Майже цілих два тижні Андрієві у його роботі активно допомагав Богдан Всесвітович. І весь цей час на Тарненка тиснули його колеги. Річ у тім, що за ініціативи прибульця, а також не без задоволення власного почуття справедливості Андрій Петрович впевнено та методично "різав" левову частку медалістів, чиї знання не відповідали ніяким вимогам. Богдан Всесвітович з цього приводу казав, що їхня робота дуже важлива і вони роблять гарну справу, але на Андрія все більше і більше тиснули на роботі. Врешті-решт він став абсолютним одинаком. "Тепер тільки ти, я і ЗНО" – якось сказав прибулець.
З недавніх пір Андрієві Петровичу дружний колектив оголосив бойкот. Спочатку із ним не розмовляли, вітались коротко і лише у відповідь, потім перестали й вітатися, а далі й взагалі перестали не лише розмовляти, а й фізично помічати вчителя математики.
– Я бачу, що тобі сумно через це, Андрію. – Почав Богдан після їхнього чергового візиту до вчительскої.
– Через що?
– Через цей дурнуватий бойкот, звісно. Не треба.
– Легко тобі казати! Я працював тут багато років, подружився із колегами, а ось тобі й маєш.
– То може не варто цінувати друзів і взагалі людей, котрі тобі бойкот оголошують за наказом якоїсь бабусі? – Андрій глибоко видихнув. – Бойкотують ну і біс із ними. Нащо вони нам? Хворі люди! Знайдеш кращих, а якщо навіть і не знайдеш, то особисто мені здається, що краще взагалі без друзів, ніж жити в брехні. Від самотності ще ніхто не вмирав. Лише втрачали глузд.
– Ну, я сподівався, що я не сам, взагалі-то. – Вже веселіше мовив Тарненко.
– Так, я забув про твою дружину. – Підхопив Богдан. – Господи, що це за амбал посеред коридору, виглядує когось?
– Недобре, Богдане, ой недобре. Це батько того хлопця. Ти ще сказав, що він контрабандист. До речі, звідки ти знаєш? От я цього не знав. – Вчитель уповільнив хід, наче бажаючи закінчити розмову із голосом-прибульцем до того, як пройде повз цю злу скелю із вибритою головою.
– Та я так, пальцем в небо, як то кажуть. Може вгадав, може й ні. Для красного слівця згодилося. Статистично, це може бути правдою.– Після цих слів Тарненко трохи заспокоївся. Проте ненадовго.
– Це ти Тарненко Андрій Петрович?! – Проревіла скеля у чорному костюмі.
– Так, я. – Андрій намагався триматися сміливо наскільки міг. Богдан допомагав йому у цьому на всіх рівнях.
– Боже, у цього типа на тілі смертельна доза одеколону, дітей треба евакуювати. – Намагався підбадьорити вчителя його позаземний товариш.
– Пішли вийдемо поговоримо. – Вже дещо спокійніше продовжував одеколоновий велетень.
– Думаю, поговорити можна і тут. Якщо ж у Вас якісь проблеми у зв'язку із присутністю дітей, можемо зайти до мого кабінету.
– У мене проблеми? Ні-ні, у мене немає проблем, у тебе є проблема. А ти моя проблема. Ясно?
– Поки що дуже туманно. – Спокійно тримався Андрій.
– Я тут його перевірив, сто двадцять кілограмм агресії, пообережніше, – знову встряг Богдан, – він не цінує теплу розмову як я.
– Дякую за пораду, але на таких людях я розуміюся краще ніж галактичний мозок, вибачай.
– Гаразд, я побуду тут про всяк випадок, стримаю його. По мірі можливостей.
Чоловік, що представився Денисом і вчитель математики зайшли до порожнього класу та почали розмовляти.
– Значить, що це таке? Беру я щоденник Макса.. Ну, свого сина. І що ж я там бачу?
– А що Ви там бачите?
– Твій провтик.
– Що пробачте? – На своїй території Андрій не мав бажання вислуховувати такі речі.
– Твій про-втик. – Повторив неввічливий гість. – Двійка раз, двійка два, двійка три. Ми так не домовлялися!
– Я, звісно, перепрошую, але ми ніяк не домовлялися.
– Я теж перепрошую, звісно, але чоловіче, ти чого ? Зовсім дурний ? Ми з вашим завучем домовились, все гарно, чисто. Все приніс, зробив, організував. Вона сказала, що проблем не буде. А це тоді що? – Чолов'яга тицьнув величезним пальцем у щоденник. – Двійка! Не добре! Не по-людськи.
– Послухайте, шановний. Я, звісно розумію, що Ви там домовлялися із завучем.. До речі, з яким завучем?
– Ну ця... рожева.. Клавдія. Клавдія Павлівна.
– Верениченко? – Азартно перепитав учитель.
– Так, вона, вона. – Денис відповідав щиро, сподіваючись, що це було лише непорозуміння і от тепер все буде добре, але він навіть не здогадувався, що, заходячи до класу, Тарненко непомітно увімкнув на телефоні диктофон.
– Так от, шановний, я щиро вітаю Вас із тим, що Ви домовилися із пані Клавдією, але ніякої помилки немає.– Спокійно й добродушно відповів Андрій Петрович.
– Як це немає?! – Розгнівався чоловік. – А оцінки? А зошит?!
– Ви домовились із Клавдією Павлівною, так?
– Ну, так.
– Чудово! Наскільки я знаю, вона чесна жінка і не поклала вашому синові ні єдиної негативної оцінки!
– А Ви?!
– Вибачте, але зі мною Ви не домовлялись. – Спокійно відповів Андрій.
– А! Зрозуміло! – Закинув гість із видом мудрого тибетського ченця. – Скільки!?
– П'ять. – Сухо відповів математик.
– Тисяч?
– Параграфів.
– Яких ще параграфів ? Що це значить ? У тисячах скільки?
– Ні скільки. П'ять параграфів мусить вивчити ваш син і здати їх мені наступного понеділка. Тоді, я виправлю двійку у журналі на те, що він заслуговує. Я вважаю це доволі чесним.
– Ти що, з дуба рухнув?! – Ошаленіло закричав батько Максима.
– Не тикайте мені у моєму класі, інакше я відміню нашу угоду. – Спокійно вів Андрій Петрович.
– Яку ще угоду!?
– Ну як же? П'ять параграфів, через тиждень. Усі формули, теореми. Там не важко. Дам вашому сину якусь задачку. Вирішить – виправлю оцінку у журналі. Не вирішить, не виправлю.
– А щоденник?
– А що щоденник?
– Там теж двійка!
– Вона не вплине на вашу дорогоцінну медаль. Її я залишу на згадку.
– Ну все, хлопче, ти догрався! Я був милосердним, але ти щось взагалі не думаєш своєю головою!
– Мені вважати це за погрозу і звернутися до поліції? – Не піддаючись паніці, запитав у злого чоловіка Андрій.
Тим часом батько хлопця набирав когось по телефону:
– Бери Колю і зайдіть тут на другому поверсі математичний клас, знайдете. Тут треба з одним... переговорити душевно. – Денис багатозначно глянув на свого опонента.
Варто сказати, що тепер Андрій переживав неймовірний страх, але по-перше, заспокоював себе присутністю Богдана Всесвітовича, а по-друге, останній дійсно допомагав, мудруючи із гормонами.
Не минуло й кілька хвилин, коли у дверях з'явилися дві величезні постаті із похмурими обличчями.