1.

— Та пішло воно все! Нап’юся сьогодні.
Він зовсім не був п’яницею. Звичайно, міг випити у компанії, чи на свята якісь грамів сто, а більше — то було для нього вже занадто. Похмілля, головний біль — нащо такі проблеми. А з іншого боку, розслабитись, отримати якесь задоволення, частіше вдавалось від хорошої компанії (що, до речі, було не аби яким дефіцитом у його житті), ніж від випитого. Коли вже ставало геть кепсько на душі, то дозволяв собі пляшку якогось не зовсім вже дешевого коньяку (на хороший грошей не вистачало), і тоді міг смакувати той келих цілий вечір під шматочки лимона й депресивні думки. От і сьогодні так склалося. Начальник на роботі налаявся, образив, принизив, бо він, бачте, сорокарічний чоловік з двома вищими технічними освітами, не степний продавати пральні машини. А тому, на сучасній соціальній драбині, він стоїть на декілька сходинок нижче, ніж той же його начальник, двадцятирічний розбещений напівпридурок, якому тато купив бізнес. А магазин побутової техніки виявився мало не єдиним місцем, де дуже умовно мала значення його технічна освіта. Треба визнати, продавець з нього дійсно був ніякий. Він багато чого знав і вмів, та тільки не продавати. А ще, ніяк не міг звикнути до принижень. Через це й так вже довелося міняти роботу, тож тут з усіх сил намагався терпіти, мовчати. Отже, привід випити був. До того ж за деякий час негативу накопичилось досить на те, щоб не просто випити, а таки напитися, і тут вже не до коньячних сантиментів. П’ятниця, вечір. По дорозі додому зайшов до маркету, взяв пляшку горілки 0,7 л, ну й до неї чогось закусити.
Після того, як вже вдвічі перебрав свою звичну норму, і усвідомив, що взавтра буде помирати, але сьогодні не зупиниться, образа на сопливого начальника врешті відпустила, як і образа на весь ворожий світ. З наступною чаркою згадав дружину, котра кинула його ще чотири роки тому. Ні, на неї в нього образи не було, її він розумів. Нащо їй отакий не пристосований до життя, й не здатний забезпечити сім’ю, телепень. Та все ж, прикро, дуже прикро. Клятий злам епох, клята перебудова! От якби почати все спочатку! Та ще і якби з тим досвідом, який він має зараз. Райдужні перспективи спливали одна за одною, чи то в його голові, чи прямо над столом серед тарілок з кружальцями ковбаси, маринованими огірочками, ще чимось, перед його посоловілими очима. Отак у мріях і схилилася врешті голова на руки, він заснув прямо за столом.  

 Пробудження виявилось неймовірно тягучим, він ніяк не міг прийти до тями. На щось таке він очікував, та реальність перевершила всі сподівання. Ніс забитий і ним важко дихати, попри те губи немов склеєні, і відкрити рота, аби хапнути досить повітря, довго не вдавалось. Все тіло затекло й геть не слухалось. Нарешті вдалося розімкнути повіки, очі різонуло яскраве світло й він закрив їх знову. Руки й ноги підкорятися командам не хотіли.
— Оце так нажерся вчора, — подумав.
Знову потихеньку розкрив очі й далеко вгорі побачив білу стелю. Зрозумів, що лежить на спині, мабуть, на підлозі, раз до стелі так не звично далеко. Чергове зусилля піднятися не увінчалось успіхом і це вже почало насторожувати. 
— Паралізувало чи що, може якоїсь отрави напився?
Але ж ні, руки й ноги він відчував, та рухати ними не міг. 
— Мабуть таки просто затекли, — зрадів він.
Почув як у кімнату хтось увійшов. Що це ще за новина! Адже точно пам’ятає: пиячив учора один вдома. Щось таки діється не хороше. А може просто двері забув зачинити? Тоді це може бути сусід, він заходить іноді, чи за чимось, чи просто потриндіти.  Розірвав таки склеєні губи, хотів гукнути:
— Сергію, ти?

Гукнути не вийшло, вирвалося лише щось кошаче. Той, хто був у кімнаті на звук зреагував і підійшов ближче, потрапивши до його поля зору…
Від потрясіння він знову замружився. Це або сон, або ж він таки травонувся і неадекватно сприймає дійсність. Знову обережно відкрив очі. Це був не сусід. Над ним схилилася молода жінка з до болю знайомими рисами обличчя. Ця жінка була велетенська! Вона нависла над ним, заступивши собою весь простір. Від жаху він закричав. Та, виявляється, то був ще не жах. Справжній жах охопив його тоді, коли він почув свій крик, бо то був не крик сорокарічного чоловіка, а якесь жалюгідне скиглення, схоже на плач немовляти. Це була остання крапля, істерика охопила його, і він знову закричав на всю міць своїх легенів, чи не закричав, а заскиглив, чи запищав, та йому вже було все одно. Жінка схилилася ближче, й дві руки, немов ковші кар’єрного екскаватора, підхопили його як пушинку й потягнули вгору. Емоції, що вже гарцювали, що оті дикі коні, за межами сприйнятного, набули нового імпульсу від відчуття висоти, якої він боявся все життя. Такого перевантаження психіка не витримала й відключилась. До тями його привели блювотні позови, виявилось, що він усе ще на руках велетенші, та його колисає й бурмоче, здається, щось заспокійливе, наблизивши до нього своє лице якомога ближче. Все воно не поміщалося в його огляді, тож він зосередився на її велетенських блакитних очах. Погрози в них не було, навпаки, по зморшках коло очей він здогадався, що вона посміхається. Так-так, уявіть собі: його зараз знудить, а вона посміхається! Чергові спроби порозумітися перетворилися на чергове ниття, котре жінка сприйняла оригінально. Лице зникло, а натомість раптом над ним нависла жіноча грудь. Взагалі то він досить позитивно ставився до жіночих грудей, навіть дуже позитивно, ну там ще залежно від розміру, ну ви розумієте. Але ж, людоньки добрі, оцією груддю і вбити можна ненароком! Тим часом сосок, розміром під стать усьому іншому, уперся йому в зціплені губи. 
— Ну ось це вже чорта з два вам, не здамся! — хотів закричати чи запищати він, та вчасно зрозумів, що то провокація, і стоїть йому лише розкрити рота… Тож він міцно стуляв губи й з усіх сил мотав головою, навіть не помітивши того моменту, коли тіло, хоч і дуже обмежено, та стало слухатися його. Здається, доля зовсім відвернулася від бідолаги, бо, попри рішучість боротися до кінця і не здаватись, зрада підкралася непомітно, він обісця обпісявся. Це на стільки приголомшило його, що від несподіванки він завмер, а рот сам розкрився, куди негайно і впхався сосок. Отакої низки принижень від долі він не очікував, й остаточно розчарувався в ній. 
— Господи, та невже ж можна отаке коїти з людиною, — розмірковував він, втупившись у стелю, поки велетенські руки сповивали його в сухі пелюшки. Він мав ще багато чого висловити подумки Творцю, та його відволікла значуща подія. Він, раптом, усвідомив, що вільно рухає кінцівками, і це надзвичайно порадувало його, хоча, згодом, радість трохи затьмарив той факт, що ті кінцівки якось не дуже узгоджували свої рухи з його бажаннями. Метелялися вони собі врізнобіч, наче схарапуджені, зате стало зрозуміло, чому він не міг рухатися раніше. Радість була недовгою, його знову туго впеленали, і він вчергове завмер у позі олов’яного солдатика.