1

Глава 1

Іноді любов повертається не для того, щоб боліло,
а щоб нарешті бути справжньою.

Червень 2015

— Діду, я до річки піду, трохи трав назбираю для сушіння, — сказала Марія, завʼязуючи сорочку на поясі в ґудз.

— Маріє, куди ти прешся? — підняв брови дід. — Ще й години не минуло, як дощ настав. Там усюди роса. Мокро, сиро, холодно…

— Я взую гумові чоботи, не хвилюйся. Мені треба трохи прогулятися, — кинула вона, відштовхуючись від порога.

— Як треба, то йди, — погодився дід, — але куртку накинь на плечі, щоб не застудилася.

— Не хвилюйся, я одягну.

— А хто ж буде хвилюватися, як не я… — тяжко видихнув він. — Більше нікого немає. Були б живі твої тато й мама…

— Діду, ми ж домовилися не говорити про те, що роздирає наші серця, — лагідно відповіла Марія, притискаючи руки до грудей.

— Диви, яка розумна виросла… — посміхнувся дід. — Йди за своїми ромашками, а я пригляну за господарством.

— Діду, це ж твоя школа.

Марія усміхнулася, накинула на плечі стару вицвівшу куртку, взула гумові чоботи й схопила кошик. Сонячні промінчики, що пробивалися крізь гілки, грали на її русявому волоссі заплетеному в косу, а роса на високій траві холодила ноги вище колін. Вона кинулася до річки, відчуваючи легкість у серці та свободу, яку дарує ранковий світанок у селі.

Марія збирала різні трави вздовж річки, уважно розкладаючи їх на акуратні купки. Кожну рослину вона знала на пам’ять: де росте, коли цвіте, як сушити, щоб не втратила цілющих властивостей. Усе це їй передала бабуся, яка колись навчала її з ніжністю і терпінням. І, можливо, ще б більше знань вклала в її голову, якби не померла…

Та, мабуть, доля для неї розпорядилася інакше: жити з буркотливим дідом, якого вона любила більше за всіх на світі. Хоча любити  їй більше було нікого. Вона — сирота, і тільки цей маленький куточок села, річка і дід залишали їй відчуття дому. Як їй було шкода знати батьків лише з світлин.

Вітер ніжно шурхотів у мокрій траві, сонячні промені гралися на хвилях річки, і Марія відчувала тиху радість від кожної дрібниці навколо. Тут, серед трав і води, серед спогадів про бабусю, вона була собою — сильною, самостійною і вільною. І хоч майбутнє було невідоме, вона знала: поки дід поруч, поки є це місце і ці трави, серце її вміє любити.

Марія зібрала трохи чебрецю та кропиви і, втомившись, зняла куртку, постелила її на мокру траву й сіла трохи перепочити. Вона витягла з кишені шматок хліба з маслом і одну помідору. Обтерши її об поділ спідниці, Марія спершу відкусила шматок хліба, а потім із таким апетитом смакувала помідору, що сік стікав по бороді.

Сидячи на траві і смакуючи свій перекус, Марія замріялася. Вона завжди так робила, коли приходила до річки. Це було її тихе місце, її маленька медитація — тут вона могла відпустити всі турботи і просто бути собою.

Скоро липень, і вони з дідом поїдуть подавати документи до університету. Марія не вагалася з вибором професії — велике місто та фантастична кар’єра її зовсім не приваблювали. Вона знала, що не зможе залишити діда одного. Він був єдиним, хто залишився у її житті, і вона буде поряд із ним до останньої хвилини.

А робота знайдеться. У їхньому селі працює величезний аграрний холдинг — настільки великий, що людей з навколишніх сіл возять автобусами. Колись і Марія обов’язково там працюватиме. І тоді її життя складеться просто й спокійно, серед рідних людей, землі та тих трав, які вона так любить збирати.

Крізь мрійливі думки Марія раптом почула гучну музику й важке буксування коліс. Тримаючи в одній руці хліб, а в іншій — половину помідори, вона піднялася і пішла подивитися, що за шум.

Вийшовши на дорогу, Марія побачила білий автомобіль, із якого ревом лунала музика. Колеса чуда застрягли в багнюці, розбризкуючи її на всі боки.

— Гей, чоловіче! — крикнула вона, наближаючись на кілька кроків. — Ти що, думаєш, що децибели допоможуть вибратися з болота? Вимкни своє радійко і послухай, що я скажу!

З вікна визирнув незнайомець і махнув рукою, щоб вона відійшла. Марія чемно відступила до обочини й сіла, доїдаючи свій хліб, пильно спостерігаючи за автомобілем.

Незнайомець ще кілька хвилин намагався вибратися з багнюки, доки не заглушив двигун і не вийшов.

Марія побачила його — і не змогла стримати здивованого крику:

— Ти як сюди потрапив? Точно заблудився! А може тебе сюди ті з тарілки скинули? — присвиснула вона, оглядаючи незнайомця.

Білі кросівки, білі штани, біла сорочка, білий автомобіль… а чубчик стирчить вгору так, ніби його наклеїли на смалець.

«Точно мажор приблуда», — подумала Марія. — Але чому він тут, а не на якійсь вечірці?

— Ти місцева? — спитав він, спостерігаючи, як вона витирає об себе руки. 
Селючка подумав він. Такого жахіття в дівочій подобі він зроду віку не зустріча.

— Все життя тут живу, — спокійно відповіла Марія, навіть не піднімаючи очей.

— Хм… мені потрібен евакуатор, — пробурмотів він, дивлячись на застряглі колеса свого автомобіля.

Марія розсміялася, похитуючи головою:

— Після зливи? Єдиний евакуатор тут — це розум, людські руки або кінь діда Петра. Ти вирішиш, що для себе обереш.

Він на мить замислився, а потім здивовано засміявся. 
— А може ти мені допоможеш?! Можеш підштовхнути?

— Давай спробуємо, але спершу потрібно гілок під колеса покласти. 
— Ну якщо треба, то йди назбирай. 
— Я?

— Ну не я ж? 
— Ммм, боїшся біленькі штанці розмалювати болотом.

Роберт проковтнув насмішку селючки з наміром відповісти на образу при першій нагоді. Здається вона навіть не уявляла з ким вела розмову.