Доленосна зустріч

    Родина  Тарненків  жила   у   доволі  затишній  двокімнатній  квартирі,  облаштованій  скромно,  але  із  почуттям  смаку.  Їх  квартира  знаходилася  на  восьмому  поверсі  сірої  дев’ятиповерхівки, що  стирчала  у  звичайнісінькому  спальному  районі,  звичайнісінького  українського  міста.  Неподалік   був  доволі затишний  парк, а  власне  житловий  район  кишів  магазинами,  аптеками,  салонами  краси,  усім,  що  треба  одним  словом.  Можна  було  б  подумати,  наче  людей  на  всі  ці  храми  капіталізму   фізично  не  вистачить,  але  це  місце  було  на  диво  бадьорим:  бували,  навіть,   невеликі  черги. Вже  пів  року  як   у  під’їзді,  де  жило  подружжя  встановили  домофон  і  під’їзд  одразу  став  набагато  більш  приємним  місцем.  Могло  навіть  здатися,  наче  життя  тут  налагоджується.  Марина  Тарненко  була  молодою  жінкою,  тридцяти  років,  стрункою  із  довгими  ногами  і  руками,  темним,  середньої  довжини  волоссям.  Вона  була  доволі  привабливою,  а  її  чоловік, та  й  взагалі  бачив  свою  кохану  королевою, хоча  і  забував  про  це  іноді, через  буденність. Марина  працювала  у  Аптеці,  що  знаходилася  прямо  у  їхньому  будинку. Андрій  Тарненко  був  чоловіком  не  худим, але  й  не  товстим.  Як  кажуть – золота  середина. Він  був  одного  зросту  з  дружиною,  але  завжди  хотів  бути  ну  бодай  трошки  вищим.  Андрій  любив  ходити   гладенько  виголеним, але  вуса,  наче  бур’яни,  дуже  швидко  наростали  над  його  злегка  опухлими  губами. Чоловік  працював  шкільним  вчителем  математики,  іноді  підробляючи  репетиторством.  У  парі  царювала  демократія,  лідерські  якості   обох  були  на  однаково  високому  рівні,  тому   молода  родина  не  скочувалася  ні  в  матріархат,  ні  в  патріархат.  Обидва  вчасно   випускали  пару,  тому  великих  сварок  ніколи  не  було,  а  маленькі  сварки  ставали  дуже  милим  протистоянням  двох  інтелігентів. Майже  десять  років  тому  цих  двох  познайомив  спільний    товариш  і  вони  швидко  знайшли  спільну  мову,  а  останні  чотири  роки  вони  живуть   щасливим  подружжям. Життя   молодої  пари  було  світлим  і  лише  побутові  моменти   робили  задоволення  від  життя  не  зовсім  повним. Іноді   воду   вимкнуть,  іноді  п’яниці   у  дворі   горланять  усю  ніч,  а  іноді  школа,  яку  Андрій  і любив  і ненавидив, де  працював  само  віддано,  але  разом  із  тим   злився   на  постійні  дурощі,  що  раз  за  разом  приходили  до  голови  начальству.  Одного  зимового  вечора   вчитель  математики  пізно  повертався  додому.  На  вулиці  вже  царювала   темрява,  яка  окутувала   все  навкруги  крім   невеликих  шматочків  землі,  освітлюваних  вуличними  ліхтарями,  що  стирчали  серед  дворів.  Раптом,  і  ці  оплоти  світла  впали.  Ліхтарі   спочатку   почали  блимати, а  потім  взагалі   згасли.  Андрій,  помалу  йдучи   вже  притоптаним  снігом,  почав  вдивлятися  в  небо.  Вже  підходячи  до  свого  будинку  він  побачив  щось  дивне,  наче  падаючу  зірку. 
–  Гарно! –  Подумав  він.  На  хвильку  це  відволікло  чоловіка  від  непростого дня  на  роботі. Він  ще  подумав,  що  це  дуже  дивно,  адже  в  нашому  місті  ніколи   зірок  не  падало, а  тут  тобі  тримай.   
      Андрій  Тарненко  зайшов   у  під’їзд,  поверхи  тускло  освітлювались  лампами  на  60  Ватт. Чоловік  вже  було  хотів  викликати  ліфт,  як  помітив  дуже  дивну  субстанцію  на  кнопці.  Прикро,  а  нічого  не  поробиш,  доведеться  йти  пішки!
   Зайшовши  до  квартири  Андрій  відчув  полегшення   від  чого  голосно  видихнув  і  розслабився.  З  кухні  доходило  світло,  тому,  знімаючи   пальто  він   привітався  із  дружиною.  Почувши  відповідь ,  чоловік  ледь помітно  посміхнувся  і  пішов  мити  руки. 
– Що, знову? – Розуміючим  тоном  запитала  дружина, побачивши  на  кухні  свого  чоловіка,  який  вже  встиг  переодягнутися  у  домашнє. 
Навіть   та  домашність,  яку  він  зараз  випромінював  не  могла  приховати  його  втоми,  більше  моральної  ніж  фізичної.
– Пам’ятаєш, коли  ця... зі  своїм  дружком-директором  змушували  мене поставити  тому  «синку»  бодай  якусь  пристойну  десятку ? – Почав  Андрій  після  третьої  ложки  супу.
– Ну?
– Ну  і  тепер  до  мене  претензії  звісно!
– Мало  поклав?
– Та ні,  покласти  я  поклав,  грець  із  ним! Вони ж  мені  проходу  не  давали! Ці  кровопивці! Але  зараз, чуєш ? – Тарненко  зробив  паузу,  щоб  вкусити  шмат  хліба. – Зараз  такі: «Андрію  Петровичу,  там  пам’ятаєте  у  Вас  був  хлопчик  проблемний  у  класі ?  Ви  йому  ще  поклали   десять  за  семестр.  То  знаєте,  кажуть,  буде  скоро  перевірка  районна  і  треба,  щоб  хлопчик  написав,  якщо  буде  якийсь  тест, то  Ви  вже  прослідкуйте,  щоб  все  було  коректно  і  щоб  всі  дітки  були  готові, добре ?»
– Оу.  
– Еге ж! Ще  й  говорить  так  гарно! «Хлопчик»,  «дітки».. Знаємо  ми,  як  Ви  діток  любите,  Клавдіє  Павлівна.  Взагалі, сиджу  там,  як  в Оруеллівському  романі.. Знаєш,  напевно  ти  права  і  мені  дійсно  треба  розслабитись,  просто  віддатися  течії,  не  хвилюватись. – На  цій  ноті  чоловік  доїв  і  поклав  тарілку  до  мийки.  Їхні  з  Мариною  погляди  збіглися  і  Андрій  злегка  махнув  кистю  руки,  що  на  мові  родини  Тарненків  значило  «завтра  помию».  
– Звісно, що  права! Може,  будемо  вже  лягати  збиратися ? Мені  завтра  рано  вставати.
– Наскільки  рано ?
– Ну,  десь  о  шостій.
– І  що  ми  тоді  тут  розмовляємо? А  ну  йди  спати! – Повеселівши  сказав  Андрій.
    Вранці   Марина  пішла  на  роботу,  а  її  чоловік  дозволив  собі  трошки  більше  сну.  Сон  був  на  диво  приємним:  Андрій  гуляв  затишним  сквером,  слухав  пташиний  спів.  Раптом  він  побачив  білочку,  покликав  її,  у   кишені  дивом  знайшов  горішок.  Білочка  почала  обережно  підходити.  До  цього  часу  все  було  так  натурально,  що  молодий  вчитель  і  не  здогадувався  про  те,  що  це  сон.  Проте,  чим  ближче  білка  підходила,  тим  більшою  вона  ставала, її  очі  засвітилися  червоним,  а  сама  вона  стала  наполовину  білкою  і  наполовину  лисицею,  чи  собакою  дінго.  За  мить  до  Андрія  підійшов  монстр  з  жахливим  смородом  з  рота,  любитель  паркових  прогулянок  оціпенів  і  не  міг  поворухнутися.  З  горішка,  що  його  тримав  у  руці  педагог  вилупилось  щось  страшне  і  членистоноге,  очевидно  отруйне.  Андрій  почав  махати  руками  і  кинувся  тікати,  але  гілки  дерев  не пускали  його  і   чіпляли  його  за  одяг  та  волосся.  Нажаханий  Андрій  обернувся,  там  було  вже  декілька  монстрів,  а  ногами  підіймалися  десятки  членистоногих  виродків,  як  та  тварюка,  що  чомусь  вилупилася  з  грецького  горіха,  наче  з  яйця. На  цьому  Андрій  прокинувся.  Відчуття  страху   не  одразу  покинуло  його і  його  руки  міцно  стиснули  подушку. 
– Ну  нарешті  ми  прокинулись! – Промовив  у  голові  Андрія  якийсь  голос.
– Дивно.. – Подумки  сам  до  себе  сказав  чоловік. – Це  було  дуже  дивно.
– Нічого  дивного,  мій  друже! – Дуже  весело  кинув  репліку  таємничий  голос.
– Що  це ? – Вже  трохи  налякано  перепитав   сам  себе  Андрій.
– Не  що,  а  хто! Хоча.. Я  не  прискіпуюсь  до  термінів,  терміни  річ  дуже  відносна,  мій  друже!
– Хто  ти?  Чому  ти  чуєш  мене ?  Я  говорю  не  в  голос!  І  чому  я чую  тебе?
Невже  я  несповна  розуму?
– О,  я  так  і думав,  що  ти  спочатку  злякаєшся, подумаєш,  що  в  тебе  світло  горить,  а  вдома – нікого, пусто.  Це  не  так!  І  до  речі,  якби  ти  з’їхав  з  глузду,  ти  б  про  це навіть  не  замислювався. Ти  б  цього  і  не помітив,  друже!
– То  хто  ти ?
– Ну,  говорячи  вашими  термінами..  Людськими,  милими  людськими  термінами,  я – посланець  Бога. Вищих  сил.  Ніякого  дядька  з  бородою  на  хмарці,  ти  не  подумай... І  з  води  кров  я теж не зроблю. Прийнамні,  не  на  раз-два.  Це  складні  хімічні  процеси,  а  я  не  на  цьому  спеціалізуюся.
– Якого  ще  Бога ? Того  самого ?
– От  знав  я,  що  тобі  нема  чого  пояснювати  по-земному. Гаразд,  відкинься  на  спинку  крісла (це я  умовно),  витри  піт  з  лоба  і  слухай.  Якщо  коротко, то  Всесвіт – розумний,  він  не  просто  розумний,  він  контрольовано  осмислений,  у  цьому  він  схожий  до  вас  –  людей.  Але  ви,  хлопці,  зовсім  занедбані  істоти,  контролю  у  вас  менше  ніж  у  земних  істот,  котрих  ви  чомусь  вважаєте  нижчими.  Ти  вкурсі,  що  тільки  у  вас  немає  ніяких  особливих  фішок ?  Ти  ж,  бодай,  ні  отрутою  не бризнеш,  ні чорнилом,  ні  руку  не відкинеш  і не  відростиш. Нюх  у тебе  на  нулі, зір  посередній.  Ніколи  не  думав  навіщо  ви  потрібні ? У  чому  сенс ?  Питання  риторичне, навіть  не думай  перебивати!  Так  ось,  що  я  тобі  скажу:  ваша  задача  одна – генерувати  ідеї,  думки,  мислення  в  цілому.  Бути  оригінальними,  творити, імпровізувати,  навіть  помилятися, все  решта -  не  важливо!                          Головне – оригінальний  контент,  так  скажімо,  який  ви  створюєте. Ну,  точніше  створювали… Всесвіт – неймовірно  потужний.  Він – саме  життя:  і Бог, і  син  і  дух,  все  як  по  Біблії, ти  ж  християнин, так ? Так,  все  вірно,  християнин. Ти  питав  у  мене,  що  я таке?  Я  тобі  скажу: я  частина  Всесвіту.  Якщо  точніше,  то   я  його  скромний  посильний. І  прийшов  я  до  тебе,  Андрію  Петровичу,  не  просто  так! Мені  потрібно  від  тебе  дещо. Але  це  не  зараз,  у  тебе  напевно  купа  запитань. Я  їх  вже  знаю,  але  все-одно  дам  тобі  спитати. Питай, дитино.
– Отже  ти, посланець Бога ? Так?
– Всесвіту. Ти  що,  не  слухав ?
– Гаразд,  а  як  ти  доведеш,  що  ти  не  моя  думка,  а я  не  псих ?
– Ніяк  звісно.  Завжди,  я  ж  і  є  твоя  думка!
– Тільки-но  ти  був  посильним  Вищого  розуму!
– Одне  іншому  не  заважає. Я  розумію  твоє  розчарування,  ти ,   напевно  гадав,  що   я  у  матеріальній  формі  маю  явитися.  У  м’ясі  й  салі  так  сказати ?
– У  плоті  й  крові,  так.
– По-перше,  це  зовсім  не  обов’язково  і,  до  речі,  не  дуже  зручно.  По-друге,  мені  на  це  потрібно  було  б  кілька  мільйонів  років  як  мінімум,  а  у  людства  наразі  стільки  часу  немає,  тому  я  власне  й  тут.
– То  що  тобі  треба ?
– Врятувати  вас,  себе, Його.  Всесвіт  тобто.  Хоча, це  дуже  відносно  все,  тому  що  і  ти  і  я – лише  органи  цього  самого  Всесвіту.  Його  частина.    Так-так,  потіш  своє  его,  можеш  уголос  сказати  «Я – Всесвіт!».
– Ми  органи,  це  ясно.  Ти  посильний,  це  теж  ясно. А  я  хто тоді ?
– Не  ти,  а  ви,  люди.  Ви  у  нас – генератор  думок,  скажімо  так.  Всесвіту  необхідно  генерувати  нові  ідеї,  думки,  змісти.  Щоб  він  жив,  треба, щоб  хтось  постійно  думав. І  не  хтось, а  дуже  багато  хто! І  чим  більше – тим  краще!  
– А  Всесвіт  вічний ?
– Так.
– І  ми  з  тобою  теж ?
– Ну,  можна  і  так  сказати. Ти  ж  зрозумій  таке.. Як  сказано  в  тій  самій  Біблії,  вас, людей,  створено  за  образом  і  подобою  Бога.  А  тепер,  абстрагуйся  від  термінології  і  зрозумій  суть.  От  якщо  в  тебе  палець  защимило, то  що  буде ?
– Мені   буде  боляче.
– Так! І  сигнал  з  пальця  надійде  у  мозок, а  мозок  відправить  до  пальця  коротесенький  імпульс  із  командою «забирайся  відти». Я – і  є  той  імпульс. Але, зрештою,  я  є  частина  все  того ж  організму  і  я  нікуди  не дінуся,  після  того,  як  палець (або  людина)  зволить  заворушитись. Я  так  і залишуся  у  організмі,  переформатуюся  у  щось  інакше  або  зіллюся  зі  свідомістю. Закон  збереження  енергії  і  все  таке.
– Якщо  я   палець,  а  ти  нейронний  сигнал,  то  я  головніший ?  
– Друже,  ти  дійсно  маєш  почуття  гумору! Хто  головніший,  ложка  чи  виделка? Питання  знову  ж  таки  риторичне! Палець, який  не  рухається  і  не відчуває  не  має  ніякої  користі  для  організму.
– І  все-таки,  я вважаю,  що  у  мене  глибокий  невроз. 
   Андрій  встав  з  ліжка  і  ліниво  пішов  у  бік  ванни,  як  раптом  його  незахищена  нога  з  усім  розмахом  і  невимовною  швидкістю  влетіла  у  ніжку  старої,  міцного  лакованого  дерева  тумби. 
– Що  це ? – Викладач  глянув  на  свою  ногу.  Потужний  удар  прийшовся  якраз  на  мізинчик,  він  одразу  ж  почервонів. – Господи,  та  на  нього  подивитися  страшно! Чому  мені  не  болить? – Вже  в  голос  сказав  Андрій.
– Давно  не  бачилися! – Старий  знайомий  знову  дав  про  себе  знати.
– Як це ?
– Я  заблокував  біль.  Для  таких  дрібниць – річ  зайва,  не  вважаєш ? От  якби  ти попікся, я б пропустив.
– Як  ти  це  зробив ?!
– Ну,  ти  ж  хотів  доказів.. Мої  можливості  як  на  людське  сприйняття,  доволі  не скромні. 
– Що  ще  можеш ?
– Ну-у,  через  споживання  вуглеводів  у  тебе  проблеми  із  зубами,  одному  з  корінних  вже  зовсім  скоро  кінець.  Хочеш  відрощу  тобі  новий ?
– А  ти  так  можеш ?
– Ну  звісно!  Тобі  корінний  чи  молочний ?
– Питаєш! Молочний,  нащо  мені  тих  проблем  з  нервом?
– Ну  гаразд,  якщо  хочеш  на  днях  сходимо  до  стоматолога, я  подам  легкий  больовий  сигнал  на  ті  зуби,  котрі не  витримають  наступних п’яти  років.  Тобі  їх  вирвуть,  а  я  впродовж  місяця  відрощу  тобі  абсолютно нові.  Якщо  будеш  активно  споживати  кальцій, я  навіть  модифікую  їх  і  зроблю  міцнішими.
– Ого! Не  брешеш ?
– Я  не  вмію  брехати,  зате  підкупаю – просто  неймовірно.
– Добре,  то  чого  тобі  від  мене  треба ?
– Щоб  ти  думав,  щоб  твої  учні  думали, щоб  думала  навіть  та  примітивна  жіночка,  що  вище  тебе  за  ієрархією.
– Ти  про завучку ?
– Саме  про  неї.  
– Може  ти  не  вкурсі,  але  не  всі  істоти  у  Всесвіті,  такі  напівбоги  як  ти.
– О,  ти,  душа  моя! Напевно думаєш,  що  вся  доля  людства  у  твоїх  руках ?
Зовсім  ні,  я  розрахував  яка  кількість  людей  нам  потрібна  для  досягнення  цілей,  визначив  основних,  другорядних  і  резервних  кандидатів  і  почав  працювати  по  всіх  одночасно,  всі  будуть  робити  свою  роботу  трохи  краще  за  решту  –  ось  і все.  Кілька   місяців, а  може  й  навіть  тижнів  і  співвідношення  істота/думка  покращиться, а  Земля  не  підпаде  під  скорочення.
– Яке  ще  скорочення ?
– Всесвіт  постійно  рухається.  Десь  приріст,  десь  навпаки.  Подібно  тому,  як  старі  клітини  твого  організму  вмирають  і  замінюються  новими,  здоровішими,  міцнішими,  так  і  Всесвіт  позбавляється  істот,  які  не приносять  жодної  користі.  Звісно  не  одразу,  Він  ж  не  чудовисько.  Для  цього  і  прибув  я.  Навести  тут  лад.  Мені  пощастило,  що  я  прибув  зараз,  а не  800  років  тому.  Ото  б  важко  було, так,  дуже  важко.  
– То  що  мені  робити ?
– Одягайся,  підемо  на  прогулянку.