Спогади

Автобус тихо гойдався на трасі, за вікном миготіли вогні польських містечок, а Тетяна ніяк не могла заснути. Голова важка, очі печуть від сліз, а в грудях — ніби хтось стискає серце залізними пальцями. Вона заплющувала очі, але замість сну приходили спогади. Яскраві. Болісно-солодкі. Про Ярика. Про Петра. Про те, як ці двоє — її найдорожчі — стали одним цілим у її серці.
Вона згадала той вечір, коли вперше дала Петру поговорити з сином.
Ярик лежав  на ліжку біля  неї, дотягуючись однією ручкою до екрана телефону і тицяв пальчиком в обличчя Петра, а той  усміхався з екрана у відповідь.
— Привіт, Ярику… — тихо сказав він. — Я дядя Петро. Мама казала, ти любиш машинки?
Ярик довго мовчав. Потім раптом, своїм особливим, тихим голосом, який майже ніколи не звучав повними словами, прошепотів:
— Па… па…
Тетяна завмерла. Петро теж.
— Що? — перепитав він, і голос у нього затремтів. — Хто тато? Я? Ти сказав «тато»?
-Е-ее-протягнув Ярик, повільно, серйозно- що означало "так"-, і повторив ще раз, чіткіше:
— Та… то…
Петро закрив рот рукою. Тетяна побачила, як у нього блиснули сльози.
— Я… я не проти — прошепотів Петро, і голос зірвався. — Можеш мене так  називати.
Таня тоді тихо плакала в кулак, щоб Ярик не побачив.
Вона згадувала, як довго вчила Петра розмовляти з сином.
— Не засипай його питаннями, — говорила вона по відео. — Він усе розуміє. Просто став так, щоб він міг відповісти «да» або «нє». Або «угу». Він розумний, просто… не може говорити, як інші.
І Петро вчився. Терпляче. Ніжно.
— Ярику, тобі подобається червона машинка? — питав він. — Так чи ні?
— Да… — тихо відповідав Ярик, і Петро світився, ніби йому подарували цілий світ.
А потім та страшна ніч о другій годині.
Ярика рвало. Сильно. Тетяна металася по квартирі, тримаючи сина на руках. Самого вона не могла його залишити , щоб не плакав.
Вона першою набрала куму Марину:
— Маринко, відчини, будь ласка, магазин… мені терміново боржомі треба. У Ярика рвота знову...
Потім — Петру. О 2:17 ночі.
— Коханий… пробач… — голос у неї тремтів. — Ярик блює… Я мушу бігти в магазин. Поговори з ним, будь ласка. Просто говори… щоб він не боявся.
Петро не став питати нічого. Просто сказав:
— Давай  я поговорю, в ти іди.
І цілих тридцять п’ять хвилин, поки Тетяна бігла темними вулицями, Петро говорив. Тихо, спокійно, як колискову:
— Ярику, ти мій маленький герой… Тримайся, зараз мама принесе водичку, яка допоможе… Ти найсильніший хлопчик на світі… Я тут, я з тобою… Тато тут…
Коли Тетяна повернулася, Ярик  спокійно лежав і розмовляв про щось з Петром.
Невдовзі Ярик захворів на грип ,хвороба проходила дуже тяжко. Петро тоді скинув гроші на ліки. І поки Ярик хворів, запитував щодня:
— Як мій хлопчик? Температура впала? Він п’є водичку?
А рідний батько… той навіть не дзвонив. Лише напередодні її поїздки до Петра кинув три тисячі на картку з коротким: «На сина. Мені більше не треба». А наступного дня попросив ксерокопію свідоцтва про народження.
Тільки пізніше колишня свекруха прошепотіла по телефону:
— Його ТЦК спіймало… Двоє діб тримали. Він думав, що заберуть на фронт. Тому й кинув гроші. А потім викрутився, сказав, що дитина тяжко хвора…
Тетяна тоді довго плакала в подушку. А Петро… Петро просто любив. Без умов. Без «треба».
Вона згадала й той вечір, коли Петро вперше сказав:
— Ярослав Петрович, ти сьогодні молодець!
— Він не Петрович… — тихо заперечила Таня.
Петро подивився на неї крізь екран — серйозно, з надією.
— Ну… то буде. Якщо ти дозволиш.
Автобус різко гальмував на зупинці. Тетяна витерла сльози. За вікном уже рідні українські поля. Дощ бив по склу.
На автовокзалі  її чекала Марина з чоловіком. Дощ лив як з відра, але Тетяна кинулася в обійми подруги, як до рідної сестри.
— Нарешті… — прошепотіла Марина, гладячи її по мокрому волоссю. — Їдьмо додому.
Вдома Ярик сидів на руках у Ірини — няні. Коли побачив маму, його маленьке тільце затремтіло від радості. Він не міг встати, не міг простягнути руки, але очі… очі сяяли так, що Тетяна впала перед ним на коліна і заплакала.
— Мій маленький… моє сонечко… мама вдома…
Ірина тихо сказала:
— Все добре було, Таню. Але він погано спав… і їв теж погано. Ось, бачиш, схуд трохи…
Тетяна бачила. Щічки запали, під очима тіні. Але вона все одно всміхнулася крізь сльози, міцно обійняла Ірину:
— Дякую Вам… від усього серця. Ви ангел. Без Вас  я б не поїхала.
Вона розрахувалася, провела няню і весь вечір не випускала Ярика з обіймів. Він тихо белькотів їй у шию своє «ма… ма…», «угу», «да», і це було найкращою музикою на світі.
Пізно ввечері, коли Ярик уже спав у неї на руках, Тетяна набрала Петра.
— Я вдома… — прошепотіла вона. — Він такий щасливий… і такий худенький…
— Як він? — голос Петра одразу став тривожним. — Не захворів? Він добре поїв?

-Так, все добре, не хвилюйся,- відповіла Таня.
Вони поговорили недовго — Тетяна ледве трималася на ногах від втоми, тривоги і щастя одночасно.
— Лягай, коханий… — сказала вона. — Я люблю тебе. І Ярик… він теж тебе любить. Уже каже «тато» навіть уві сні.
Петро мовчав секунду, а потім тихо, з болем:
— Я б приїхав… хоч зараз. Але… ти знаєш. Війна. Мене заберуть одразу. Я не можу ризикувати… бо хто тоді буде вам?
— Знаю… — прошепотіла вона. — Ми чекаємо. Ми витримаємо.
Вона вимкнула світло, притиснула Ярика до себе міцніше і заплющила очі.
Дорога додому закінчилася. Але справжня дорога — до їхнього спільного майбутнього — тільки починалася.