наполягаю. – каже чоловік, розуміючи мій погляд.

– Добре. – сором'язливо кажу я. – Ти, мабуть, виходь, я візьму сумку та наздожену тебе.

Я підбігаю до софи у своєму кабінеті та хапаю сумочку, виходячи з кабінету в дзеркалі бачу своє відображення: “Нарешті я виглядаю живою”.

– Люба, я вперше бачу тебе такою щасливою. – зауважує Лілі.

– Знаю… – кажу я, кладу їй на стійку шоколадку та вибігаю з клініки.

Вийшовши з клініки, я відчуваю себе ще щасливішою дивлячись на його високу статуру, повернутою спиною. Ось він, в декількох метрах від мене. Я могла тільки мріяти про таке шість років тому. Я оглядаю його ще декілька секунд, а потім підходжу до нього. Він обертається до мене, бере мене за руку та промовляє:

– Я так за тобою сумував, Софі. – каже він і я відчуваю його сум в його голосі, чи образу.

– Я також… – промовляю я дивлячись в його очі, в які я безмежно закохана вже багато років.

Ми йдемо мовчки до кав'ярні поблизу і все-таки я наважуюсь почати розмову:

– Наскільки я пам'ятаю у твоїх планах не було життя в Італії, як тебе сюди занесло?

– Сам не міг подумати про таке, але діло втому, що… – він різко зупиняється та замовкає.

– Що сталось?

– Ти це бачиш?

Тільки зараз я розумію що він дивиться на музичний магазин, де висить оголошення про концерт Arctic Monkeys через тиждень.

– Ти ж пам'ятаєш? – промовляє він дивлячись на мене повним надії та страху погляду.

– Звісно, як таке забути? – в моїй голові одразу згадується купа спогадів пов'язанні з піснями цього гурту та Крісом. Ми слухали його, бувши підлітками. Ми ночами обговорювали пісні, присвячували їх один одній та разом співали їх, говорячи телефоном. Для мене, бувши підлітком, сенсом життя був тільки Крістофер, й тільки пісні Arctic Monkeys.

Ми дивимось на вітрину магазину близько хвилини. Ми обоє згадуємо усі моменти та спогади, та мовчимо, як раптом на нас починають падати невеликі краплі дощу.

– Глянь, – вказує Крістофер на кав'ярню, в яку ми прямували. – ходімо скоріше.

Він хапає мене за руку та починає пришвидшувати крок, йдучи вулицею в бік закладу. Дощ пускається все сильніше та ми починаємо бігти. Я біжу за ним під дощем, я відчуваю себе самою щасливою людиною на цій планеті. Я не можу повірити, що це, не сон. Раптово я перечіпляюсь через свої шнурки, ледве не падаючи, та Крістофер встигає підхопити мене. Наші обличчя знаходяться достатньо близько один до одного. Дощ ллє як з відра, прямо на нас, але нам немає діла до цього. Ми радіємо цьому моменту, принаймні, я, точно. Ми дивимось один в одній прямо в очі, наче хочемо побачити усі секрети, думки та почуття один одного. В цей момент ми чуємо звук грози, що повертає нас до реальності. Ми сміємося, сміємося голосно, намагаючись перекричати бурхливий дощ. Я вже рівно та твердо стаю на ноги та разом з Крісом, промоклі до нитки, швиденько підходимо до кафе та забігаємо в середину, людей в кав'ярні зовсім нема.

– Сідай за столик я замовлю нам напої та підійду. – трусячи рукою своє волосся, каже він з заразною та сонячною усмішкою

Я підходжу до столика поруч з великим вікном та сідаю за нього, дивлюсь в сторону Крістофера, який розмовляє з баристою. Відводжу погляд до вікна, щоб побачити вулицю, по якій ми тільки що бігли разом під дощем. Я хочу усміхнутись, але розумію, що усмішкка з мого обличчя не згасає з моменту виходу з клініки. Останній раз таке було шість років тому. Я засинала, та прокидалась з усмішкою на обличчі, всі мене знали як життєрадісну дівчину. Ніхто не знав причини, але точно знали, що я – щаслива.

Раптом мої спогади різко перериваються, бо хтось накриває мої плечі приємним, теплим пледом. Це Кріс, я обертаюсь та дивлюсь на нього.