Прогулянка із гостем

     Сніг  помалу  падав  з  неба. Сніжинки  чіплялись  за  одяг,  летіли  до  очей  та  хрумотіли  під  ногами.  Андрій  вдихнув  ранкового  повітря  і  наче  збадьорився.  Це  додало  йому  рішучості  і  він  почав  розмову  із  таємничим  космічним  прибульцем:
– Я  от  все  думав   про  те,  що  ти  сказав  мені…
– Та  я  знаю, я  ж  читаю  думки,  забув ?
– Якось  це  не  етично.  На  мою  думку. –  Коротко  відрізав  Тарненко,  наче  з  якоюсь  образою. –  І  до  речі, – Андрій  почав  говорити  уголос. – я  стомився  так  багато  базікати  із  кимось  у  голові. Ніколи  не  знав,  що  це  так  втомлює.
– Я  зараз  скажу  дещо,  що  можливо  тебе трошки  розізлить.
– Ну ?!
– Ти  стомлений, тому  що  я  використовую, гхм, певні  ресурси  твого  організму.
– Які  це  ще  ресурси ?
– Ну,  зараз  твій  мозок  працює  майже  на  повну, а  тому  і  серце  теж  б’ється  тро-ошки  частіше. 
– Що ?!
– Та  ти  не  панікуй,  добре  все  буде. Треба  тільки  дещо  в  Аптеці  купити  про всяк  випадок,  дрібниці,  і  п’ятдесяти  ваших  українських гривень, певно,  не витратиш.
– Що  ти  зі  мною  робиш ? – Вже  в  благально-страждальному  тоні  запитав  шкільний  вчитель.
– Нічого  я  не  роблю,  просто  їсти  я  б  радив  у  двічі  більше.  Та  й  вітамінів  з  мінералами  попити  було  б  не  зайвим. Давай  зайдемо  до  магазину,  купиш  шоколадку.
– Ай!  Щоб  тобі  було  добре! Пішли. – Андрій  якось  і  сам  не  помітив,  коли  почав  вживати  ось  це  «ми»,  «пішли». Здавалося  дивним, що  ще  кілька  годин  тому  він  не  вірив  у  існування  істоти  з  якою  зараз  обговорює  свій  раціон.
    Чоловік   і  його  прибулець   головного  мозку   якраз  йшли  повз  один  із  магазинів, але  Андрій  навіть  не  глянув  у  його  сторону.
– Чому  не  сюди ? Ми  ж  в  магазин. – Запитав  голос.
– Ми  йдемо  он  у  той. – Тарненко  вказав  на  магазин  на  іншому  кінці  вулиці.
– Чому  у  той ?  Цей  і  ближче  і  ціни  тут  дешевші.
– Як  знаєш,  що  дешевші ?  Був  тут,  чи  що ?  Літав  сюди  своїм  безтілесним  тілом ? – Андрій  був  дещо  злим,  бо  не  звик  до  такого  втручання  у  своє  життя.  Марина  хоч  і  мала  повну  свободу  дій,  щодо  свого  чоловіка,  котрий  був  від  неї  у  захваті,  проте  і  вона  обожнювала  чоловіка, а  тому  ніколи  не  користалася  із  цього. Голос – інша  справа.  Він  одразу  ж  почав  наводити  свій  лад  у  голові  Андрія. 
– Я – жодного  разу.  А  ось  ти – так.  Був. У  тебе  ж  тут  усе  записано. Ну, в голові.
    Без  особливого  задоволення  чоловік  пішов  до  магазину,  куди  його запросив  голос. Там  на  нього  чекала  сита  з  вигляду  продавщиця  із  червоним  волоссям, дуже  неохайно  пофарбованим.  На  жінці  був  червоний  фартух  у  чорний  горошок. Всім  своїм  виглядом  жіночка  давала  зрозуміти, що європейського  сервісу  тут  нічого  й  чекати. В  руках  у  ширококосної  жінки  було  соняшникове  насіння, яке  вона  неквапливо  погризувала,  дивлячись  якесь  реаліті-шоу  у  маленькому  телевізорі. Поява  покупця  не  змінила  її  поведінки,  жоден  нерв  і  мускул  на  її  обличчі  не ворухнувся. Тут  у  голові  знову  пролунав  голос: 
– Бери  ось  цю,  ти  їв  таку  пів  року  тому, вона  найкраща  із  тих, що  тут є.
– І найдорожча. – Незадоволенно  сказав  Андрій. – Якось  не  хочеться  транжирити  зарплату  вчителя  на  шоколад,  коли  раптом  виявляється, що їжі  потрібно  буде  купляти вдвічі  більше, ще  й  мінерали  якісь  в  аптеці. 
– Андрію  Петровичу,  у тебе  дружина  в  аптеці  працює,  там вже якось  зекономиш. А  щодо  їжі... Я  щось  вигадаю. Не  хвилюйся,  моє  перебування  не  вдарить  по ваших  сімейних  фінансах. 
   Чоловік  вже  стояв  біля  каси  із  шоколадкою  в  руках, але  продавщиця  все  ніяк  не  реагувала  і  продовжувала  дивитися  передачу,  очевидно  неймовірно  цікаву.
– Чому  вона  не  йде ? – Поцікавився  голос. – Адже  ми  покупці. Хіба це  не  її  робота?
– Це  її  робота, але  вона  на  зарплаті. Їй  байдуже  купимо ми ту нещасну  шоколадку, чи ні. Так чи  інакше, вона  отримає  одні  й  ті  самі  гроші. – Подумки  відповідав  Андрій.
– Жахлива  байдужість  і  недалекоглядність! Невже  не  зрозуміло, що  зі  збільшення  продажів  їй  дадуть  премію, чи  збільшену  зарплату ? В  кінці  кінців, людяне  ставлення  до  покупців  налагодить  зв'язок  із  ними,  а  це  гарантуватиме  їй  підтримку  з  їхнього  боку  у  разі..
– Все-все, я  зрозумів. Досить. А на практиці  оце  все,  що  ти  сказав – не працює. Я  ж  казав  пішли  до  іншого  магазину! 
– Е, ні! Так не піде! – Голос  на хвильку  зник, Андрій  відчув  неймовірну  потугу  у  своїй  голові.  Наче  в  нього  раптом  з'явився  неймовірно  великий  розум  і  будь-яка  математична  задачка  була  йому  під  силу. Це  близьке  до  ейфорії  почуття  не  було  довготривалим, але  коли  він  прийшов  до  тями,  то  перед  ним  стояла  продавщиця – зазвичай  така  сувора. Вона,  наче  перевтілилась  і  вже  не  виглядала  такою  жахливою  та  відлюдькуватою. Щира  посмішка,  що  прикрашала  її  обличчя   змінила  жінку  до  невпізнаваності. Вона  з  неймовірною  швидкістю,  дуже  чітко  і  ввічливо  обслужила  покупця  і  після  того,  як  дала  йому  здачі  та  побажала  щасливого  дня,  вимкнула  телевізор  та  пішла  витирати  пилюку  з  поличок. Її  переповнювала  енергія  та  ентузіазм.
– Ого-о! Нічого  собі! 
– Поживеш  з  моє – і  не  таке  побачиш! – Голос  вже  повернувся.
– Це  був  ти ?
– Ну як.. Це  був  не  я.  Це  був  мій  вплив. Легесенький  вплив  на  однісіньку  жіночку.
– Ти  ж  не  порушив  ніяких  там  своїх  законів ?
– Законів! – Весело  повторив  голос. – Ти  вибачай,  що  несподівано  відключився  від  тебе.  У  тебе  напевно  були  дещо  дивні  відчуття, так?
– Дивні ? Це  ще  м'яко  сказано! Я  наче  генієм  став,  не  знаю  як  це  пояснити!
– Пішли  до  парку,  там  повітря  чистіше,  корисно  для  мозку.  Там  і  з'їмо  шоколадку.
– Усю  за  раз ?
– Шкільні  вчителі  хіба  так  не  можуть ?
– Ой, як  смішно! – Не  зважаючи  на  іронію  у  своєму  тоні,  за  мить  Андрій  таки  дійсно  посміхнувся. Його  веселило,  що  голос  у  його  голові  творив  такі  веселі  чудасії  та  ще  й  жартував  з  цього. 
   У  парку   чоловік  з  шоколадкою  придбав  собі  гарячого  чаю. 
– Зелений  бери! – Порадив  голос. – Люблю  зелений.
– Як  це   "люблю" ? – Здивувався  чоловік.
– Я  твій  мозок  використовую  не  лише  для  різних  "чудес".  Я  цілком  собі  можу  відчувати  смаки  і  решту  речей.. Стій.
– Що ? Чому ?
– Розвертаємося  і  йдемо  в  інший  бік.
– Навіщо ? Тільки-но  ж  прийшли. 
– Швидше  розвертайся.
– Ой  хотів  би  розвернутися – змусив  би  мене.  Як  ту  продавщицю. 
– Я  її  не змушував, я  з  гормонами  погрався! Але  ти  краще  б  мене послухав.  Ну  все,  тепер  вже  пізно. 
  Наступної  миті  з-за  рогу  з'явилося  четверо  верзил. Вони  щось  жваво  обговорювали  і, судячи  з  усього  намагалися  показати  свою  значимість  один  перед  одним.  
– Це  кримінальні  елементи! – Промовив  голос.
– Бачу. – Сумно  відповів  вчитель. – Ну нічого,  може  минеться ?
– Вони  п'яні  і  налаштовані  на  бійку. Брехати  не буду,  я  моніторю  їхні  думки.  Прямо  зараз  вони  хочуть  товкти  тобі  пику.
– Це  було  грубо  і  сумно,  але  дякую  за  інформацію. 
– Прошу. Завжди  будь  ласка. 
– А  з  їхніми  гормонами  ти не можеш  от  так  погратися ?
– Чоловіки  до  цього  менш  вразливі, ніж  жінки  після  сорока. До  того  ж  їх  четверо,  а  не  один.
– А  це  має значення ? – Математик  щиро  здивувався.
– Звісно  це  має  значення!  Хто  я  по  твоєму?  Бог? Добре,  давай  так,  я  намагатимуся  щось  зробити,  а  ти  повільно  йди  у  інший  бік.
    Андрій  прислухався   до   цієї  поради,  але  не  встигли  вони  з  голосом  домовитися, як  з  боку  кримінальних  елементів  пролунало типове "Ее!"  і  характерний  свист.