Петро.Ніч, яка не скінчалася

Петро не спав ні хвилини. Лежав у новій квартирі, яку готував для них місяцями: дві світлі кімнати, кухня з видом на тиху вуличку, де вранці співали птахи, а ввечері горіли теплі ліхтарі. Він уявляв, як Тетяна ввійде, побачить букет на столі, запіканку в духовці, м’який килим у кімнаті Ярика — і посміхнеться тією своєю рідкісною, але такою щирою посмішкою. Але що, якщо їй не сподобається? Якщо Польща здасться їй чужою, сірою, без того українського тепла, до якого вона звикла? Якщо квартира виявиться замалою для них трьох, якщо сусіди будуть байдужими, якщо клімат не підійде Ярикові? Ці думки крутилися в голові, як вир, не даючи навіть заплющити очі.
Він перевертався з боку на бік, серце калатало від суміші ейфорії й паніки. «Вона їде. Нарешті. Після стількох місяців нічних розмов, після всіх цих планів, які ми будували шепотом, ніби боялися сполохати долю. Але чи витримає вона дорогу? 12–14 годин у машині, кордон, перевірки, втома... А Ярик? Мій малий, який не може сам їсти, не може ходити, але має таке велике, чутливе серце... Як він перенесе тряску, зупинки, незнайомі звуки? А якщо заплаче, якщо злякається, якщо йому стане погано?» Петро сів у ліжку, потер обличчя руками. За вікном уже сіріло — в Польщі було близько 4 ранку, а він і не стулив повік.
Він узяв телефон — єдиний місток до неї. Писав повідомлення за повідомленням, хоч розумів, що вона може не відповісти одразу: Ярик, дорога, сестра за кермом...
Петро (03:45 за польським часом / 02:45 за українським): Кохана, ти вже не спиш? Як Ярик? Він заснув? Я тут усе перевірив сто разів: ковдри теплі, подушка м’яка, запіканка в духовці чекає. Не можу дочекатися...
Тиша. Він дивився на екран, ніби від того залежало все життя. Минали хвилини — довгі, як вічність.
Петро (04:10 / 03:10): Таню, ти вже встала? Сестра приїхала? Пиши хоч слово, я тут з’їдаю себе від хвилювання.
Нарешті — три крапки. Вона пише.
Тетяна : Петре, я встала о 5-й за нашим. Ярик тільки заснув о 5-й ранку, а о 5:30 я його вже будила... Він був такий радісний вчора ввечері, коли я сказала, що їдемо до тебе, що не спав майже всю ніч. Тепер сидить у машині, посміхається, каже «та-та». Але я боюся... Дорога довга, а він такий вразливий.
Петро відчув, як горло стискається. Вона не спала. Вона теж не спала. Вони обидва в цій ночі — розділені кордонами, але з’єднані одним страхом і однією надією.
Петро . Я виїду ,коли ви будете під'їжджати до Тернополя, щоб бути там раніше. Пиши мені кожні півгодини, будь ласка. Хочу знати, де ви, як Ярик.
Він швидко одягнувся, заварив міцну каву — щоб не заснути за кермом. День тягнувся вічністю. Він писав їй постійно, ніби ниточка, що не дає їм розірватися.
І ось, нарешті, прийшло повідомлення від Тетяни, що вони доїжджають до міста. Тому Петро швидко зібрався і вирушив у дорогу.
Він їхав швидко, серце калатало. Зупинявся на заправках, пив ще каву, дивився на телефон кожні п’ять хвилин. «А якщо щось трапиться? А якщо кордон не пропустить? А якщо Ярик заплаче так, що Тетяна не витримає?» Він уявляв її обличчя — втомлене, але таке прекрасне.

Найстрашніше було очікування, коли Тетяна зайшла на польський пропускний пункт. Найгірші думки, як назло лізли в голову: "А ,що як не пропустять, щось не сподобається прикордонникам?"

І ось , нарешті смс: "Нас пропустили!" Не витримав- пішов на зустріч. Коли побачив її — з коляскою, втомлену, з тим самим світлом в очах, яке він любив, — світ зупинився.
Він побіг назустріч, порушивши всі правила.
— Привіт, моя мишка, — прошепотів, обіймаючи її так міцно, ніби боявся, що це сон.
— Привіт, коханий... Ми тут. Ми доїхали.
Ярик побачив його, спочатку зашарівся, але потім посміхнувся, простягнув ручку:
— Та-та... угу...
Петро відчув, як сльози котяться по щоках. Він нахилився, поцілував хлопчика в лобик.
— Привіт, мій хлопчику. Добре, що ти приїхав до мене.
Вони стояли посеред алеї, обіймаючись, а навколо — чужа країна, яка вже починала ставати домом. Ніч без сну, години хвилювання, тисячі повідомлень — все це розтануло в одному моменті. Вони були разом. Нарешті.