Щасливий кінець

  Двоє  фігур,  що  з'явилися  у  дверях  математичного  класу  видалися  Андрієві   якимись  надто  знайомими.
Вочевидь,  це  були  охоронці  грубого  батька  одного  з  Андрієвих  учнів,  але  звідки  він  міг  їх  знати?
– Андрію! – Дав  про  себе  знати  прибулець. – Це  хлопці  з  парку! Одні  з  тих  чотирьох. Того, що  зліва  ти  поклав  першим,  а  той  другий  втік.  У  першого  досі  ніс  поганенько  виглядає. 
– Оце так  зустріч. – Подумав  Андрій. – Це  може  стати  нашим  козирем.
– Поговоріть  із  оцим. – Сказав  своїй  охороні  чоловік  у  чорному  костюмі.
– А  ми  з  ними  вже  розмовляли. – Радісно  промовив  Андрій. Він  остаточно  вирішив  відкинути  страх  і  блефувати  до  самого  кінця.– Пам'ятаєте  мене, хлопці ? Не  пам'ятаєте ? Ну  як? Ми ж  із  вами  один  парк  полюбляємо.
  Охоронці  здригнулися.  Вони  зупинилися,  наче  обмірковуючи  подальші  дії.  З  одного  боку,  тут  шеф  і  треба  слухати  наказ, а  з  іншого  цей  шкільний  вчитель  подужав  їх,  коли  їх  було  четверо. Зараз   кількість  була  удвічі  меншою,  а  отже  і  шанси  на  перемогу.  
– Чого  встали?
– Шеф,  це  той. – Дуже  тихо  і  сором'язливо  промовив  один  із  охоронців.
– Хто!? – Людина-одеколон  не  розуміла  у  чому  проблема.
– Пам'ятаєте?  Ми  Вам  розповідали,  ну  про  синці...
– Що? Ви  так  жартуєте? Він?
– Так...
– Чотирьох? Вас? Вас  чотирьох ? – Досі  не  міг  повірити  батько  учня. – Ви  його  взагалі  бачите?
– Денисе  Вікторовичу,  кажу  як  є, це  дійсно  він. – Підтвердив  охоронець.
– Так,  це  дійсно  я. –  Встряг  у  розмову  Андрій. – Знаєте,  формально  їх  було  троє.  Один  втік. Щоправда,  не  пам'ятаю  хто... – Збрехав  Тарненко.
– Хто  ти  такий? – Шоковано запитав  Денис  Вікторович.
– Ви  ж  вже  питали. Тарненко  Андрій  Петрович,  вчитель  математики. – Спокійно  відповідав  Андрій. Він  відчував  близьку  перемогу.
– Як  ти, вчитель  математики, Господи,  поклав  чотирьох  моїх  людей? Ну,  нехай  навіть  трьох.
– П'ятнадцять  років  виснажливих  тренувань.
– Слухай,  ну  гаразд,  добре. Син  вивчить  на  наступний  понеділок. Але,  нащо  тобі  сидіти   у  цій  дірі? Із  таким  стервом-начальницею? Може  домовимося? Я  тебе  працевлаштую.  У  моїх  хлопців  зарплатня  за  тиждень  як  у  тебе  за  рік  у  твоїй  школі.
– Я  дуже  ціную  Вашу  пропозицію,  але  я  вважаю,  що  моє  місце  тут.
  Розмова  тривала  ще  недовго,  після  чого  всі  її  учасники  розійшлися.
– Ну,  ти  дав. – Сказав  Богдан  Всесвітович.
– Ну,  МИ  дали. – Виправив   Андрій. – Без  тебе  я  не  справився  б.
– Тільки  не  плач.  Коли  буду  йти,  тебе  не  попереджатиму, жартівливо  відповів  прибулець. – Все ж, це  минулося  краще,  ніж  я  думав. 
– А  як  ти  думав  воно  минеться? – Поцікавився  Тарненко.
– Я  думав,  що  косметичні  пошкодження  тобі  гарантовані,  якщо  чесно.
– Ну,  бачиш! Обійшлося.
– Андрію  Петровичу! – Тут  наче  з-під  землі  вискочила   Клавдія  Павлівна. – До  мене!
– Із  вогню  у  полум'я. – Подумав  Андрій.
У  кабінеті  завуча   Андрія  чекало  нове  випробування.
– Що  Ви  собі  дозволяєте?! Зовсім  охаміли? Наглість  яка!
– Тримайте  себе  у  руках,  Клавдіє  Павлівно. – Сцідивши  зуби  відповів  їй  вчитель. Чаша його  терпіння  на  сьогодні  вже  була  переповнена.
– Як  Ви  смієте  мені  вказувати!? Як  Ви  смієте  ставити  такі  оцінки  дитині? Коли  я за неї  просила!
– Це  знову  я. – Встряг  до  Андрієвих  думок  прибулець. – Просто  нагадую,  що  диктофон  ти  не вимкнув, а телефон  у  тебе  в  кишені.
   Андрій  всміхнувся  Клавдії  Павлівні  прямо  в  обличчя.
– Які  оцінки? Якій  дитині? – Дражнив  він  завуча.
– О, Ви  чудово  знаєте  якій! Я просила  Вас  за  Максима,  а  тут  виявляється  Ви  кладете  йому  двійки! 
– Звісно  кладу. Йому  і  всім  іншим,  хто  не  виконує  домашніх  завдань,  провалює  самостійні  і  порушує  дисципліну. 
– Може  Ви  щось  вживаєте? Я не розумію! Чи  Ви  дійсно  з'їхали  з  глузду?
– Бойкот  для  мене  влаштовуєте  Ви, а  несповна  розуму  я? Так?
– Бойкот  влаштував  наш  дружній  колектив  у  відповідь  на  ваші  неадекватні  дії,  пане  Тарненко! І  я  боюся, що  буду  змушена  не  обмежуватися  ними,  а  довести  діло  до  кінця!
– Дуже  шкода,  що  Ви  вирішили  піти  на  пенсію,  нам  буде  Вас  невистачати.  – Іронічним  тоном  промовив  Андрій  Петрович.
– Я звільню  Вас  і  зроблю  так,  що  нікуди  Ви  більше  не  влаштуєтеся,  дорога  Вам  в  уранові  шахти!
– Та  в  неї  дах  не  на  місці. – Навіть  Богдан  Всесвітович,  котрий  буквально  бачив  усе,  здивувався.
– Ця  розмова  записується  на  диктофон. – Врізав  правдою  Андрій. – Це  перше. З  батьком  Максима,  я  вже  домовився,  все  гаразд. Це  друге.  З  роботи  вилитете   саме  Ви,  за  погрози  підлеглому,  які  я  тільки  що  записав. 
   Не  чекаючи  на  хвилю  скептицизму  від  Клавдії  Павлівни,  Тарненко  дістав  телефон.  Зупинив  запис  та  прокрутив  те, що  вийшло  у  самий  кінець.  Із  динаміків   пролунав   голос  Клавдії  Павлівни.
– Що  Ви  тут  цирк  влаштували?  – Злісно  кинула  завуч. – Думаєте  це  доказ?
– Мій   двоюрідний  брат  офіцер  СБУ, я  запитаю  у  нього  відповідь  на  це  питання,  що  Вас  так  цікавить.
Можете  не  вірити  моїм  словам,  мені  байдуже,  можливо  Ви  ще  не  зрозуміли  це  за  останні  тижні,  то  зрозумієте  згодом.  Своєчасно,  чи  ні.  Звісно,  якщо  несвоєчасно,  то  наслідки  для  Вашої  кар'єри  будуть  жахливими. Але  як  я  вже  казав: мені  абсолютно  байдуже. 
  Клавдія  Павлівна  впала  в  крісло  від  подиву. Якийсь  час  вона  просто  мовчала,  дивлячись  у  стіну.
– Що  з  Вами? – Поцікавився  Андрій.
– Гаразд. – Стомлено  промовила  вона. – Ви  вільні.
– Вільний? Чудово,  але  моя  свобода – для  мене  не  новина. Скажіть щось,  чого  я  поки  що  не знаю. Тоді,  можливо  я  не  казатиму  того,  що  знаю  сам.
– Чого  Ви  хочете? 
– Відчепіться  від  мене  ось  і  все.
– Гаразд,  робіть,  що  хочете,  Тарненко. Можете  йти.
– Можу,  дякую.
   Андрій  вилетів  із  кабінету  завуча,  немов  горобець  із  клітки. Тепер  з  його  серця  дійсно  впав  величезний  тягар.
– Двоюрідний  брат  з СБУ?  – Подивувався  Богдан  Всесвітович.
– Ну,  я  йшов  до  кінця. Сам  в  шоці,  що  спрацювало.
  Цього  дня  Андрій  знову  повертався  додому  зовсім  пізно,  місто  вже  занурилося  у  сутінки,  небо  було  чистим,  на  диво  чистим  і   зоряним.  Андрій  хрумав  снігом,  що  за  день  встиг  трохи  підтанути  на  сонці.  Він  вдивлявся  у  чудове  чисте  небо  ранньої  весни 
– От  не  розумію,  Богдане.  Всесвіт  такий  безмежний,  а  ти  тут  на  якійсь  маленькій  планетці. Із  видом  у  якого  немає  особливих,  як  ти  там  казав? Особливих... Ну  нічого  такого,  одним  словом. А  ще  й  для  місії  своєї  обрав  не  якихось  там  міністра  культури,  а  вчителя  математики  у  звичайні  школі  в  українському  обласному  центрі.  Простого  викладача,  не  президента,  чи  ще  когось.
– Знаєш,  я  думаю,  що  хто-хто,  а  ти  мав  би  зрозуміти.  Що  посада  взагалі  не  важлива.  Важливо  те,  що  ти  робиш.  І  повір  мені,  вчителі,  лікарі,  двірники,  та  хто  завгодно! Ви  всі  так  само  впливаєте  на  світ, як  найсильніший  міністр,  король,  президент.  Головне  бути  на  своєму  місці  та  робити  все  як  слід. Кожна  людина  впливає  не  лише  на  себе,  а  й  на  інших. Знав  би  ти  лише  наскільки.
– Люблю  з  тобою  потеревеняти,  але  іноді  ти  вдаряєшся   у  філософію. О! Подивися,  яка  краса!
   Цієї  миті  з  неба  впала  яскрава  зірка,  зовсім,  як  і  кілька  тижнів  тому. Її  хвіст  наче  іскрився  різнокольоровими  вогниками.
– Бачив, Богдане?  Богдане? Де  зник,  чортяко? – Прибулець  не  відповідав.– Доста  мовчати! Гарно  ж,  скажи? Під  таку  красу  і   рибка  б  зайшла! 
  Богдан  Всесвітович  мовчав  і  решту  дороги. Відчиняючи  двері  свого  під'їзду,  Андрій   відчув  те  різке  відчуття,  яке  він  відчував,  коли  Богдан  покидав  його  мозок,  але  цього  разу  відчуття  це  було  сильнішим.
– Богдан! – Скрикнув  Тарненко.  Він  кричав  подумки  знову  і  знову,  нарешті  покликав  прибульця  і  у  голос,  але  все  марно.  Розумний  голос  назавжди  зник  у  темному  космосі.   Андрій  згадав  нещодавні  слова  свого  друга: "Коли  йтиму,  не  буду  тебе  попереджати." 
– Так  він  сказав? – Згадалося   Андрію. – Так,  якось  так. Ну  що  ж,  схоже  він  своє  зробив.  Будемо  сподіватися.
   Вдома   було  порожньо,  Марина  ще  була  на  роботі.  Тарненко  переодягнувся  у  домашнє  і  вже   хотів  увімкнути   телевізор,  коли  почув  якісь  дивні  звуки  із  балкону. Він  відкрив  двері  і  побачив  що  на  підлозі, злегка  вкритій  льодом  та  снігом  лежить  свіжа,  ще  жива  рибина. На  поручнях  сидів  величезний  орел  і  дивився  Андрієві  просто  увічі. 
– Богдане? – Знову  запитав  Тарненко.
Орел  полетів,  залишивши   вчителю  математики  тільки  спогади  і  величезну   рибину.  Андрій  заніс  її  в  дім  і  набрав  для  неї  ванну.  Кілька  хвилин  чоловік  дивився,  як  риба  борсається  у  воді.
– Ох,  Богдан-Богдан. Ти  завжди  читав  мої  думки  ще  до  того,  як  я  сам  їх  прочитаю.