Новий друг

   Варто  згадати  той  дуже  важливий  факт,  що  пан  Андрій  полюбляв  документальні  фільми  про  тварин, а  тому  знав,  що  тікати  від  хижака  аж  ніяк  не  можна, адже  тоді  він  вже  напевне  вважатиме  втікача  здобиччю. Цей  логічний  ланцюжок  швиденько  пробіг  поміж  думок  чоловіка  і  він  вирішив  неквапливо  йти  до  виходу  з  парку,  намагаючись  поводити  себе  настільки  природньо,  наскільки  це  було  можливо. Гамірна  компанія,  на  яку  натрапили  Андрій  з  його  прибульцем  не  заспокоювалася  і  продовжувала  свистіти  й  кричати  вслід  вчителю  різноманітні  заклики. Сам  голос  десь  зник, прийнамні  Андрій  його  не  відчував.  Зрозумівши, що  кримінальні  елементи  от-от  наздоженуть  його, не  дивлячись  на  такий  чудовий  план  з  їхнього  ігнорування  чоловік  розвернувся (приймати  бій  він  вирішив фронтом,  а  не  тилом).  Четверо  баламутів  уже  були  зовсім  близько,  коли  стало  відбуватися  щось  дивне: один  з  них  почав  сильно  посміхатися,  потім  і другий. Здавалося,  ці  двоє  ледь  стримують  сміх.  Нарешті,  вони  вибухнули  неймовірним  реготом – це  змусило  їх  зупинитися. За  мить  зупинилися  і  їхні  друзі,  вони  дивилися  на  колег  по  фаху  і  не  могли  зрозуміти,  що  коїться. У  цей  момент  у  голові  Андрія   нарешті  пролунав  голос:
– Біжи!
    Андрій  побіг  парком, сніг,  злегка   присипаний  піском,  хрумав  під  його  ногами. Повертаючи  на  іншу  алею,  котра  вела  до  омріяного  виходу  він  не помітив  як  ступив  на  гладенький  мов  шкіра  малюка  лід.  Невеличка  ступня  вчителя  математики  сковзнула,  здерши  верхній  шар  снігу, далі  слідувало  те, що  слідує  за  кожним  неочікуваним  падінням:  час  наче  уповільнився  і  Андрій  у  режимі  сповільненого  огляду  дивився  як  його  тіло  наближається  до  холодної,  покритої  льодом  та  снігом  землі. Наступної  миті  чоловік  вже  знайшов  свого  першого  за  цю  зиму  карбованця. Тіло  Андрія  розпласталося  по  алеї, його  одяг  був  увесь  у  снігу. Він  нічогенько  так  вдарив  руку  й  зад,  але  робити  нічого,  треба  швиденько  підводитись. Швидко  прийшовши  до  тями, він  випростався  вже  почав  струшувати  із  себе  сніг, коли  згадав  про  небезпеку, від  якої  тікав  так  прудко,  що  не  помітив  цієї  ковзанки  на  доріжці. На  жаль,  у  той  момент,  коли  пан  Тарненко  вже  хотів  було поновити  втрачений  темп  з-за  повороту  з’явилося  четверо  переслідувачів.
   У   голові   Андрія  Петровича  знову  пролунав  голос:
– Пізно.
– Бачу. – Не  забарився  із  відповіддю  Андрій.
– Є  одна  ідея,  але  тобі  не  сподобається  те,  що  я  тобі  скажу. – Після  цього  біль  у  нозі  й  усіх  інших  місцях  припинився. Чоловік  відчув  бажання  дихати  на  повні  груди,  серцебиття  прискорилося. Андрій  відчув,  наче  він  стає  сильнішим,  бадьорішим, очі  стали  бачити  чіткіше.
– Що  це ? – Поцікавився  Андрій,  відчувши  різкі  зміни  у  самопочутті.
– Подобається ? Поясню  потім. Коли  перший  підійде – бий. Перший  удар  у  ніс,  другий – в кадик, я  буду  казати,  що  робити.
– Але  я  не  хочу  нападати!
– У  бійці  більше  шансів  у  того, хто  наносить  перший  удар. Ти  вдариш  перший.  Крапка.
   Не  встиг  голос  договорити  останнє  слово,  як  дійсно: один  з  переслідувачів  із  злісною  усмішкою  на  обличчі  швидко  наблизився  до  Андрія. Для  останнього  час  уповільнився  так  само,  як  це  щойно  було, коли  він  послизнувся. Почуття,  які  він  зараз  переживав  були  неймовірними,  але  часу  насолодитися  моментом  не  було. Голос-прибулець  продзвенів  у голові:
– Бий!
Андрій  наніс  швидкий  удар  по  носу  супротивника.
– Ще! Кадик!
Інтелігентний  вчитель  наніс  і  цей  удар.  Слідуючи  інструкціям  голосу, що тепер  не  просто  говорив,  а  дзвінко  відлунював  у  його  голові, Андрій  наніс  ще  два  удари  по  найбільш  слабких  місцях. Перший  нападник  впав,  одразу  за  ним  слідували  ще  двоє.  На  них  теж  впав  потужний  шквал ударів  від  Андрія  Петровича. Отримавши  лише  один  удар,  чоловік,  проте,  не  відчував  жодного  болю.  «Певно  хитрий  прибулець  знов  блокує  біль, молодець  хлопчина!» – подумав  він, забувши,  що  всі  його  думки  цей  прибулець  чує, наче  це  його  власні. Троє  з  чотирьох  агресорів  вже  цілували  рідну  землю, а  четвертий,  побачивши, як  непоказний  інтелігентного  вигляду  чоловічок   ущент  розбив  їхнє  "грізне  військо"  та  ще  й  за  якісь  чотири  секунди  з  половиною (хоча  Андрію  здавалося,  що  він  бився  точно  більше  хвилини)  зробив  єдине,  що  здалося  йому  розумним – дав  драла.
    Після  того  як  троє  супротивників  були  повалені  на  землю і  тяжко  сопіли,  лежачи  у  снігу, а  четвертий  накивав  п’ятами  Тарненко  відчув  солодкий  смак  цілковитої  перемоги.
– Пішли  додому ? – Запитав  він  подумки  у  свого  помічника.
– Так, не  варто  спокушати  долю.
Вийшовши  з  парку,  чоловік,  почав   щиро  дякувати  своєму  бойовому  наставнику:
– Ти  звісно! Ну  такого..  Такого  я  не  очікував! Дякую, дійсно  дякую.  Самотужки  я  б цих  амбалів – ну ніколи,  ну ніяк. Що  ти  зробив?
– Ти  надто  недооцінюєш  себе. Я  впевнений,  років  зо  десять-п’ятнадцять  тяжких  тренувань  і  ти  б  самотужки  їх  відгамселив,  не  гірше  ніж  зі  мною  разом.
– Ну  знаєш! П’ятнадцять  років.. Але  ти, от  ти  друг,  правда.  Те, що  три  зробив,  це..  До  речі,  а  як  тебе  звати ? А  то  я  якось  й  імені  твого  не  знаю, хоча  мої  мізки  - твоя  оселя.
– Та  називай  мене  як  хочеш, мені  не  суттєво. А  свого  імені  у  людському  розумінні  в  мене  й  нема. Хочеш – називай  мене  Андрієм,  тобі,  очевидно  дуже  подобається   це  ім’я,  адже   його  носиш  ти.
– Ні-ні,  ми  придумаємо  тобі  власне  ім’я.  Моє  не  годиться. Було  б  дивно: у  одній  голові  і  два  Андрія. А  що  як… Ну  не  знаю. Богдан?
– Богдан ? Символічно.  Так,  мені  подобається  Богдан.
– От   і  домовилися, Богдане! Якщо  ти   по  суті  дитя  Всесвіту,  то виходить, що  по-батькові  ти  Всесвітович ?
– Напевно,  що  так.
    Решту  дороги  додому,  що  тривала  близько  тридцяти  хвилин (Андрій, не дивлячись  на  свій  успіх,  сильно  стомився  від  бійки)  Богдан  Всесвітович  пояснював  Андрію  Петровичу, що  такого  він  робив  для  цієї  блискавичної  перемоги. Ще  якийсь  час,  новоспечені  друзі  думали,  чи  варто  дати  Богдану  якесь  прізвище,  але  так  нічого  путнього  й  не  вигадали.
   Зайшовши  додому, Андрій  згадав,  що  їсти  є  приблизно  нічого.  Він  вже  зовсім  було  хотів  знову  йти  на  мороз  по  сосиски,  чи  ковбасу,  але  Богдан  зупинив  його.
– Підемо  на  балкон ?
– На  котрий ?
– На  той,  що  відкритий, без  даху.
Вони  пішли. Чоловік  заінтриговано  відчинив  двері.  Побачене  його  неймовірно  здивувало,  хоча  здавалося,  що  після  всього,  що  відбулося  цього  ранку – дивуватися  буде  нічому. На  засніженому  балконі  лежав  ще  живий,  величезних  розмірів  Лосось. Він  те  й  діло,  що  перевертався  з  боку  на  бік.
– Що  це ? – Запитав  у  голосу  Андрій  Петрович.
– Червона  риба.
– Я  бачу! Господи,  вона  ще  жива?
– Звісно,  що  вона  жива,  її  тільки-но  спіймали! А  ти  б  волів, щоб  вона  здохла?
   Андрій  на  хвильку  замислився.  Не  знайшовши  більше  слів,  він  пішов  до  ванни  і  увімкнув  воду,  щоб  її  набрати. Потужний  потік  зашумів,  квартира  наче  оживилася.  Чоловік  повернувся  на  балкон  і  взявши  рибу  до  рук   поніс  її  до  ванни. Рибина  постійно  вислизала,  тому  донести  її  до  води  було  не  так  просто. Коли  Андрій  закинув  її  до  ванни   лосось,  оживившись  почав  хлюпатися  у  мініатюрній  водоймі.
   Нарешті  чоловік  сформулював  своє  питання:
– Богдане? – Почав  він.
– Га ?
– А  нащо  нам  ця  риба ?
– Як  нащо ? Їсти.  Ти  знаєш,  скільки  там  поживних  речовин ? До  того  ж  безплатно.
– І  от  ми  підходимо  до  другої  частини  мого  запитання.
– Уважно  слухаю.
– Як  цей  лосось  опинився  у  мене  на  балконі,  на  восьмому  поверсі,  посеред  міста?
– Я  знаю  як, але.. тобі  не  сподобається  те,  що  я  тобі  скажу.
– І  все ж ?
– Як  я  вже  казав,  мої  можливості  на  людський  погляд,  доволі  великі  і..
– І?
– Рибу  вполював  птах. Орел, здається  ви  називаєте  їх  орлами.