1

ДРУГИЙ ШАНС

Ніколи б раніше не подумав, що літній ранок може бути таким похмурим і непривітним. Цілу ніч за вікном шаленіла гроза. Палахкотіли яскраві блискавиці. Гучно гуркотіли громи. Дощ лив мов з відра. На світанку стихія здавалося вгамувала своє буйство. Однак, різкі пориви вітру все ще безжально трусили кронами дерев. Повітря було холодне до дрижаків. По небу нескінченою суцільною ковдрою стелилися темно-сірі хмари.

Погода наскільки паскудна, що носа висовувати з дому не хотілося. Та на мене чекала робота, і хочеш-не-хочеш, а доводилося вирушати в дорогу. Добре, що власний автомобіль стояв буквально за кілька кроків від під’їзду будинку де мешкаю. Швидко подолавши ці лічені метри я спритно шмигнув в затишний салон машини. Сердито чихнувши двигуном мій сріблястий «Nissan-Almera» рушав з місця.

Не встиг проїхати й половину шляху до роботи, як потурбував дзвінок мобільного. Одного погляду кинутого на екран телефону вистачило щоб зрозуміти хто це. Телефонувала моя колишня.

– Алло! – тільки й спромігся промовити я, прийнявши виклик. В трубці почулися голосні схлипування і жіночий голос, з істеричними нотками, який схвильовано і водночас абсолютно незрозуміло намагався щось мені пояснити.

– Стій, – перебив я колишню дружину. – Спершу заспокойся, а потім розкажи що трапилося.

– Вона зникла, – ковтаючи сльози говорить Ірина дещо вгамувавши свою істерику.

– Хто зник? – запитую я з деяким роздратуванням.

– Вероніка зникла…. Ще вчора після полудня пішла гуляти, і до тепер не повернулася…. Телефон поза зоною досяжності… Всіх її подруг вже обдзвонила… Ніхто нічого не знає… Сиджу тепер і божеволію від жаху… Що робити не знаю…

Вероніка наша спільна донька. У дівчиська зараз підлітково-перехідний вік і нестерпно-норовливий характер, тож клопотів і проблем вона, останнім часом, завдає нам чимало. Та ми й самі багато в чому тут винуваті. Після мого розлучення з Іриною, вихованням дівчинки загалом займалася дружина, яка на жаль не справилася з цим складним завданням. Я ж жив окремо, доньку бачив нечасто, і мій вплив на неї став мінімальним.

– Візьми себе в руки, – знову намагаюсь заспокоїти колишню. – Щось придумаємо. Ти ще раз пригадай всіх її друзів і приятелів. Особливо нових. А я зроблю деякі кроки зі своєї сторони і як будуть якісь результати відразу зателефоную.

– Гаразд, буду чекати дзвінка, – жінка востаннє схлипнула і відключилась. 

На відміну від колишньої я не впав в істерику від звістки про зникнення доньки. Мало де може «загубитися» п’ятнадцятирічне дівча. Може з друзями поїхала на пікнік за місто, а маму, на зло, завчасно не попередила. Або просто розважалася до ранку на якісь молодіжній «тусовці», а тепер відсипляється у однієї з, невідомих нам, подруг. Гірше коли з’явився коханий хлопець і тепер вона з ним, забувши про все на світі. Варіантів було чимало, а часу минуло ще не так багато.

Однак кішки тривоги все ж почали шкребти в душі, і щоб прогнати їх я знову взявся за телефон. Аби довго не морочити собі голову, за допомогою вирішив відразу звернутися до головного поліцейського міста. Знав що той мені не відмовить. Я ж все таки директор і співвласник найпопулярнішої радіостанції в окрузі, і до того ж добрий приятель нашого мера. Як не крути, а людина вельми поважна і з чималими зв’язками. Виконати дріб’язкове прохання для мене, йому одна приємність і задоволення. Тим паче що після цього я буду у нього в боргу.

– Борис Володимирович, доброго ранку! – привітався я з начальником міської поліції. – Маю до вас невеличку справу.

Я стисло розповів про суть мого прохання. На тій стороні слухавки запанувала секундна тиша, після чого густий бас промовив:

– Не хвилюйтеся, Романе Богдановичу. Знайдемо ми вашу пропажу.