Робоча атмосфера

  Наступного  ранку  дружина  пана  Андрія  вже  запікала  рибу  у  духовці.  Гарно  підібрані  овочі  та  спеції   творили  дива – запахи  у  квартирі,  та  й  у всьому  будинку   були  просто  неймовірними.  Зовсім  скоро  подружжя  сіло  до  столу.  Це  був  невеликий  дерев’яний  столик,  прикрашений  скатертиною.  На  столі  вже  стояли  старі  фарфорові  тарілки, на  кожній  з  яких  було  по  великому  шматку   соковитого  філе  дунайського  лосося  та  трохи  овочів. Сік  запеченої  риби  стікав на  дно  тарілки,  де  його  всмоктувала  морква, нарізана  охайно  кілечками.  Поки  Марина  готувала  рибу,  Андрій  встиг  вибігти  до  магазину  і  купив  свіжу  булку,  вона  була  ще  зовсім  теплою,  коли   чоловік,  покінчивши  із  рибним  філе,  почав  вимочувати  свіжою  хлібиною  сік  із  дна  тарілки.  І  без  того  м’яка  булка  тепер  танула  у  роті,  лише  скоринка  трохи  похрускувала.
– Дивовижно!  Дякую,  кохана. –  Встаючи  зі  столу  вимовив   Тарненко.  Він  взяв  дружину  за  талію.
– Ой, будь  ласка. – Ніяково  відповіла  Марина  і  посміхнулась.  Лише  Богдан  Всесвітович  знав,  що  чоловік   подякував  не  лише  за  приготування  риби.  До  цього  Марина   впевнено,  одним  ударом кухонного  молоточку   покінчила  із  рибиною.  Прибулець  був  у   курсі, що  саме  цей  момент   був   для  Андрія  найбільш  болісним,  тому  пообіцяв  врятувати  рибу  від  страждань  у  її  останню  годину, повністю  знеболивши її. Чоловікові  ж  не  залишалося   нічого,  окрім  як  повірити   своєму   новому   другові  на  слово. 
  Після  сніданку  Андрій  швиденько  одягнувся  у  заздалегідь  заготовану  зі  вчора  одежу  та  почищені  зимові  туфлі. Зігрівала  його  цим  ранком  ненова, але  охайна  шинель  чорного  кольору  і  такого  ж  чорного  кольору  шапка – подарунок  дружини.
– У  Марини  чудовий  смак! – Богдан  почав  ранок  із  компліментів. – Ця  шапка  тобі  гарно  личить.
– Так, дякую. Це  заспокоює, а  то  б  інакше  ти, певне,  приніс  на  балкон  шапку,  звиту  ластівками  із  шерсті  аргентинської  лами.
– Це  б  зайняло  деякий  час, похвалити  вибір  твоєї  дружини  швидше. – Андрій  посміхнувся  і  йому  навіть  здалося,  що  це  вони  посміхаються  із  Всесвітовичем  разом. Для  дружини  шкільного  вчителя  це  виглядало  зовсім  інакшим  чином. Все,  що  вона  бачила,  це  свого  чоловіка, чиє  обличчя  розтягнулося  від  посмішки  від  вуха  до  вуха. У  хитрого  прибульця  ж  був  свій  власний  задум. Він  поступово  злегка  підвищував рівень  гормону  щастя  у  крові  Андрія,  тому  посмішка  не  зникла  з  обличчя  математика  й  дорогою  до  роботи.
– Це  гарно, що  ти  налаштований  на  позитив! В  нас  сьогодні  буде  день  великих  звершень! – Голос  звенів  у  голові  Андрія  натхненно.
– Так! Чудовий  ранок! – Відповідав  вчитель. – А  що  за  звершення?
– Злам  системи, звісно. Ну  і  приправимо  це  все  креативом  та  наполегливою  працею. А  безпринципність і  стійкість  стануть  вишнею  на  торті.– Андрій  все  ще  до  кінця  не  розумів,  що  Богдан  Всесвітович  має  на  увазі, але  поки  не  особливо  переймався.
   Нарешті,  двоє  друзів,  щоправда  у  одному  тілі,  зайшли  до  школи: Андрій  розчинив  тяжкі  двері  та  застукав  коридором, йдучи  до  вчительскої.
– Всім  гарного  ранку! – Вчитель  привітав  колег. Присутніх  здивувала  і  його  посмішка,  але  колеги  ліниво  привіталися  у  відповідь. Андрій  зняв  верхній  одяг,  кинув  швидкий  погляд  на  розклад,  а  потім  і  на  годинник. Він  вже  хотів  було  йти, але  до  вчительскої  зайшла  завуч – Клавдія  Павлівна. 
   Трохи  слів  про  сірого  кардинала  Школи  N,  місця  навчання, а   потім  і  роботи  Андрія  Петровича.  Це  була  вже  літня  жінка,  середнього  зросту (хоча  для  деяких  скоріше  низького). Вона  обіймала  якусь  організаційну  посаду  із  пафосною  назвою,  яку  пам'ятала  лише  вона  сама. Здебільшого, вона ходила  із  рожевим  волоссям. Втім,  консервативна  Клавдія  Павлівна  не  цуралася  експериментів  і  одного  разу  фарбувалася  у  бордовий. На  відміну  від  інших  вчителів,  вона  ніколи  не  була  помічена із  крейдою  на  одязі,  адже  ті  дуже  малочисельні  уроки,  що  вона  проводила  обходились  без  крейди,  дошки  та  інших  звичних  для  решти  викладацького  колективу  атрибутів. Її  голос  був  високим  і  одночасно  із цим  жорстким  та  в'язким,  окуляри,  скоріше  декоративними, адже  зір  ця  жінка  мала  пречудовий. На  висохлих,  скам'янілих  пальцях  красувалися  декілька  золотих  кілець,  а  спину  прикрашав  старомодний  шалик.  
    У  той  момент,  коли  вищеописана  пані  Клавдія  зайшла  до  вчительскої,  а  наш  герой  якраз  із  неї  виходив  їхні  погляди  збіглися.  Намащені  темно-червоною  помадою  губи  Клавдії  Павлівни  ледь помітно скривилися, коли  вона  побачила  посмішку  на  обличчі  Андрія. Вона  владним  жестом  зупинила  чоловіка.
– Андрію  Петровичу, добре,  що  я  Вас  зустріла. Ви  ж  пам'ятаєте, що ми  перенесли  ваше  заняття  у  сто шостий ?
– Сто  шостий?  На  четвертому  поверсі? 
– Так-так,  краще  Вам  поквапитися,  щоб  Ви  встигли  діток  попередити. 
– А  що  із  моїм  класом?
– Розумієте,  Андрію  Петровичу,  у  вашому  класі  найбільше  комп'ютерів,  ми  перенесли  туди  конкурс  "З  Україною   в  серці".  Самі  розумієте,  як  важливо  патріотично  виховувати  наших  діток.
– Розумію. – Процідив  Андрій. Він  згадав  дитинство,  коли  сам  був  учнем,  а  Клавдія  Павлівна  займала  схожу  посаду  у  цій  самій  школі. У  його  пам'яті  закарбувався  день,  коли  ще  на  радянському  уроці  з  політ.  інформації  ця  жінка  привселюдно  вилаяла  його  та  назвала   "потворою  не  гідною  червоної  краватки  піонера".  Наскільки  ревно  Клавдія  Павлівна  нині  бере  участь  у  патріотичному  вихованні,  настільки ж  ревно  у  часи  андрієвого  дитинства  вона  тримала  "курс  партії",  наскільки  щиро  вона  нині  співає  гімн  на  першому  звонику,  настільки  ж  щиро  вона  співала гімн  СРСР,  країни,  яка  нині  живе  лише  у  таких  людях,  як  Клавдія  Павлівна.  
– Вона  ще  гірша  ніж  я думав. – Промовив  голос,  поки  Андрій  йшов  до  дітей.
– О, це  ще  нічого. Ти  і  не  уявляєш. – Подумки  відповів  власник  голови. 
– А  нащо  мені  уявляти? Я  передивлюся  у  твоїх  спогадах. 
– Гаразд,  але  лише  не  вночі, не  хочу,  щоб  мені  кошмари  наснилися.
– О,  ні. Не  насняться.  Сни  я  ніяк  контролювати  не  можу. – Виправдався  Богдан.
– Як? Ти  і  не  можеш?  А  хто  може?
– Цього  не  може  ніхто.  У  снах  ти  вільний.  Там  тебе  обмежуєш  лише  ти  сам. На  підсвідомому  рівні,  звісно. 
– Ех,  от  би  так  у  житті,  а  не  тільки  уві  снах. – Подумав  Андрій.
– У  житті  ще  легше.  – Не  забарився  із  відповіддю  прибулець.– У  реальному   житті  ти  обмежуєш  себе  свідомо.  Це  повністю  твоя  зона  контролю, хіба  ні? На  підсвідомість  і  травми  дитинства  не  скинеш. 
    Вчитель  хотів  було  ще  щось  запитати  у  свого  друга-прибульця,  але  він  вже  підійшов  до  дітей  і  мусив  повертатися  у  реальність.  Звісно,  учні  без  особливого задоволення  почалапали  на  четвертий  поверх. 
    Урок  почався  як  і  завжди  із  перевірки  домашніх  завдань. Ось  вчитель  дійшов  до  хлопця,  за  якого  минулого  тижня  його  просили  завуч  із  директором. Байдужий  до  всього  молодик  розвалився  за  партою  і  сидів  у  навушниках. "В  цього  домашньої  точно  немає" – подумав  Андрій.  Він  ледь-помітно  здихнув,  пам'ятаючи  про  пресинг  із  боку  начальства  та  вирішив  на  цьому  припинити  перевірку  домашніх  завдань,  але  втрутився  Богдан:
– Що  таке? У  чому  заминка?
– Не  зараз. – Відповів   Андрій. – Я  працюю. 
– Та  якби  ж  то! Чому  не  перевіриш  домашню  в  цього  хлопчини?
– А  сенс?  Він  же  її  не  зробив.
– А  ти  перевір.  Якщо  зробив,  то  все  добре,  якщо  ні – поклади  двійку  у  журнал.
– Двійку? Цьому  татковому? Мене  ж  за  таке  серверують  на  стіл  Павлівни  на  срібній  мисці,  накритого  підносом.
– Яка  точність! Але  все-одно  перевір.Пам'ятаєш нашу розмову  у  коридорі?  Лише  ти  сам  можеш  себе  обмежувати,  тут  твій  урок  і  твоя  влада,  тому  роби  те,  що  сам вважаєш  вірним,  а  не  те,  що  каже  якась  там  фарбована  комсомолка. Я  нагадаю  тобі  ще  той  момент,  що  я  на  Землі  із  завданням, яке  мушу  виконати, а  будеш  пручатися – влаштую  тобі  розлад  шлунку.
   Вчитель  вирішив  не  перевіряти  погроз  Богдана  Всесвітовича,  а  тому  розвернувся  і  на  подив  класу, який  вже  давно  звик  до  соціальної  несправедливості  та  став  до  цих  справ  байдужим  попросив  зошит  у  хлопця  в  навушниках. Той  ліниво  простягнув  предмет,  який  до  того,  як  пережити  ураган,  був  зошитом.  Всередині  були  уривки  того,  що  надиктовував  Андрій  раніше,  якісь  малюночки  і  поля  битв  у  кораблики.
– Що  це? – Серйозним  тоном  запитав  учитель.
– Зошит. – Учень  посміхнувся, а  його  очі  виглядали так,  наче   дивляться  нікуди і  усюди одночасно.
– Де  домашня? – Спокійно  продовжив  Андрій. Він  вирішив, що якщо  й  вв'язуватися у  цю  справу, яка  гарантовано  призведе  до  чогось  жахливого,  то  прийнамні  робити  це  як  слід, на  повну,  отримуючи  моральне  задоволення.
– Яка  домашня? – Теж  спокійно  і  розслаблено  перепитав  учень.
– Щоденник,  будь  ласка. – Андрій   у  ролі  вчителя  ніколи  не  виходив  із  себе  і  починати  не  планував.  Тому  і  надалі  із  неймовірним  спокоєм  вів  свої  наступальні  дії.
– Серйозно? – Подивувався  учень.
– Так,  серйозно. – Твердо  відповів  Андрій  Петрович.  Він  вже  увійшов  у  смак  і  його  переповнювала  рішучість.  Власне,  стримувати  себе  весь цей час  коштувало  йому  чималих  зусиль,  тому  Богдан  Всесвітович  своїм  ультиматумом  подіяв  на  вчителя  математики  дуже  швидко. Із  кожним  промовленим  словом  дії  Андрія  ставали  все  більш  схожими  до  його  думок. Ось він  вже  сидить  за  вчительским  столом  із  трофеями: щоденником  і  зошитом.  За  хвилину  там  з'явилися  щиро  намальовані  червоні  двійки. Клас  зовсім  затих,  напевно  очікуючи  розв'язки, але  Андрій  Петрович  не  зупинявся. Він  демонстративно  відкрив  журнал, здійняв  червону  ручку,  немов  кат  здіймає  сокиру  і  виконав  вердикт.  Учень  у   навушниках  був  досі  спокійним  мов  удав,  наче  не  помічаючи  дій  викладача,  хоча  легку  знервованість  йому  все  ж  не  вдалося  приховати, особливо  у  той  момент,  коли  Андрій  холодно  поклав  зошит  і  щоденник  назад  на  його  парту. Зробивши  свою  справу  Андрій  Петрович  додав:
– І  навушники  зніми, інакше  вижену  із  класу.
Хлопець  не  одразу  відреагував, проте  викладач  стояв  на  своєму  непохитно. Нахаба  поступився.
   Після  цих  подій  урок  продовжився,  а  винагорода  не  змусила  чекати  на  вчителя – дисципліна  була   майже  зразковою.
– Ох  і  влетить  же  нам  за  це, Богдане. – Вже  на  перерві  сказав  Андрій.
– Не нам,  а  тобі.  Але  все  буде  добре. У  мене  гарне  передчуття.
– Нічого  гарного  не  буде, якщо  елітний  батько  влаштує  тут  ґвалт.
– Я  у  контрабанді  нічого  елітного  не  бачу.
– Контрабанді? – Із  жахом  перепитав  учитель.
– Так.  І  хабарництві, але  це  вже  само  собою.
– Ти  смерті  моєї  хочеш? 
– Та  я  тебе  прошу, нормально  все  буде,  не  хвилюйся. Чекай, зараз я  уповільню  твоє  серцебиття.  Тобі ж  ще  цілий  день  так  працювати.