Бойкот

   Майже  цілих  два  тижні  Андрієві  у  його  роботі  активно  допомагав  Богдан  Всесвітович. І  весь  цей  час на Тарненка  тиснули  його  колеги.  Річ  у  тім,  що  за  ініціативи  прибульця, а  також  не  без  задоволення  власного  почуття  справедливості  Андрій  Петрович  впевнено  та  методично  "різав"  левову  частку  медалістів,  чиї  знання  не  відповідали  ніяким  вимогам. Богдан  Всесвітович  з  цього  приводу  казав,  що  їхня  робота  дуже  важлива  і  вони  роблять  гарну  справу, але  на  Андрія  все  більше  і  більше  тиснули  на  роботі. Врешті-решт  він  став  абсолютним  одинаком. "Тепер  тільки  ти, я  і  ЗНО" – якось  сказав  прибулець.
  З  недавніх  пір  Андрієві  Петровичу  дружний  колектив  оголосив  бойкот. Спочатку  із  ним  не  розмовляли, вітались  коротко  і  лише  у  відповідь,  потім  перестали  й  вітатися, а  далі  й  взагалі  перестали  не  лише  розмовляти, а  й  фізично  помічати  вчителя  математики. 
– Я  бачу,  що  тобі  сумно через  це, Андрію. – Почав  Богдан  після  їхнього  чергового  візиту  до  вчительскої. 
– Через  що? 
– Через  цей  дурнуватий  бойкот, звісно. Не  треба.
– Легко  тобі  казати! Я  працював  тут  багато  років,  подружився  із  колегами, а  ось  тобі  й  маєш. 
– То  може  не  варто  цінувати  друзів  і  взагалі  людей,  котрі  тобі  бойкот  оголошують  за  наказом  якоїсь  бабусі? – Андрій  глибоко  видихнув. – Бойкотують  ну  і  біс  із  ними. Нащо  вони  нам? Хворі  люди! Знайдеш  кращих,  а  якщо  навіть  і  не  знайдеш,  то  особисто  мені  здається,  що  краще  взагалі  без  друзів,  ніж  жити  в  брехні. Від  самотності  ще  ніхто  не вмирав. Лише  втрачали  глузд.
– Ну,  я  сподівався,  що  я  не  сам,  взагалі-то. – Вже  веселіше  мовив  Тарненко.
– Так, я  забув  про  твою  дружину. – Підхопив  Богдан. – Господи, що  це  за  амбал  посеред  коридору,  виглядує  когось?
– Недобре,  Богдане, ой  недобре. Це  батько  того  хлопця. Ти  ще  сказав, що  він  контрабандист. До речі,  звідки  ти  знаєш? От  я  цього  не знав. – Вчитель  уповільнив  хід,  наче  бажаючи  закінчити  розмову  із  голосом-прибульцем  до  того,  як  пройде  повз  цю  злу  скелю  із  вибритою  головою.
– Та  я  так,  пальцем  в  небо, як  то  кажуть. Може  вгадав,  може  й  ні. Для  красного  слівця  згодилося. Статистично,  це  може  бути  правдою.– Після  цих  слів  Тарненко  трохи  заспокоївся. Проте  ненадовго. 
– Це  ти  Тарненко  Андрій  Петрович?! – Проревіла  скеля  у  чорному  костюмі.
– Так, я. – Андрій  намагався  триматися  сміливо  наскільки  міг.  Богдан  допомагав  йому  у  цьому  на  всіх  рівнях.
– Боже, у  цього  типа  на  тілі  смертельна  доза  одеколону,  дітей  треба  евакуювати. – Намагався  підбадьорити  вчителя  його  позаземний  товариш. 
– Пішли  вийдемо  поговоримо. – Вже  дещо  спокійніше  продовжував  одеколоновий  велетень. 
– Думаю,  поговорити  можна  і  тут.  Якщо  ж  у  Вас  якісь  проблеми   у  зв'язку  із  присутністю  дітей,  можемо  зайти  до  мого  кабінету.
– У  мене  проблеми? Ні-ні,  у  мене  немає  проблем, у  тебе  є  проблема. А  ти  моя  проблема. Ясно?
– Поки  що  дуже  туманно. – Спокійно  тримався  Андрій. 
– Я  тут  його  перевірив,  сто двадцять  кілограмм  агресії,  пообережніше, – знову  встряг  Богдан, – він  не  цінує  теплу  розмову  як  я.
– Дякую  за  пораду,  але  на  таких  людях  я  розуміюся  краще  ніж  галактичний  мозок, вибачай.
– Гаразд,  я  побуду  тут  про  всяк  випадок,  стримаю  його. По  мірі  можливостей. 
    Чоловік,  що  представився  Денисом  і  вчитель  математики  зайшли  до  порожнього  класу  та  почали  розмовляти.
– Значить, що  це  таке? Беру  я  щоденник  Макса.. Ну,  свого  сина. І  що  ж  я  там  бачу? 
– А  що  Ви  там  бачите?
– Твій  провтик. 
– Що  пробачте? – На  своїй  території  Андрій  не  мав  бажання  вислуховувати  такі  речі.
– Твій про-втик. – Повторив  неввічливий  гість. – Двійка  раз,  двійка  два,  двійка  три. Ми  так  не  домовлялися!
– Я,  звісно,  перепрошую,  але  ми  ніяк  не  домовлялися. 
– Я  теж  перепрошую, звісно,  але  чоловіче,  ти  чого ? Зовсім  дурний ? Ми з  вашим  завучем  домовились,  все  гарно,  чисто.  Все  приніс,  зробив,  організував. Вона  сказала,  що  проблем  не буде.                                А  це  тоді  що? – Чолов'яга  тицьнув  величезним  пальцем  у  щоденник. – Двійка! Не добре! Не  по-людськи.
– Послухайте, шановний. Я,  звісно  розумію,  що  Ви  там  домовлялися  із  завучем.. До  речі, з  яким  завучем? 
– Ну  ця... рожева.. Клавдія.  Клавдія  Павлівна. 
– Верениченко? – Азартно  перепитав  учитель.
– Так, вона, вона. – Денис  відповідав  щиро,  сподіваючись,  що  це  було  лише  непорозуміння  і  от  тепер  все  буде  добре,  але  він  навіть  не  здогадувався,  що, заходячи  до  класу, Тарненко  непомітно  увімкнув  на  телефоні  диктофон.
– Так  от,  шановний, я  щиро  вітаю  Вас  із  тим,  що  Ви  домовилися  із  пані  Клавдією,  але  ніякої  помилки  немає.– Спокійно  й  добродушно  відповів   Андрій  Петрович.
– Як  це  немає?! – Розгнівався  чоловік. – А  оцінки? А  зошит?!
– Ви  домовились  із  Клавдією  Павлівною, так?
– Ну, так.
– Чудово! Наскільки  я  знаю,  вона  чесна  жінка  і  не поклала  вашому  синові  ні  єдиної  негативної  оцінки!
– А  Ви?!
– Вибачте,  але  зі  мною  Ви  не  домовлялись. – Спокійно  відповів  Андрій.
– А! Зрозуміло! – Закинув  гість  із  видом  мудрого  тибетського  ченця. – Скільки!?
– П'ять. – Сухо  відповів  математик.
– Тисяч?
– Параграфів.
– Яких  ще  параграфів ? Що  це  значить ? У  тисячах  скільки?
– Ні  скільки. П'ять  параграфів  мусить  вивчити  ваш  син  і  здати  їх  мені  наступного  понеділка. Тоді,  я  виправлю  двійку  у  журналі  на  те,  що  він  заслуговує. Я  вважаю  це  доволі  чесним.
– Ти що,  з  дуба  рухнув?! – Ошаленіло  закричав  батько  Максима.
– Не  тикайте  мені  у  моєму  класі,  інакше  я  відміню  нашу  угоду. – Спокійно  вів  Андрій  Петрович.
–  Яку  ще  угоду!?
–  Ну  як  же? П'ять  параграфів, через  тиждень. Усі  формули,  теореми. Там  не  важко. Дам  вашому  сину  якусь  задачку.  Вирішить – виправлю  оцінку  у  журналі. Не  вирішить, не  виправлю.  
– А  щоденник?
– А  що  щоденник?
–  Там  теж  двійка!
–  Вона  не  вплине  на  вашу  дорогоцінну  медаль.  Її  я  залишу  на  згадку.
–  Ну  все, хлопче,  ти  догрався! Я  був  милосердним,  але  ти  щось  взагалі  не  думаєш  своєю  головою!
– Мені  вважати  це  за  погрозу  і  звернутися  до  поліції? – Не  піддаючись  паніці, запитав  у  злого  чоловіка  Андрій. 
   Тим  часом  батько  хлопця  набирав  когось  по  телефону:
– Бери  Колю  і  зайдіть  тут  на  другому  поверсі  математичний  клас,  знайдете. Тут  треба  з  одним... переговорити  душевно. – Денис  багатозначно  глянув  на  свого  опонента.
   Варто  сказати,  що  тепер  Андрій  переживав  неймовірний  страх,  але  по-перше,  заспокоював  себе  присутністю  Богдана  Всесвітовича, а  по-друге, останній   дійсно  допомагав,  мудруючи  із  гормонами. 
Не  минуло  й  кілька  хвилин, коли  у  дверях  з'явилися  дві  величезні  постаті  із  похмурими  обличчями.