Петро

Петро вимкнув двигун фури на стоянці біля кордону з Німеччиною. Була вже третя година ночі. Він сидів у кабіні, не вмикаючи світла, і дивився на екран телефону, де ще світилося останнє повідомлення від Тані: «Спокійної ночі, коханий. Ми з Яриком тебе любимо."
Він не міг спати. Не міг навіть лягти на спальне місце в кабіні. Просто сидів, тримаючи телефон у руках, ніби це був останній шматочок її, який у нього залишився.
Петро був далекобійником уже вісім років. Життя на колесах стало для нього нормою: тиждень-два в дорозі, вихідні вдома, у сестри Олі, в її невеликому цегляному будинку на околиці маленького польського містечка. Там завжди пахло свіжим хлібом і кавою, там завжди чекала тепла вечеря і сестрина турбота. Але тепер той будинок здавався йому чужим. Бо там не було Тані. І не було Ярика.
Він згадував, як після її від’їзду повернувся до Оліного будинку в неділю ввечері. Сестра зустріла його на порозі, обійняла, але одразу побачила його очі.
— Брате… ти якийсь неживий, — сказала вона тихо. — Вона поїхала?
Він тільки кивнув і пішов до своєї кімнати на другому поверсі. Там, на ліжку, досі лежала її светр — той, що вона забула в поспіху. Петро взяв його в руки, притиснув до обличчя і вдихнув. Запах її парфумів змішався з запахом її шкіри. Він сів на підлогу, спиною до ліжка, і заплакав — тихо, по-чоловічому, щоб Оля не почула.
Він боявся найгіршого. Що Таня повернеться до свого життя — до Ярика, до щоденних турбот, до втоми — і зрозуміє, що їхній тиждень був лише сном. Що вона подумає: «А що далі? Він десь у дорозі, я тут із сином, війна не закінчується, а він навіть приїхати не може». Що вона втомиться чекати. Що скаже собі: «Це занадто важко».
Він згадував той супермаркет знову і знову. Як вона стояла, опустивши голову, і шепотіла: «Нічого не треба, Петре…». Як швидко переводила злоті в гривні, і її обличчя ставало маленьким, винуватим. Як він тоді не стримався і різко кинув: «Ти що, думаєш, я тебе купую?!»
Ці слова тепер жгли його зсередини. Він ненавидів себе за них. Хотів би повернути той момент і просто обійняти її, притиснути до грудей і сказати: «Моя хороша, я просто хочу зробити Ярику приємно.Я хочу, щоб ти не думала про гроші щоночі. Щоб ти відчула, що ти не сама».
Але вона відмовилася. І тепер йому здавалося, що в тій відмові була не просто гордість — там була прірва. Прірва, яку він, можливо, ніколи не подолає.
Перший тиждень після її від’їзду був найважчим у його житті.
Він їхав рейсами, як завжди: Польща–Німеччина–Польща. Але тепер кожна ніч у кабіні фури була пеклом. Він лягав, дивився в стелю і не міг заснути. Кожні півгодини брав телефон, відкривав чат і дивився на її останнє голосове: «Ярик сьогодні сказав «тато» тричі. Він тебе кличе…»
Він плакав. Тихо, щоб ніхто не чув. Плакав від безсилля, від того, що не може сісти в машину і поїхати в Україну.Від того, що війна зробила його заручником. Від того, що якщо він переїде кордон — його заберуть одразу. А тоді хто буде дзвонити Ярику щовечора? Хто буде казати Тані «я тут, я чекаю»?
Він писав їй щоночі, коли фура стояла на стоянці:
«Таню, я боюся. Боюся, що ти передумаєш. Що ти подумаєш: навіщо мені чоловік, який завжди в дорозі і не може приїхати? Скажи мені правду: ти ще моя?»
Вона відповідала майже одразу, навіть якщо була третя година ночі:
«Я твоя. Назавжди. Просто треба нам почекати.Ти ж знаєш, що я не можу покинути школу ось так, майже в кінці навчального року.Ми витримаємо. Я обіцяю.»
Ці слова ставали його киснем. Він читав їх по сто разів, поки фура не рушала далі.
На вихідних він повертався до будинку сестри. Оля готувала борщ, намагалася розговорити його, але він тільки кивав і дивився у вікно. Одного разу вона не витримала:
— Петре, ти себе з’їдаєш. Вона ж написала тобі сьогодні вранці: «Доброго ранку, коханий». Вона чекає. Вона любить.
Він подивився на сестру, і в очах стояли сльози.
Петро кивнув. Але вночі, коли Оля вже спала, він вийшов на подвір’я, сів на ганок і дивився на зорі. У руках тримав маленьку іграшкову машинку — ту, яку купив Ярику в супермаркеті, але так і не віддав. Він крутив її в пальцях і шепотів у темряву:
— Я чекаю, сонечко. Скільки треба. Навіть якщо це буде вічно.
І десь глибоко в душі, попри весь страх, він знав: якщо вона сказала «так» — це назавжди.
Навіть якщо між ними тисячі кілометрів, війна і нескінченні рейси.
Він чекав.
І любив її так сильно, що це тримало його живим — навіть на порожній дорозі, в холодній кабіні фури, далеко від дому.