3.

— Все, мені набрид цей цирк! — знайду того фармацевта, який сунув галюциногенні пігулки й подам на нього до суду. Не можна так знущатися зі старої людини.

Мені звісно подобається виглядати в сімдесят таким нічогеньким, але прокляття, це ж не нормально.

— Годинник тікає, — продовжує веселитися. — Не забувай, двадцять чотири години! — монітор гасне.

Ще декілька хвилин дивлюся на екран. 

Тьху! Двадцять чотири години. Та перше що я піду зробити, це висловлю все у вічі нахабному вискочці майору Геращенко. Човник малолітній! Зайняв моє місце і ще й брудом обливає. Я давно знаю, але з моїми болячками все не до того було. А зараз саме час і випадок підвернувся. Можна і кулаками помахати, раз це не надовго.

Одягаю перше, що потрапляє під руки. Добре, що я не погладшав, як Павло, бо зараз довелося ще шопінгом займатися. Цікаво, яка буде реакція друга, коли він мене таким побачить.

Все залишаю, і біжу до кімнати друга. Павло стоїть перед дзеркалом і навіть не моргає. Він такий же як і я — молодий.

Хвилин десять бідолаха не може вимовити жодного слова. Я намагаюся пояснити, що відбувається, але його красномовний погляд говорить тільки те, що я думав ще десять хвилин тому — я з’їхав з глузду.

— Капець! Ми в матриці? — нарешті випалює друг.

— Що? — починаю втрачати терпіння. — Та яке! Думаю це фармацевт нам подарунок зробив, через двадцять чотири години прокинемось і зможемо помститися йому.

Тепер молодь так вчиться, як я — дистанційно. Тож якщо переплутали пігулки, я навіть не здивуюся.

Що за час настав! Навіть хворіти страшно. Краще в гугла запитати. А, ні… У зв’язку із нещодавними подіями, з ним теж трохи страшнувато.

***

Виходимо на вулицю, як агенти нуль нуль сім. Я, не зважаючи на спеку вдягнув довгий плащ і капелюха, а Павло шапку та дощовик. Я хотів вийти нормально, але друг мене переконав, що це небезпечно.

А коли ми перевірили дату і рік, на двох гаджетах, я взагалі випав в той паралельний світ, про який говорила противна морда з монітора. Рік, час, число місяць — все йде своєю чергою. Мені вчора було сімдесят і я ледь крутив м’язами, а сьогодні на день старший і можу гори перевернути, або комусь надавати по вухах.

— Ахаха, — чую з кишені, коли ми виходимо з під’їзду.

На щастя на лавці нікого немає і ми швиденько переносимо свої кістки до парку. Круто, що Івано-Франківськ велике місто, можна податися в іншу частину і тебе ніхто не впізнає.

— Це він? — питає Павло. Зупиняється біля лавочки, знімає з себе всі лахи й присівши, голосно видихає.

Показую другу свого двійника. Він здивовано декілька раз оглядає гаджет, потім мене, навіть крутить телефоном, ніби на задній панелі можна когось знайти.

— І так, — потирає долоні, — ви зі своїми зборами потратили більш ніж чотири години. — сміється.

Кривлюсь, від противного голосу, хочу щось ляпнути цьому нахабі, поки не згадую, що то я. Прокляття, невже я такий мерзенний?

Та, ні! Ніхто ж ніколи не жалівся.

— Ти реально живеш в паралельному світі? — Павло ніяк не второпає. А я злісно закочую очі.

Ніколи не повірю, що це насправді. Просто уява старих дідуганів, що забувають які таблетки п’ють і ковтають всі підряд. Реально, я люблю пігулки, особливо коли вони смачні.

— Я б на вашому місці не тратив час даремно. Спершу зробив те, про що давно мріяв. Наприклад поїв смачненького. Як щодо гуцульської кухні?

— Дивний ти, — Петро включає бізнесмена, — спочатку кажеш, що в нас двадцять чотири години, щоб виправити помилки, а тепер пропонуєш піти в Легенду (ресторан).

— А ви думаєте, що помилилися? — він якось дивно вигинає брову.

Відразу з’являється бажання викинути гаджет. Набридло дивитися на нього, бачити себе і розуміти наскільки цей характер мене бісить.

— Тоді чому ти обрав нас для другого шансу?

Відповіді ми так і не отримуємо. Нареготавшись досхочу, екран просто гасне, а я викидаю лахи в смітник. Перевіряю чи є пеньонзи і йду на смаженого кабанчика.

До біса все! Не знаю, сон чи реальність, але я нізащо не пропущу шанс насолодитися справжніми скарбами української кухні.

Друг крокує за мною. Всім виглядом показує, що йому не подобається така витівка, і не перестає бурчати. Характер друга знаю, тому лишень погоджуюся кивками й крокую алеєю вперед.

Невже я й справді настільки противний і нестерпний? Дивлячись на нахабну морду в екрані єдине бажання яке мене відвідало — настукати по кабіні. Але я ж завжди такий був. І ніхто не жалівся, крім дружини й підлеглих. Проте в поліції по-іншому не можна. Треба тримати все у своїх руках, інакше довго не протримаєшся на посаді. Знайдуться хитромудрі й за пів оберту викинуть тебе з кабінету.

Я з дитинства мріяв стати генералом, і став. Тож, оте в екрані, явно перегинає палицю.

— Краще б ми пішли МРТ зробити, — після пів годинного виїдання мозку нарешті жартує друг.

— Ні, я за ідею Ботіка. Смачно напхати пузо, а там подивимося. Нам втрачати нічого.

Звісивши всі за та проти Павло погоджується і вже за двадцять хвилин нормального ходу, ми присідаємо за столик в одному із ресторанів традиційної кухні.

М-м, як тут смачно пахне! Слиною можна вдавитися.

— Офіціант, — підіймаю руку. Не бачу сенсу дивитися в меню, адже я вже довгий час мріяв поїсти деякі страви.

Навіть додому замовляв, але то не те! Коли ось так, тільки з-під руки кухаря — кайф.

Хлопчина відразу підходить і дістає блокнот з ручкою.

— Мені: банош, росівниця, гуцульські голубці, грибна смажанка, холодець, цвіклі й літра узвару.

Бідолаха не сперечається, але з кожним моїм словом робить ще більші очі. Поглядає на друга, а потім випалює дурницю, від якої руки сверблять:

— Це на двох?

— Ні! Він зробить замовлення окремо!

Я що на хлопа не схожий? Обурливо! Треба написати скаргу, але спочатку напхаю черево, бо писати голодному не комільфо.